Де пляшка?
Беранже (показуючи місце). Он там, на столику.
Дезі (йде до столика, бере чарку й пляшку). А ти добре її заховав.
Беранже. Щоб зайвої спокуси не було.
Дезі (наливає трохи в чарку й простягає Беранже). А ти й справді добре поводишся. Вже є поступ.
Беранже. З тобою буде ще більший.
Дезі (простягаючи склянку). Тримай, це твоя нагорода.
Беранже (випиває одним духом). Дякую. (Знову підставляє чарку).
Дезі. Ет! Ні, мій любий. Досить на сьогодні. (Забирає в Беранже чарку й разом із пляшкою відносить на столик). Я не хочу, щоб тобі від нього було погано. (Повертається до Беранже). Ну, як твоя голова?
Беранже. Кохана моя, набагато ліпше.
Дезі. Тоді ми знімемо цю пов'язку. Вона не личить тобі.
Беранже. Ох! Ні, не чіпай!
Дезі. Але ж її треба зняти.
Беранже. Я боюся, що під нею щось є.
Дезі (знімаючи пов'язку, не зважаючи на заперечення Беранже). Завжди якісь страхи, завжди чорні думки. Бачиш, тут нічого нема. Лоб у тебе гладенький.
Беранже (помацавши чоло). Справді, ти мене звільняєш від комплексів.
Дезі цілує Беранже в чоло.
Що б я робив без тебе?
Дезі. Я вже ніколи не залишу тебе самого.
Беранже. З тобою я вже не знатиму страху.
Дезі. Я відганятиму його.
Беранже. Ми будем удвох читати книжки. Я стану ерудитом.
Дезі. А найліпше, коли їх поменшає на вулицях, ми довго гулятимем.
Беранже. Так, узбережжям Сени, в Люксембурзький..
Дезі. І в зоологічний сад.
Беранже. Я буду сміливим і сильним. Я теж тебе боронитиму від усяких причеп.
Дезі. Тобі й боронити не доведеться. Любий, ми нікому не бажаємо зла, і нам теж ніхто лиха не зробить.
Беранже. Часом роблять зло й не прагнучи цього. Або ж дають йому поширитись. Ось дивись, ти не любила цього бідолаху, пана Папільйона. Але казати йому так прямо, що руки в нього шкарубкі, та ще й у той день, коли Беф став носорогом, мабуть, не слід було.
Дезі. Але вони й насправді такі.
Беранже. Звичайно, кохана. Проте ти могла б зауважити йому не так брутально, якось делікатніше. Він був уражений.
Дезі. Ти гадаєш?
Беранже. В нього є самолюбство, і він цього не виказав. Але, певне, в душі він образився. І це прискорило його рішення. Може, ти б урятувала одну душу!
Дезі. Я не могла передбачити того, що станеться з ним. Він був неґречний.
Беранже. А я собі завжди дорікатиму, що не був лагідніший із Жаном. Я ніколи не міг довести йому, наскільки вірна й віддана моя дружба. Я був надто нетолерантний до нього.
Дезі. Не мордуй себе. Однак ти робив усе, що міг. А неможливе не робиться. Навіщо ці гризоти? Не думай уже про всіх тих людей. Забудь їх. Годі цих прикрих спогадів.
Беранже. Але я все це бачу, все чую. Ці спогади — реальність.
Дезі. Я й не гадала, що ти такий реаліст, уважала тебе поетичнішим. В тебе що, уяви нема? Є багато реальностей! Вибери ту, яка тобі підходить. Поринай в уявне.
Беранже. Добре тобі говорити!
Дезі. Хіба тобі мало мене?
Беранже. О ні, цілком досить!
Дезі. Ти отим своїм сумлінням усе тільки псуєш! Мабуть, за нами всіма є провини. Проте і в тебе, і в мене їх менше, ніж у багатьох інших.
Беранже. Ти справді так уважаєш?
Дезі. Ми відносно кращі, ніж більшість людей. У нас є доброта.
Беранже. Таки правда, ти добра, і я добрий. Таки правда.
Дезі. Тоді ми маємо право жити. Це навіть наш обов'язок — удвох, без нікого — бути щасливими, незважаючи ні на що. Винність — небезпечний симптом. Це ознака недоброчесності.
Беранже. Ох! Авжеж, це може привести до такого… (Показує пальцем на вікна, під якими ходять носороги, на стіну в глибині, де з'являється носорожача голова).… Чимало з них почали саме з цього!
Дезі. Спробуймо надалі не почувати себе винними.
Беранже. Яка ти розумна, радість моя, богине, сонечко… Я з тобою, еге ж? Ніхто не розлучить нас. Є наше кохання, це єдина істина. Ніхто не має права і ніхто не може відібрати наше щастя, еге ж?
Чути, як дзвонить телефон.
Хто б це був?
Дезі (передчуваючи щось). Не бери трубку!..
Беранже. Чому?
Дезі. Я не знаю. Так, мабуть, краще.
Беранже. Може, це пан Папільйон, Ботар або Жан, може, Дудар, які хочуть сповістити, що змінили своє рішення. Бо ти ж сама казала, що це в них тільки минущий порив!
Дезі. Не думаю. Вони не могли так швидко відкинутись. У них часу на роздуми не було. Вони завершать свій дослід.
Беранже. Може, це уряд, який щось робить і просить нашої допомоги у своїх заходах.
Дезі. Я б украй здивувалась.
Знову дзеленчить телефон.
Беранже. Справді, так, я впізнав, це дзвонять з уряду. Один довгий дзвінок! Я мушу відповісти на їхній заклик. Це не може бути хтось інший. (Бере трубку). Алло?
Замість відповіді з трубки чути ревіння.
Ти чуєш? Вони ревуть! Послухай!
Дезі прикладає трубку до вуха, відсахується й швидко кладе її.
Дезі (перелякано). Що там сталося?
Беранже. Вони тепер жартують із нами.
Дезі. Лихі жарти.
Беранже. Бачиш, я ж тобі казав!
Дезі. Ти мені нічого не казав!
Беранже. Я цього чекав, я передбачав.
Дезі. Ти взагалі нічого не передбачив. Ти ніколи нічого не міг передбачити. Ти не вгадав подій, а вони вже настали.
Беранже. О! Так, я передбачив, я передбачив.
Дезі. А вони не ласкаві. Вони злі. Не люблю, коли з мене глузують.
Беранже. Вони не зважаться глузувати з тебе. Це вони з мене глузують.
Дезі. Якщо я з тобою, зрозуміло, на чиєму я боці. Це їхня помста. Але що ми їм зробили?
Знову дзеленчить телефон.
Висмикни дріт.
Беранже. АТС не дозволяє!
Дезі. Ет! Ти нічого не смієш, а ще берешся боронити мене! (Висмикує дріт, дзвінок уривається).
Беранже (метнувшись до радіоточки). Увімкнімо радіо, щоб почути новини.
Дезі. Так, треба знати, яка ситуація, що з нами!
З приймача розлягається ревіння. Беранже швидко повертає вимикач. Радіо змовкає. Проте його чути десь іздалеку як відлуння.
Це вже справді серйозне. Це мені не подобається, я не допущу! (Тремтить).
Беранже (дуже збуджений). Спокійно! Спокійно!
Дезі. Вони захопили радіостанцію!
Беранже (тремтячи, вкрай збуджений). Спокійно! Спокійно! Спокійно!
Дезі біжить до вікна в глибині, дивиться, потім до вікна спереду, знову дивиться; Беранже робить те саме, але у зворотній послідовності, потім обоє сходяться посеред сцени обличчям одне до одного.
Дезі. Це вже не простий собі жарт. Вони справді серйозно беруться!
Беранже. Всюди тільки вони, самі лиш носороги. Уряд перейшов на їхній бік.
Та сама гра, що й перед цим, Дезі й Беранже бігають до вікон, потім знову сходяться посеред сцени.
Дезі. Вже ніде нікого нема.
Беранже. Ми самі, ми залишилися самі.
Дезі. Саме цього ти й прагнув.
Беранже. Ти цього прагнула!
Дезі. Ти!
Беранже. Ти!
Гармидер уже скрізь. Носорожачі голови вкривають задню стіну. З лівого боку, з правого, всередині будинку чути тупіт і сапання звірини. Всі ці жахливі звуки, однак, ритмізовані, музикальні. Найгучніший тупіт долинає зверху. Зі стелі сиплеться тиньк. Будинок ходить ходором.
Дезі. Землетрус! (Не знає куди бігти).
Беранже. Ні, це наші сусіди, товстошкурі! (Погрожує кулаком праворуч, ліворуч, навсебіч). Та припиніть! Ви нам заважаєте працювати! Так грюкати не можна! Шуміти заборонено!
Дезі. Вони й не чують тебе!
Проте гармидер зменшується й перетворюється на своєрідний музичний супровід.
Беранже (й сам переляканий). Моя люба, не бійся. Ми ж разом, хіба ти не зі мною? Хіба тобі мало мене? Я віджену від тебе будь-який страх.
Дезі. Це, мабуть, наша провина.
Беранже. Годі про це думати. Не треба гризот. Почуття винності небезпечне. Живімо нашим життям, будьмо щасливі. Наш обов'язок — бути щасливими. Вони не лихі, ми їм не робимо ніякого зла. Вони не чіпатимуть нас. Заспокойся, відпочинь. Сядь у фотель. (Веде її до фотеля). Заспокойся!
Дезі сідає у фотель.
Хочеш коньяку, щоб збадьоритись?
Дезі. Мені болить голова.
Беранже (бере пов'язку, яку сам носив перед цим, і пов'язує на голову Дезі). Кохана, я люблю тебе. Не переймайся, це в них мине. Це минущий порив.
Дезі. У них це не мине. Це остаточне.
Беранже. Я люблю тебе, я нестямно люблю тебе.
Дезі (знімаючи пов'язку). Хай буде, що буде. А що, по-твоєму, можна тут зробити?
Беранже. Вони всі збожеволіли. Світ хворий. Усі вони хворі.
Дезі. Вже ж не нам лікувати їх.
Беранже. Як оце жити в одному будинку з ними?
Дезі (заспокоївшись). Будьмо розважливі. Треба виробити modus vivendi, треба спробувати порозумітися з ними.
Беранже. Вони не можуть нас розуміти.
Дезі. Однак слід спробувати. Іншого виходу нема.
Беранже. А ти їх розумієш?
Дезі. Ще ні. Але ми мусимо спробувати зрозуміти їхню психологію, навчитися їхньої мови.
Беранже. В них нема мови! Послухай… І це ти звеш мовою?
Дезі. А що ти тямиш у цьому? Ти ж не поліглот!
Беранже. Згодом ми поговоримо про це. Спершу треба поснідати.
Дезі. Я не голодна. Це вже занадто. Я не можу далі опиратись.
Беранже. Але ж ти сильніша за мене. Зараз мине твоя пригніченість. Я захоплююся саме твоєю мужністю.
Дезі. Ти вже казав мені це.
Беранже. Ти віриш у мою любов?
Дезі. Авжеж.
Беранже. Я люблю тебе.
Дезі. Любчику, ти повторюєшся.
Беранже. Послухай, Дезі, щось-то ми можемо зробити. В нас будуть діти, в наших дітей теж діти, і з плином часу ми вдвох зможемо відродити людство.
Дезі. Відродити людство?
Беранже. Таке вже робилося.
Дезі. За сивої давнини. Адам і Єва… Вони були дуже сміливі.
Беранже. І ми теж будемо сміливими. Сміливості, зрештою, треба не так уже й багато. І з часом, з терпінням, удвох — ми це зробимо.
Дезі. Навіщо?
Беранже. Ну, ну, трохи сміливості, ну, зовсім трошечки.
Дезі. Я не хочу дітей. Це така морока.
Беранже. А як ти тоді порятуєш світ?
Дезі. Навіщо його рятувати?
Беранже. Ну й питання!.. Зроби це для мене, Дезі. Порятуймо світ.
Дезі. Зрештою, це, може, нас треба врятувати. Це ми, мабуть, ненормальні.
Беранже. Ти мариш, Дезі, в тебе гарячка.
Дезі. Ти хоч бачиш ще когось нашого виду?
Беранже. Дезі, я й чути не хочу, що ти кажеш!
Дезі роздивляється навсебіч, роздивляється носорожачі голови на стінах, у дверях на сходи, понад рампою.
Дезі. Це вони народ. І їм весело. Їм добре в їхній шкурі. По них не видно, що вони божевільні. Вони дуже природні. І вони праві.
Беранже (благально склавши руки перед грудьми і з відчаєм дивлячись на Дезі). Запевняю тебе, Дезі, ми праві.
Дезі. Ну й претензії!
Беранже. Ти добре знаєш, що я правий.
Дезі. Абсолютної правоти нема. Світ правий, а не ти чи я.
Беранже.