Тут по його обличчю сковзнув легкий єретичний сумнів. — Хоча я щойно подумав, може, нас відрядили патрулювати цей район для покарання, — пожартував він.
Цей коментар розвеселив Форкосигана.
— За твої гріхи? Твої уявлення про світобудову надто егоцентричні, Арістид. — Залишивши Форкалоннера розшифровувати це зауваження, він повернувся до Корделії: — Ваше затримання мало відбутись без кровопролиття. Так би воно і було, якби не перешкодили наші внутрішні проблеми. В певних випадках вибачення просто марні, — і вона знала, що йому теж згадався похорон Роузмонта в холодному чорному тумані, — але це єдине пояснення, яке я можу запропонувати вам. Що, все одно, не знімає з мене відповідальності за те, що відбулося. І я впевнений, що хто-небудь у вищому командуванні неодмінно тикне мене в це носом. — Він кисло посміхнувся і знову забарабанив по клавішах.
— В такому випадку, і я теж не стану перепрошувати за те, що зіпсувала плани вторгнення, — зухвало заявила вона. От так, а тепер подивимося, що буде...
— Якого вторгнення? — сіпнувся Форкалоннер.
— Саме цього я і побоювався. Так і думав, що ви здогадаєтеся про все, ледь побачивши печерний склад, — сказав їй Форкосиган. — Коли ми відлітали з Барраяру, це питання все ще гаряче обговорювалося, і експансіоністи розмахували ідеєю переваги раптовості: для них цей аргумент — кийок, здатний побити партію миру. Говорячи як приватна особа... втім, я не маю такого права, поки на мені військова форма. Залишимо це.
— Яке вторгнення? — знову з надією запитав Форкалоннер.
— Якщо пощастить — ніяке, — відповів Форкосиган, нарешті дозволивши собі деяку відвертість. — Мені й одного до кінця життя вистачить. — Схоже, він занурився в якісь неприємні спогади.
Форкалоннера явно спантеличила подібна заява з вуст Героя Комарру.
— Це була велика перемога, сер. З дуже малими втратами.
— З нашого боку. — Форкосиган додрукував свою доповідь, підписав її, потім ввів запит на наступний бланк і заходився тикати в нього світловим олівцем.
— А хіба інше так уже й важливо?
— Це залежить від того, чи плануєш ти залишатися на завойованій території чи ж просто перетнути її. Після Комарру залишилася брудна політична спадщина — зовсім не те, що мені хотілося б передати наступному поколінню. І взагалі, чого раптом ми заговорили про це? — Він закінчив заповнювати останній бланк.
— Куди ви маєте намір вторгнутися? — вперто гнула своє Корделія.
— Чому я про це не чув? — вторував їй Форкалоннер.
— Відповідаю по черзі — це секретна інформація, яка обговорюється на рівні Генштабу, центрального комітету обох Рад і імператора. Це означає, що розмова закінчена, Арістид.
Форкалоннер багатозначно глянув на Корделію:
— Але вона ж не з Генерального штабу. Якщо вже на те пішло...
— І я теж вже в нього не входжу, — визнав Форкосиган. — Нашій гості я не повідомив чогось такого, про що б вона не здогадалася сама. Що ж стосується моєї поінформованості, то мене просили висловити свою думку... з певних аспектів даного питання. Правда, їм не сподобалася моя відповідь, але вони самі напросилися, — додав він з недоброю посмішкою.
— То от чому вас відіслали подалі? — вирішила Корделія, почуваючи, що починає розуміти, як робляться справи на Барраярі. — Отже, командор-лейтенант Форкалоннер не помилився щодо того, чому вас послали в патрулювання. А вашою думкою цікавився... один, гм, старий друг вашого батька?
— Та вже звичайно не Рада Міністрів, — відповів Форкосиган, але відмовився продовжувати цю розмову і рішуче змінив тему. — Мої люди поводяться з вами як слід?
— Дуже добре, так.
— Хірург пообіцяв відпустити мене вже після обіду, якщо я увесь ранок буду добре поводитися і не встану з ліжка. Можу я сьогодні зайти у вашу каюту і поговорити з вами наодинці? Мені необхідно дещо прояснити.
— Звичайно, — відповіла вона, подумавши про себе, що це його прохання пролунало досить зловісно.
У палату ввійшов обурений хірург.
— Вам слід відпочивати, сер. — Він багатозначно глянув на Корделію і Форкалоннера.
— Ох, ну добре. Відішліть це з наступним кур'єром, Арістид, — вказав він на екран, — разом з аудіодоповіддю й офіційним обвинуваченням.
Лікар випровадив їх з палати, а Форкосиган знову заходився стукати по клавіатурі.
Залишок ранку Корделія бродила по кораблю, досліджуючи межі наданої їй волі. Корабель Форкосигана виявився заплутаним лабіринтом коридорів, різнорівневих відсіків, переходів і вузьких дверей, призначених, як зрештою здогадалася вона, для оборони від абордажного десанту. Сержант Ботарі не відставав від неї навіть на крок, нависаючи над її плечем, немов тінь смерті; коли ж вона звертала в які-небудь заборонені двері або коридор, він різко зупинявся і вимовляв: "Ні, мем". Крім того, їй було заборонено торкатися до будь-чого — вона з'ясувала це, коли недбало провела рукою по пульту керування, заробивши чергове монотонне "ні, мем" від Ботарі. Корделія відчула себе дворічним малям, якого вивели на прогулянку.
Вона спробувала розговорити його.
— Ви давно служите капітану Форкосигану? — життєрадісно поцікавилася вона.
— Так, мем.
Мовчання. Вона спробувала знову.
— Він вам подобається?
— Ні, мем.
Мовчання.
— Чому? — Принаймні, на це питання він не зуміє відповісти односкладово.
Корделія вже було вирішила, що він зовсім не відповість, коли сержант знехотя зронив:
— Він фор.
— Класовий конфлікт? — насмілилася припустити вона.
— Не люблю форів.
— Я ж то не фор, — підказала Корделія.
Він тужно дивився крізь неї.
— Ви на зразок форів, мем.
Втративши терпіння, вона здалася.
***
Після обіду Корделія влаштувалася зручніше на вузькому ліжку в своїй каюті і взялася вивчати каталог комп'ютерної бібліотеки. Вона вибрала фільм з назвою, яка не вселяла побоювань, шкільного типу — "Люди і місця Барраяру" — і відкрила його. Текст, як і обіцяв заголовок, був досить банальний, але зате зображення виявилося казковим. Перед її бетанськими очами постав зелений, сонячний, квітучий світ. Люди ходили по вулиці без носових фільтрів, дихальних апаратів і навіть без літнього теплозахисту. Клімат і ландшафт планети були на подив різноманітні: тут були навіть справжні океани з місячними припливами — хіба порівняєш їх з плоскими солоними калюжами, які в неї вдома заведено називати озерами!
В двері постукали.
— Увійдіть, — відгукнулася вона, і з'явився Форкосиган, який привітав її кивком. "Дивний час доби для парадної форми, — подумала вона. — Але їй-богу, виглядає він у ній чудово. Просто чудово". Капітана супроводжував сержант Ботарі, який залишився ззовні. Форкосиган обійшов каюту, немов щось вишукуючи; нарешті погляд його зупинився на обідній таці. Він зняв з неї посуд і підпер нею двері, щоб втримати їх в злегка відкритому стані.
Корделія здивовано підняла брови.
— Це дійсно необхідно?
— Думаю, так. При теперішніх темпах поширення пліток я напевно дуже незабаром зіштовхнуся з жартом стосовно привілеїв мого звання, і не зможу зробити вигляд, що не розчув. Боюся, що тоді мені доведеться покарати нещасливого... е-е, гумориста. Та й взагалі в мене ворожість до закритих дверей. Завжди не знаєш напевно, що відбувається по той бік.
Корделія зайшлася сміхом:
— Це нагадує мені старий анекдот про дівчину, яка каже хлопцю: "Давай не будемо, а усім скажемо, що було".
Форкосиган поморщився на знак згоди і, сівши на обертове крісло біля вбудованого в стіну металевого столика, повернувся до неї. Він відкинувся на спинку, витягнувши ноги перед собою, і обличчя його стало серйозним. Корделія з напівпосмішкою схилила голову набік. Вирішивши, певно, почати з сторонньої бесіди, він кивнув убік висячого над ліжком екрана:
— Що ви переглядали?
— Барраярську географію. Така краса! Ви коли-небудь бували біля океану?
— Коли я був маленьким, мати кожне літо возила мене в Бонсаклар. Це був своєрідний аристократичний курорт на узбережжі, за яким починалися гори, що поросли незайманими лісами. Мій батько, як правило, не бував там — він залишався в столиці або у військах. Свято Середини Літа збігалося з днем народження старого імператора, і там влаштовували цілком фантастичний феєрверк над океаном — принаймні, в той час він здавався мені фантастичним. Все місто висипало на еспланаду, і всі були неозброєні. В день народження імператора дуелі були заборонені, і мені дозволяли бігати де забажається. — Він уп'явся в підлогу. — Я не був там вже багато років. Мені хотілося б як-небудь звозити вас туди на Свято Середини Літа, якщо видасться така можливість.
— Я з задоволенням прийму ваше запрошення. А коли ваш корабель повертається на Барраяр?
— Боюся, не скоро. У вас попереду довгий полон. Але оскільки вашому кораблеві вдалося сховатися, то коли ми повернемося, не буде сенсу продовжувати ваше інтернування. Вас звільнять, ви зможете з'явитися в бетанське посольство і відправитися додому. Якщо побажаєте.
— Якщо побажаю?! — невпевнено розсміялася вона і відкинулася назад на тверду подушку. — А чому я можу не побажати?
Він пильно вдивлявся в її обличчя. Його поза зображувала абсолютну невимушеність, але один з каблуків неусвідомлено вистукував по підлозі зрадницький дріб. Форкосиган суворо глянув на нього, і стукіт припинився.
— Я думав, коли ми прибудемо на Барраяр і ви отримаєте волю, ви, можливо, захочете залишитися.
— Щоб побувати в... як пак його, Бонсакларі і так далі? Не знаю, наскільки довгу відпустку мені нададуть, але... звичайно, я люблю нові місця. Мені дуже хотілося б подивитися вашу планету.
— Не в гості. Назовсім. Як... леді Форкосиган. — Його обличчя освітилося невеселою усмішкою. — Ну от, тепер я зовсім заплутався. Обіцяю, що більше не називатиму бетанців боягузами. Присягаюсь, ваші звичаї вимагають більшої хоробрості, ніж найсамогубніші змагання наших хлопчиськ.
Вона дозволила собі видихнути.
— Ви... ви розігруєте мене? — Цікаво, подумала вона, звідки взялася фраза про серце, яке готове вискочити з грудей. Відчуття було таке, що воно, навпаки, гримнулося безпосередньо в шлунок. Вона з раптовою чіткістю усвідомила своє тіло — <і> його близькість вона виразно відчувала вже давно.
Він похитав головою.
— Ні, я зовсім не хочу якоїсь фальші — як для вас, так і з вами. Ви заслуговуєте найкращого.