підкопувався під Б., Б. під С. і т. д., в усіх можливих переміщеннях і сполученнях. У всіх цих підкопуваннях об'єктом інтриг здебільшого була та воєнна справа, якою думали керувати всі ці люди; але ця воєнна справа розвивалася незалежно від них, саме так, як вона мала розвиватися, тобто ніколи не збігаючись із тим, що придумували люди, а випливаючи з суті стосунків мас. Усі ці придумування, схрещуючись, переплутуючись, являли собою у вищих сферах тільки правильний відбиток того, що мало статися.
"Князю Михаиле Іларіоновичу! — писав государ 2-го жовтня в листі, одержаному після Тарутинського бою.— 3 2 вересня Москва в руках ворожих. Останні ваші рапорти від 20-го; і протягом усього цього часу не тільки нічого не розпочато для дії проти ворога і визволення першопрестольної столиці, але навіть, за останніми рапортами вашими, ви ще відступили назад. Серпухов уже захопив загін ворожий, і Тула, з славнозвісним і таким для армії необхідним своїм заводом, у небезпеці. З рапортів від генерала Вінцінгероде бачу я, що ворожий десятитисячний корпус просувається до Петербурзького шляху. Другий, в декілька тисяч, також подається до Дмитрова. Третій просунувся вперед Владимирським шляхом. Четвертий, досить значний, стоїть між Рузою і Можай-ськом. А Наполеон сам до 25-го числа перебував у Москві. З огляду на всі ці відомості, за якими ворог сильними загонами роздробив свої сили, а Наполеон ще в Москві сам зі своєю гвардією, чи ж може бути, щоб сили ворожі, які стоять перед вами, були значні і не дозволяли вам діяти наступально? З певністю, навпаки, можна гадати, що він вас переслідує загонами, чи принаймні корпусом, значно слабшими за армію, вам ввірену. Здавалося, що, користаючись цими обставинами, могли б ви з вигодою атакувати ворога, слабшого за вас, і винищити його або, щонайменше, примусити його відступити, зберегти в наших руках чималу частину губерній, які нині ворог займає, і тим самим одвернути небезпеку бід Тули та інших внутрішніх наших міст. На вашій відповідальності зостанеться, якщо ворог спроможний буде відрядити значний корпус на Петербург для загрожування цій столиці, в якій не могло залишитись багато війська, бо з ввіреною вам армією, діючи рішуче і діяльно, ви маєте всі засоби одвернути це нове лихо. Згадайте, що ви ще зобов'язані відповісти ображеній вітчизні за втрату Москви. Ви мали нагоду взнати мою готовість вас нагороджувати. Ця готовість не послабшає в мене, але я і Росія маємо право чекати з вашого боку всієї старанності, твердості та успіхів, які розум ваш, воїнські таланти ваші і хоробрість військ, на чолі яких ви стоїте, вам провіщають".
Але в той час, як лист цей, який доводить, що істотне співвідношення сил уже відбивалося і в Петербурзі, був у дорозі, Кутузов не міг уже, командуючи армією, стримати її від наступу, і бій уже було дано.
2 жовтня козак Шаповалов, бувши в роз'їзді, убив з рушниці одного і підстрелив другого зайця. Ганяючись за підстреленим зайцем, Шаповалов забрів далеко в ліс і натрапив на лівий фланг армії Мюрата, який стояв без будь-яких осторог. Козак, сміючись, розповів товаришам, як він мало не попався французам. Хорунжий, почувши цю розповідь, передав її командирові.
Козака закликали, розпитали; козачі командири хотіли скористатися з цієї нагоди, щоб відбити коней, але один з начальників, знайомий з вищими чинами армії, сповістив цей факт штабному генералові. Останнім часом у штабі армії становище було до краю напружене. Єрмолов за кілька днів перед цим, прийшовши до Бенігсена, благав його використати свій вплив на головнокомандуючого для того, щоб було розпочато наступ.
— Якби я не знав вас, я подумав би, що ви не хочете того, про що просите. Досить мені порадити одно, щоб ясновельможний напевне зробив протилежне,—: відповів Бенігсен. >
Повідомлення козаків, підтверджене посланими роз'їздами, показало остаточну дозрілість події. Натягнута струна зіскочила, і зашипів годинник, і заграли куранти. Незважаючи на всю свою уявну владу, на свій розум, досвідченість, знання людей, Кутузов, зваживши на записку Бенігсена, який особисто посилав донесення государеві, на одно й те ж бажання, що його висловлювали всі генерали, на гадане бажання государя та на повідомлення козаків і вже не можучи стримати неминучого руху, дав наказ на те, що він вважав марним і шкідливим,— благословив факт, який уже стався.
IV
Записка, яку подав Бенігсен про необхідність наступу, і повідомлення козаків про незакритий лівий фланг французів були тільки останніми ознаками необхідності дати наказ про наступ, і наступ було призначено на 5 жовтня.
4 жовтня вранці Кутузов підписав диспозицію. Толь прочитав її Єрмолову, пропонуючи йому зробити дальші розпорядження.
— Добре, добре, мені тепер ніколи,— сказав Єрмолов ї вийшов з хати. Диспозиція, яку склав Толь, була дуже хороша. Так само, як і в аустерліцькій диспозиції, було написано, хоч і не по-німецькому:
"Die erste Kolonne marschiert1 туди-то й туди-то, die zweite Kolonne marschiert2 туди-то й туди-то" і т. д. І всі ці колони на папері приходили в призначений час на своє місце і знищували ворога. Усе було, як і в усіх диспозиціях, прекрасно придумано, і, як і за всіма диспозиціями, жодна колона не прийшла в свій час і на своє місце.
Коли диспозиція була готова в належній кількості примірників, було покликано офіцера і послано до Єрмолова, щоб передати йому папери для виконання. Молодий кавалергардський офіцер, ординарець Кутузова, задоволений з важливості даного йому доручення, вирушив на квартиру Єрмолова.
— Поїхали,— відповів денщик Єрмолова. Кавалергардський офіцер пішов до генерала, в якого часто бував Єрмолов.
— Нема, і генерала нема.
Кавалергардський офіцер, сівши на коня, поїхав до другого. , — Нема, поїхали.
"Щоб часом мені не відповідати за прогаяння! От досада!" — думав офіцер. Він об'їздив увесь табір. Хто казав, що бачили, ян Єрмолов проїхав з іншими генералами кудись, хто казав, що він, певне, знову вдома. Офіцер, не обідаючи, шукав до шостої години вечора. Ніде Єрмолова не було, і ніхто не знав, де він. Офіцер похапцем перекусив у товариша і поїхав знову в авангард до Ми-лорадовича. Милорадовича теж не було вдома, але тут йому сказали, що Милорадович на балу в генерала Кикіна, що, мабуть, і Єрмолов там.
— Та де ж це?
— А он, у Єчкині,— сказав козачий офіцер, показуючи на далекий поміщицький дім.
— Та як же там, за цепом?
— Вислали два полки наших у цеп. Там нині така гульня, аж гуде! Дві музики, три хори співаків.
ОфіцерУпоїхав за цеп до Єчкина. Здалеку ще, під'їжджаючи до будинку, він почув дружні, веселі звуки танцювальної солдатської пісні.
— Во-олузях... во-олузях!..— з присвистом і звуками торбана долітало до нього, зрідка заглушуване галасом. Офіцерові і весело стало на душі від цих звуків, але разом з тим і страшно за те, що він винен, так довго не передавши важливого, дорученого йому наказу. Була вже дев'ята година. Він зліз з коня і ввійшов на ґанок великого вцілілого поміщицького дому, що стояв між росіянами і французами. В буфеті і в передпокої метушилися лакеї
1 Перша колона йде
2 друга колона йде
з винами та стравами. Під вікнами стояли співаки. Офіцера ввели у двері, і він побачив усіх разом важних генералів армії, серед них і велику, показну постать Єрмолова. Усі генерали були в порозсті-буваних сюртуках, з червоними, жвавими обличчями і голосно сміялися, стоячи півколом. Посередині зали красивий невисокий генерал з червоним обличчям хвацько витанцьовував тропака.
— Ха, ха, ха! От так Микола Іванович! ха, ха, ха!..
Офіцер почував, що, входячи в цю хвилину з важливим наказом, він стає подвійно винним, і він хотів почекати; але один з генералів побачив його і, довідавшись, чого він, сказав Єрмолову. Єрмолов з насупленим обличчям вийшов до офіцера і, вислухавши, взяв від нього папір, нічого не сказавши йому.
— Ти гадаєш, це він ненароком поїхав? — сказав цього вечора штабний товариш кавалергардському офіцерові про Єрмолова.— Це штуки, це все навмисне. Коновніцина підвести. Побачиш, яка завтра каша буде!
V
Другого дня рано-вранці дряхлий Кутузов встав, помилився богу, одягнувся і з неприємною свідомістю того, що він мусить керувати боєм, якого він не схвалював, сів у коляску і виїхав з Леташовки, за п'ять верст позад Тарутина, до того місця, де мали бути зібрані наступаючі колони. Кутузов їхав, засинаючи і прокидаючись і прислухаючись, чи не чути з правого боку пострілів, чи не почався бій. Але все ще було тихо. Тільки починався світанок вологого й похмурого осіннього дня. Під'їжджаючи до Тарутина, Кутузов побачив кавалеристів, які вели на водопій коней через дорогу, що нею їхала коляска. Кутузов придивився до них, зупинив коляску і спитав, якого полку. Кавалеристи були з тієї колони, яка мала бути вже далеко спереду в засідці. "Помилка, можливо",— подумав старий головнокомандуючий. Але проїхавши ще далі, Кутузов побачив піхотні полки, рушниці в козлах, солдатів за кашею і з дровами, у спідніх. Покликали офіцера. Офіцер доповів, що ніякого наказу про виступ не було.
— Як не бу...— почав Кутузов, але відразу замовк і наказав покликати до нього старшого офіцера. Він виліз з коляски, опустив голову і, важко дихаючи, мовчки чекав, ходячи туди й сюди. Коли прибув покликаний офіцер генер*ального штабу Ейхен, Кутузов побагровів не того, що цей офіцер був винен у помилці, а того, що він був гідний об'єкт для виявлення гніву. І старий чоловік, трясучись, задихаючись, розлютувався,— а він здатний був розлютуватися так, що качався по землі від гніву,— і накинувся на Ейхена, погрожуючи руками, галасуючи і лаючись неподобними словами. Другий ні в чому не винний, капітан Брозін, нагодившись, зазнав такого ж нападу.
— Це що за каналія ще? Розстріляти! Мерзотники! — хрипко кричав він, махаючи руками І хитаючись. Він відчував фізичне страждання. Його, головнокомандуючого, ясновельможного, якого всі запевняють, що ніхто ніколи не мав у Росії такої влади, як він, його поставлено в це становище — його піднято на сміх перед цілою армією. "Даремно так молився про нинішній день, даремно не спав ніч і все обмірковував!—думав він про самого себе.— Коли був хлопчиськом-офіцером, ніхто б не смів так насміятися з мене...