В експедицію вирушають Пітер, я, Папуга і, звісно, Етельред як провідник і ас-контррозвідник.
– Ага, – вигукнула Пенелопа, – а як же я?
– А тобі краще буде залишитись тут, зі мною, моя дорогенька, – сказав Г.Г. – Все-таки це небезпечна місія.
– Я не боюся, – наполягала Пенелопа, – я піду з ними. Згадайте – це ж я хитрощами змусила Етельреда обмовитися про ринву, а якби не це, ви взагалі не мали б куди йти.
– Так, це правда, – присоромлено промовив Пітер.
– Ну, добре, ходімо з нами, – погодився Саймон. – Але обіцяй, що як тільки з'явиться найменший натяк на небезпеку, ти відразу щодуху рвонеш звідти.
– Не дочекаєтесь! – гордо відповіла Пенелопа. – Я тільки тоді рвону щодуху, коли решта теж рвоне.
– Сподіваюся, ми зможемо дотримати безпеку Пенелопі, – сказав Папуга. – А зараз що робимо?
– Ну, – сказав Саймон, – коли ми проникнемо в темницю, отут Етельред зразу виходить і починає відволікаючий маневр.
– Агов, я ж казав, що не збираюсь робити нічого такого, ніяких – як там воно? – маневрів! – обурився Етельред. – Я тільки відволікаю увагу вартових.
– Гаразд, – Саймон посміхнувся, – щойно Етельред заманить вартових у темницю, де зберігаються Книги, ми відразу виходимо та ставимо рухому модель у коридорі, отут, Папуга сідає йому на плече і розмовляє голосом Г.Г. Тоді Етельред каже вартовим, що це Г.Г., Папуга злітає з плеча й підштовхує модель ногами, двійник Г.Г. котиться по коридору і падає в рів. Якщо пощастить, вартові побіжать услід і, може, навіть пірнуть за ним, бо він вийшов у нас важкенький, тож тільки впаде у воду – відразу піде на дно. Поки все це відбуватиметься, ми відкриємо Книги та пошукаємо засобів проти василісків, а Пенелопа їх запише. Й тоді можна втікати.
– Чудово, просто чудово, – похвалив Г.Г. – Який досконалий план! Як я вдячний вам, мої відважні дітки!
– А про мене ні слова? – образився Етельред.
– Ти проявив себе як воістину далекоглядна і винахідлива жаба, – втішив його Г.Г. і поплескав по денцю циліндра. – І коли все успішно скінчиться, я призначу тебе старостою у Безкоштовній школі для жаб.
– Ого! – Етельред був просто приголомшений такою честю.
– А зараз, мабуть, усім нам слід випити гарячого какао з небесної моркви, а тоді я вимкну місяць, і ви можете рушати, – сказав Г.Г.
– Одне мені не дає спокою, – зізнався Етельред, сьорбаючи какао. – Чи я маю залишатися в замку як ас-контррозвідник Ікс, а чи втікати звідти разом із вашою компанією?
– Утікати з нами, – впевнено підтвердила Пенелопа. – Василіски на той час уже знатимуть, що ти перейшов на наш бік. До того ж, у нас для тебе знайдеться купа іншої важливої роботи.
– Скажіть тільки слово, панночко, – відповів на це Етельред, збиваючи циліндр трішки набакир у дещо легковажному стилі. – Скажіть тільки слово, й ас-контррозвідник Ікс до ваших послуг!
– Дякую, – поважно мовила Пенелопа.
Коли вони випили какао, дуже тепле та приємне для шлунку, Г.Г. звірився з годинником.
– Саме час гасити місяць, – повідомив він. – Ви готові?
– Готові! – відгукнулися всі.
– Щасти вам! – побажали Табіта і Дульчібелла. Обидві вони гучно сякалися в носовички.
Загін крокував одним із багатьох бічних тунелів Кришталевих Печер – власне, тим, який мав вивести якнайближче до поля небесної моркви, де й був розташований вхід до заповітної ринви. Пенелопа і Етельред із ліхтариками в руках ішли попереду, з ними Папуга, а позаду Пітер і Саймон несли манекен Г.Г.
Нарешті вони вийшли з тунелю і далі рушили полем; без місячного сяйва тут було чорно, як на дні колодязя. Стояла мертва тиша, так що можна було почути шарудіння листочків небесної моркви, м'яких і оксамитових, які терлися об їхні ноги. Ліхтариками вони користувалися лише в разі крайньої необхідності, особливо коли впритул наблизилися до великої похмурої споруди Замку Василісків, побоюючись, що сторожа може помітити світло та здійняти тривогу.
– Зупиніться на хвилинку, – прошепотів Етельред. – Це має бути десь тут. Зараз я гляну.
Папуга разом із дітьми слухняно чекали, поки Етельред нишпорив поміж листям небесної моркви і бурмотів щось собі під ніс.
– Ось вона, – сказав він нарешті. – Я так і знав, що вона десь тут.
При світлі ліхтариків діти побачили квадратний лаз і поряд із ним – дротяну решітку. Вони посвітили всередину й побачили, що лаз веде у велику, круглу, викладену цеглою трубу. Просто під лазом посередині стояв стільчик.
– Отак я і вибрався, – похвалився Етельред.
Вони обережно спустилися разом із манекеном через отвір у трубу, й тут їм стало зручніше, бо тепер могли присвічувати собі ліхтариками без остраху, що хтось їх побачить. Приблизно за п'ять хвилин помітили, що тунель полого спускається донизу, і відчули повів прохолодного вітерця.
– Ми майже на місці, – шепнув Етельред. – Тепер – мертва тиша. Вартові ось тут, за рогом.
Він вивів їх із стічної труби до великої похмурої темниці, натоптаної аж до стелі старовинними меблями, канделябрами та іншими дивними речами, які переважно можна знайти на горищі. Все тут було запилюжене й обплетене павутинням, густим, як чорне мереживо. Тут було холодно, пахло вогкістю, й Пенелопу почало лихоманити.
Етельред провів їх поміж височенними стосами меблів, обвішаних павутиною, аж до дверей, і тут він обережно прочинив їх та визирнув у шпарину.
– Агов, вистроміть носи та киньте оком навколо, – зрештою промовив він.
Усі по черзі й собі визирнули крізь шпарину. Трохи далі вниз по коридору виднілися великі, окуті міддю двері в арці. Очевидно, вели вони до тієї темниці, де зберігалися Великі Книги. Перед дверима з виразом нудьги на обличчях стирчали двоє василісків – очевидно, вартові. Один гострив дзьобом свої довгі кігті, а другий тим часом знічев'я розважався тим, що полум'ям із ніздрів випалював на стіні власні ініціали. Навпроти був пологий коридор, який спускався до рову.
– А тепер, – промовив Етельред, і голос його тремтів від страху й піднесення, – як тільки я заманю тих двох у темницю, відразу виставляйте манекен на потрібне місце, а тоді нехай Папуга що-небудь голосно скаже. Я знатиму, що ви готові, зрозуміло?
– Згода, – прошепотіли у відповідь.
Пенелопа відчувала, як стукотить її серце – мало не вискакує з грудей, – і запитувала себе, чи інші теж бояться так само, як і вона.
– Добре, – Етельред схвильовано ковтнув повітря, – час починати.
З цими словами він прочинив двері, вислизнув у коридор і залишив двері напіввідхиленими. Всі припали до отвору й побачили, як він поправив на собі циліндр і бадьоро, з безтурботним виглядом пострибав униз коридором до вартових із затиснутими під пахвою Пенелопиними олівцем і записником.
– Агов, – гукнув він вартовим, – прокидайтеся! І це називається вартові? Та я вже давно міг підповзти й подушити вас обох.
Василиски, щойно почули його голос, підстрибнули та виструнчились, та коли роздивилися, хто це, знову розслабилися.
– А, це ти? – прокаркав один різким грубим голосом, схожим на гарчання пса, що гризе кістку. – Чого ти хочеш, жабо дурнувата?
– По-перше, я хочу, щоб ви більше не пащекували, – твердо відповів Етельред. – Прошу притримати язики у своїх потворних рилах, бо я, власне, прибув сюди зі спеціальним завданням від самого Шефа, зрозуміли? Якщо не вірите, можете зійти нагору та спитати його. Хоча цього я б вам не радив, бо він зараз у паскудному настрої – бушує, наче вулкан.
– А чого це він? – тривожно перепитав вартовий. Вочевидь, коли Головний Василіск гнівався, перепадало всім.
– Це все через Г.Г., – відповів Етельред. – Так-так: річ у тім, що Г.Г. планує всім нам помститися.
– Цікаво, як це? – глузливо посміхнувся василіск. – Ми всі його Книги тримаємо тут. У нього не лишилося жодного заклинання.
– Це добре, – зловтішно сказав Етельред, – але якщо він не знає жодного заклинання, то як же йому вдалося загасити місяць?
– Загасити місяць? – луною відгукнулися вартові.
– Ага, – підтвердив Етельред, – не вірите – вилізьте на замкову стіну та самі подивіться. Тому-то ваш Шеф і перелякався на смерть, авжеж. Тому-то й послав мене сюди шукати місячні заклинання у Великій Книзі Заклинань, і тому-то я не маю часу стояти тут із вами та базікати. Відчиніть-но ці двері та дайте мені зайти, бо інакше отримаєте на горіхи від шефа.
– Аякже, аякже, – поквапливо погодився вартовий, зняв зі стіни здоровенний ключ і відімкнув двері.
– Добре було б, якби ви обидва теж пішли зі мною та трохи допомогли, – підказав Етельред.
– Зараз, зараз… – закивали вартові й слухняно пішли слідом, коли він пострибав у темницю.
– Добре, – сказав Пітер, – Пенні, ти залишайся тут, поки вартові не кинуться за манекеном.
Хлопчики відчинили двері та спритно викотили двійника Г.Г. в коридор так тихо, як тільки могли. З темниці чути було, як Етельред всіляко намагається затримати вартових на місці.
– Так, ти тримай мого записника, а ти тримай мій олівець, – командував він. – Загасити місяць – то серйозна справа. Наступного разу, уявіть собі, він візьме та загасить сонце – отоді вже нам перепаде, га?
Швидко й обережно близнюки встановили манекен там, де починався спуск і де найлегший поштовх міг би зрушити його з місця – на прогулянку вниз коридором. Тоді Папуга зайняв своє місце у нього на плечі.
– Ну, все, – шепнув він, – повертайтеся і ховайтесь.
Тільки коли хлопчики зникли з очей, Папуга розправив пір'я та прочистив горло.
– Любий мій Папуго, – промовив він, неперевершено імітуючи високий голос Г.Г. – Сьогоднішнє вимкнення місяця – лише перший крок у моїй війні проти василісків.
– Еге ж? – сказав Папуга своїм справжнім голосом. – А який же буде наступний крок?
– Ого! Орли! Присягаюся шкарпетками і капелюхом! – пронизливо крикнув Етельред із темниці. – Дивіться! Це ж сам Г.Г. власною персоною! Хапайте його! За це обіцяно підвищення по службі, купу медалей! Шеф вас любитиме, як рідних. Мерщій, мерщій!
Вартові спантеличено озирнулися й побачили того, кого мали прийняти за Г.Г., – він стояв у коридорі з Папугою на плечі. За якусь мить вони вже отямилися від шоку. І тоді з переможними криками кинулися вперед.
– Стережися, Г.Г., тут василіски! – застережливо зойкнув Папуга, нібито з переляку, і злетів з плеча двійника та підштовхнув його лапами, як і планувалося.
Двійник повернувся кругом і покотився вниз коридором, набираючи швидкість.