Посунула назад, витріщивши на Фрама здивовані очі.
Вона не могла збагнути, чого треба цьому блазневі-ведмедю. Можливо, їй, як і Телепневі, він видався небезпечним безумцем чи навіть якоюсь марою.
Проте ведмежата зразу ж виявили своє зачудування й радість. Фрамові витівки дуже забавляли їх. Вони не злякалися й не тікали. Навпаки, їм кортіло до нього підійти.
Розгнівана ведмедиця присунула їх до себе лапою. Сердито буркотіла. Мовляв, начувайтеся, дам я вам перцю! А поки що треба покінчити з цим блазнем.
Фрам підійшов кроків на п'ять. Йому хотілося погладити маленьких пухнастих ведмежат, так, як колись, виступаючи в цирку, голубив діток.
Та ведмедиця ніяк не могла того второпати. Видно, це сестра Телепня. Знала тільки одне: ричати й вискалюватись. Відштовхнула ведмежат за спину, щоб вивільнити місце для бою, настовбурчилась і, махаючи головою, кинулась на Фрама.
Голодний і легкий, Фрам одскочив так спритно, як і сам, мабуть, не сподівався, й жалісливо дивився на Телепневу сестру, яка беркицьнулась, ткнувшися носом у лід.
Потім він спробував — о, яка чемність! — звести її й гречно простягнув лапу: люди навчили його ввічливості. Проте ведмедиця розлючено вишкірилась, напружилась, всадила в лапу ікла і, напевне, відкусила б її, аби Фрам і тут не скористався з людської науки. Він затиснув їй другою лапою ніс, так що вона не могла дихнути. Ведмедиця пустила його. Фрам одіпхнув її й повернувся до неї спиною.
Потім вибрався на скелю і почав зализувати рану. Ведмедиця не спускала з нього сердитих очей.
Сидячи на скелі, Фрам удав, ніби нічого не бачить. Йому було не до бійки й не до витівок.
Вони зміряли одне одного поглядом: Фрам зверху, ведмедиця знизу.
І тут, не втримавшись, Фрам скорчив таку міну, як дурний Август, коли хотів показати комусь свою зневагу, і зробив з вершечка скелі чудове сальто-мортале. Обурена сестра Телепня плигнула з ведмежатами на крижину, що саме пропливала повз них.
Вона покинула поле битви, не бажаючи зв'язуватись з блазнем.
Та по той бік скелі Фрам знайшов майже цілу тушу вбитого нею моржа,— знову дарова їдальня! Він наївся по саму зав'язку й пошкодував, що ведмедиця, як і колись Телепень, кинула гостя біля частування самого.
Потім він стрічав ще багатьох ведмедів і пробував з ними заприятелювати. Підходив до них повільно, сторожко, без витівок, як і будь-який інший ведмідь. Та дикун вишкірювався й кидався на Фрама. Тоді він хоч-не-хоч, аби вникнути бійки за всіма ведмежими правилами, починав викручуватися, як дурний Август або Нікі чи Пікі. Вистачало й того, що він їх дивував і страхав. Варто йому було показати циркові штуки: сальто-мортале, вальс, пройтися на передніх лапах чи стати на голову, як дикий родич з подиву витріщував очі, ціпенів на місці й не зважувався нападати на такого супротивника. Кидав здобич і чимдуж тікав у своїх широких хутряних штанях, а відбігши подалі, видряпувався на скелю. ‘
Звідтіля він здивовано й злякано розглядав ведмедя, який зовні був такий, як інші, а своєю поведінкою був зовсім не схожий на ведмедя.
Фрам спинався на задні лапи.
Передніми ж і головою робив приязні, миролюбні знаки.
Бурмотання його означало:
— Ну, підходь же! Хутчій! Я запрошую тебе до твого ж столу!.. Що за біс? Видно, всі ви брати того Телепня, який утік з острова. Прошу, пригощайся! Шкода лишень, у мене немає пляшки пива, щоб почастувати тебе, як колись дурного Августа в цирку Струцького.
Та цих виявів приязні дикун не помічав, а ховався за скелі — тільки його й бачили.
Фрам зрозумів нарешті: йому надовго судилося бути самотнім.
Якась зла незбагненна сила заважала йому подружити з дикими полярними ведмедями.
Вони вбачали в ньому чужинця, зайду з іншого світу.
Він був непроханий гість.
Чому він тут?
Він весь час жартує. Так принаймні здавалось. Несерйозний ведмідь.
Він з'явився з-за скелі саме в розпалі бенкету. Дикий ведмідь ричав і підводив голову, шкірився, готовий кинутися в бійку. Потім, побачивши переверти, сальто-мортале, салютування й танці, задкував на чотирьох лапах і пускався чвалом, а Фрам докінчував його обід.
Сподіваючись зустріти врешті собі товариша, Фрам мандрував з одного острова на інший по крижаному містку чи на плавучих льодинах. Всюди його стрічали насторожено, хижо ричали й шкірили зуби.
Почало темніти. Величезне червоне сонце опускалося нижче й нижче до другу.
Наближалася полярна ніч.
Ніч на кілька місяців.
Фрам збудував собі на березі зимовий барліг.
Нависали каламутні сизі сутінки. Океан узявся грубою крижаною корою. Вже не виблискували широкі зелені смуги. Скрізь довкола стелилося біле крижане поле. Білі птахи відлітали в тепліші краї. Полярні крячки, сріблясті сизі чайки, нирки гуртувалися в зграї й поспішали на південь.
Небо опустіло.
Згодом сонце потонуло за виднокругом.
Деякий час крайнеба ще рожевіла смуга, та вона дедалі меншала, ставала блідіша. Потім все поглинула непроглядна темрява. Завила північна хуга, зав'южила крижані вихори, намела кучугури. Крижані поля тріщали й лопалися із страшним гуркотом.
Полярна зима й полярна ніч скували води й стали володарями білої пустелі.
Не вірилось, що десь далеко є теплі осяйні міста, де гримкотять трамваї, де на велелюдних бульварах не вгаває гамір. Не вірилось, що й досі там на вітрі тріпоче стара афіша, де намальовано Фрама, білого ведмедя. Не вірилось, що в далекому місті кирпатий хлопчик допізна зачитується книжками про полярні подорожі…
Друзі з далеких міст не забули Фрама
Справді-бо, кирпатий сяйноокий Петруш з далекого міста не забув Фрама.
Він також чув, що директор цирку Струцький відправив ведмедя назад, у льоди, на батьківщину. І ось тепер з міста, де вітер ще не порозтріпував старих афіш, Петруш сягав думкою в північні льоди й стежив за Фрамом.
Напевне, Фрама не забули й інші діти, з численних міст, де побував цирк Струцького зі своїм Ноєвим ковчегом, повним слонів, тигрів, левів, гадюк і мавп. Може, й досі згадують хитрі витівки Фрама! Може, який-небудь пустун наслідує його, удаючи, як він салютує, грає на гармонії, запрошує на арену помірятися з ним силами в чесній боротьбі.
Та Петруш не забавляється пустими споминами. Він згадує не тільки для того, щоб потішитися й посміятися.
Він почав серйозно читати книжки про білих ведмедів та полярні експедиції.
Закінчував одну й брався за іншу. Потім перечитував їх знову.
А назавтра захоплено оповідав товаришам прочитані пригоди.
Русява дівчинка з голубими очима, внучка колишнього вчителя, була вірна своєму слову. Вона повела розмову з дідусем здаля:
— А пам'ятаєш, дідусю, того хлопчика, який сидів поруч з нами на прощальній виставі в цирку?
— Так, так. А що йому?
— Його страшенно засмутило те, що сталося Фрамові.
— Мені теж було шкода ведмедя… А ще що?
— Так ось про цього ж хлопчика…
— То в чім же річ?
— Він дуже любить читати книжки про білих ведмедів і полярні подорожі…
— Це добре. Я помітив, що у нього розумні очі.
— Так, але ж у нього, дідуню, нема книжок.
Дід удавано здивувався, сховавши усміх під білими вусами: він з перших слів дівчинки здогадався, куди вона хилить.
— Як так, нема книжок? І звідки ти знаєш, що їх нема?
— Він сам мені казав. Ми якраз розглядали стару циркову афішу, на якій намальовано Фрама!.. "Бідний Фрам! — мовив хлопчик.— Де він тепер?" А потім пожалівся, що у нього зовсім нема книжок, і я пообіцяла випросити в тебе. Я правильно зробила?
— Так, так, ти вчинила добре… А як звуть хлопчика, ти знаєш?
— Петруш!
— Петруш, а прізвище?
— Петруш та й усе. Більше він нічого не сказав.
— А чи знаєш хоча б, де він живе?
— І цього не знаю. А нащо мені це знати?
— Щоб сповістити його, коли прийти по книжки.
— Він сам прийде. Я сказала йому, щоб прийшов завтра по обіді. Я погано зробила?
— Розумниця ти моя! Дивно, чому ти ще питаєш?
— Я боялась, що ти прогніваєшся.
— Хіба я коли сердився, як приходили до мене по книжки?
Справді до вчителя приходило чимало людей, щоб взяти якусь книжку. Цього разу старий учитель неабияк зрадів: адже йшлося про розумного хлопчика, котрий хоче прочитати про білих ведмедів і полярні експедиції.
Петруш прийшов наступного дня. Старий учитель, перекинувшись із ним кількома словами, запросив його нагору, до бібліотеки.
— Разом виберемо, що прийдеться тобі до вподоби.
Так Петруш одержав книжку про білих ведмедів і про полярні подорожі. Читаючи день у день, він став "справжнім спеціалістом", як називав його півжартома батько.
— Як, Петруше, дістався вже до полюса чи ні?
— Ні, тату, до полюса ще далеко. Я читаю зараз щоденник Нансена.
— Ну гаразд, розкажи мені що-небудь із прочитаного, професоре! — часто прохав батько.
Петруш зразу ж розповідав, бо завжди був до цього готовий.
І справді, як не розказати про такі цікаві пригоди? І як він мріє, як прагне побувати в північних льодах!
— Петруше, а чи не пора тобі в ліжко? — запитувала мати.
— Ще трохи, мамо, ось тільки дочитаю розділ.
— Гляди, не забудь погасити лампу!
— Не турбуйся, мамо…
Зробивши уроки, Петруш інколи допізна сидить, обіпершись ліктями на стіл, і при світлі лампи читає розповідь про перші полярні подорожі. Забуває тоді про ігри, про інші книжки, забуває випити склянку чаю. Все навколишнє ніби віддаляється од нього й зникає за обрієм, як та крига, що плаває по зелених водах студених морів.
Він не чує ні вітру, ні дощу, який крапотить у шибки. Не чує знадвору сонного гавкання Лебуша, ні стукоту коліс по бруківці, коли проторохтить запізнілий візник.
Його думки й мрії вириваються за стіни будинку, за межі міста й країни, перелітають гори й моря.
Він мандрує разом з полярною експедицією серед вічних льодів.
Тремтить од холоду разом з відважними героями. Терпить з ними голод, бреде через замети й тороси, сліпне від снігу. Оплакує товариша, якого звела в могилу перевтома, холод, скорбут, й разом з усіма радісно вигукує, коли, подолавши всі труднощі, експедиція дістається до невідомого берега й ставить прапор на вершині скелі чи посеред крижаного поля, де ще не ступала людська нога.
Над його столом прибиті до стіни дві географічні карти.
Він сам перемалював їх із книжок та атласів.
На одній зображено Північний Льодовитий океан зі всіма морями, берегами й островами.