Дороті звільнилась з лікарні й виїжджала з чоловіком. На базі вона мала працювати у військовому госпіталі.
— Може, поїдеш з нами? — спитав якось Керрол.
— Ти сказився?!
— А що, політаєш, нарешті, по-справжньому.
— Мені й тут не погано літається.
— Хочеш, познайомлю тебе з хлопцями, котрі їдуть разом зі мною? Певен, вони тобі сподобаються. Добрі хлопці, урвиголови.
Герберт не мав великої охоти до знайомства. Одначе, того дня обоє нудились знічев'я. Дороті не було — влаштовувала в місті якісь справи. Обидва випили кави і спустилися вниз до Гербертової машини.
— Знаєш, де вони мешкають?
— Не знаю.
— Якого ж біса ми вийшли з дому?
— Один з них має сталі звички. Зараз він, напевно, сидить у пивнушці з дивною назвою. Його зовуть Майковський, а ту забігайлівку — Барановський, чи якось схоже. Майковський, здається, поляк, але всі називають його просто Майк.
— А де ця пивнушка?
— На Мілуокі авеню.
— Що ж, пошукаємо.
Довго їздили по Мілуокі, поки знайшли вивіску: "Ресторан — Барановський".
— О,— вигукнув Керрол,— я ж казав!
Запитали кельнера, чи тут капітан Майк.
— Перепрошую, панове, але тут його зараз немає. Він, напевно, в другому польському ресторані.
— А де той ресторан?
— Теж на цій вулиці, ресторан пана Ленарда.
Він розтлумачив, як туди проїхати.
Дійсно, в Ленарда вони зустріли Майка. Виявилось, що він вже знає Герберта з розповідей товаришів, і має дуже добру думку про літаки, проектовані ним.
— Ви їдете з нами? — спитав він Герберта.
— Ні. Навіщо?
— Маєте щастя.
— А от Керрол просто рветься туди.
— Керрол — фанатик й зрозуміє це пізніше. Я їду, бо мушу.
— Хіба тут нема на чім літати?
— Виходить, що нема. А там треба буде возити отой коштовний вантаж з бази і назад— на базу. Забава для кретинів! Як подумаю про те, що треба буде літати з тим вантажем, підніматись до стелі, а потім повертатися з ним на базу!.. Єдина втіха: машини дають добрі. Звичайно, з огляду на вантаж, а не на екіпаж.
— Так завжди ведеться.
— Я не нарікаю. Просто міркую вголос. Щоб нагадати.
— А де Ленцер? — спитав раптом Керрол.
— Зараз прийде. Випиймо що-небудь.
— Можна панхатани,— сказав Керрол.
— Ні. Тут п'ють фірмені горілки з польськими етикетками. Зараз я почастую вас справжньою "житнювкою" з Польщі. Вона ліпша за вашу панхатану.
— Якщо так, давай!
— Аякже!
— О, Ленцер з'явився!
Майор Ленцер був невисокий і сухорлявий. В заломі тонких брів і в міцно стиснутих устах ховався якийсь натяк на вибраність натури. Не знаючи чому, Герберт подумав: цей чоловік походить з Франції і носить в собі якусь родинну трагедію. Однак він помилився. Ленцер не був французом. Тільки його бабка була родом із Франції, вийшла заміж за шотландця й емігрувала з ним спершу до Америки, а потім на Філіппіни. Ленцер брав участь у війні з японцями, і ці трагічні риси в його обличчі залишилися після зустрічі з ними.
Найбільш товариським виявився Майк. Всі були просто-таки закохані в нього. З охотою пили з ним "житнювку". А він весь вечір співав милих пісеньок мовою, що нагадувала плюскіт осінньої води у бляшаних ринвах.
Майк звелів Портерові розповісти що-небудь про Дороті й так зацікавився розповіддю, що машиною Герберта поїхав за нею. Назад вже привезла його Дороті, котра мало не сп'яніла від запаху "житнювки", якою все пропахло в середині машини.
В ресторані Майка знали чи не всі. З охотою підхоплювали його пісні на чудній мові. Це були переважно люди в літах, при малих грошах, але з вишуканою елегантністю й величезною амбіцією.
Майк жартував зо всіма, а під кінець почав писати листа на батьківщину. Кожен давав долара, і в листі склалась велика пачка банкнотів, котрі однак пропили пізніше в буфеті, бо все одно їх конфіскували б на пошті.
Коли вони вийшли з ресторанчика, над Чікаго сяяла холодна, місячна ніч. Гострий вітер повівав од Мічігану і дошкульно бив у обличчя.
Вулиці спустіли. Тільки перед барами і дансінгами іще шикувались машини... Герберт одвіз Портерів додому і швидко погнав назад. Думки в голові дивовижно плутались від тої "житнювки". Він вже нічого не тямив і мало що па'м'ятав. Знав лише, що Майк чудовий хлопець, Ленцер не гірший, хоч і має трагічне обличчя, що Портери виїдуть, а він залишиться зі своїм Пірсоном.
Через кілька днів він довідався, що це був останній добрий вечір в Чікаго.
На роботі його якось покликали до шефа. По дорозі Герберта охопило неприємне передчуття. Воно не обмануло. Той день потім проклинали кілька льотчиків-випробувачів. їх разом з Гербертом на невідомий час посилали до якоїсь бази.
Шеф сказав Гербертові, що треба поїхати на базу не надовго, скажімо, на рік; що він знову повернеться до конструкторської праці, коли мине якась там криза в штабі, котрий контролює діяльність усіх військових авіаційних фірм.
Герберт розумів, що йому підклали свиню.
Цілий тиждень він без усякої мети вештався містом.
Він знав — щось позбавило його права вільного вибору. А втім, його вже давно позбавили можливості вибирати, його було обкладено,: як вовка на полюванні.
Вже тоді, в Денвері, вечеряючи з тим типом, він передчував, що все це закінчиться по— дурному.
12
— Майоре!
Герберт відповів не відразу. Він спершу огледів кабіну.
Прямокутники таблиць. Фосфоричний блиск приладів. Стрілки годинника пересунулись на одну годину вперед. Швидкість почала падати, але не настільки, щоб автомат включив сигнал застереження. Місячні плями зсунулися з рукава комбінезона і торкались розкритої долоні Герберта. За плексигласовим ліхтарем кабіни розпростерлась у космос чорна ніч, і місяць у ній виглядав ніби амальгамована живим сріблом куля. Герберт трохи повернув голову і побачив невиразний контур постаті другого пілота. Шолом Рафа вже не промінився блакитними іскрами. Його крісло тонуло в мороці. Світло тріпотіло лише на приладах, умонтованих в стіни. Схоже було, наче скрізь розвішано у безладді біле ганчір'я.
За спиною був іще хтось. Герберт не бачив його, бо кабіна позаду злилася з кольором ночі. Не чути було також стукотіння апарату, але Герберт вирізняв нечутний для непризвичаєного вуха характерний шум. Це працював передатчик.
Стрілки приладів повільно і невпинно пересувались на циферблатах. Герберт по черзі обвів їх поглядом. Хоч він і чув, як працюють двигуни, як рівномірно пульсує суміш у трубопроводах, проте з особливою пильністю перевірив температуру в камерах: чи не перегріваються вони? Потім знову повернувся до приладів: чому зменшилась швидкість? Другий пілот глянув на його обличчя, закрите шоломом.
— Майоре!
— Угу?
Раф вивів крісло в прямовисне положення і якийсь час не ворушився. Над чимось замислився, чи просто позіхав? Не видно.
— Вимкніть автомат,— сказав, нарешті, він Гербертові.— Я прийму пілотаж.
— Навіщо?
— Швидше збігатиме час. Мені нудно.
— Щось надто швидко хапає тебе нетерплячка. Глянь на годинник. Ще нам довго псувати нерви.
— Як думаєш, чому досі немає звістки з бази?
— Якої звістки? Про що це ти?
— Чи не народила?
— О господи, зовсім вилетіло з голови! І як я міг забути?! Звичайно, іше не народила. Думаєш, це так просто, як зварити картоплю?
— Вимкніть автомат.
— Що ж, приймай пілотаж. Додай швидкості. Ми летимо з запізненням.
— Дурниці.
— Пристрасно люблю порядок, а тахометр показує зменшення швидкості. Вимикаю автомат.
— Розумію.
В кабіні запанувала мовчанка.
Раф додав суміші в трубопроводи. Герберт побачив, як стрілка швидкості скочила вперед, далеко за межу, визначену наказом, потім повільно почала опадати. Вибухи в камерах набирали звичайного ритму.
Герберт позіхнув. Невідомо чому, здалося, то Раф позіхає теж.
Він був сонний і втомлений. Але чим? Пустим спогляданням минулого?
"Взагалі,— замислився Герберт,— навіщо він пригадав усе це? Від цього ж не стаєш мудрішим". Проте, він пам'ятав, що має якусь мету, витягаючи стільки непотрібного мотлоху з найдальших закутків пам'яті. Але ніяк не міг зараз пригадати, що саме хотілось йому встановити. Та чи можна було встановити те, що вже сталось, що свого часу хоч і мало якийсь сенс, але вже давно втратило його і тепер вже не має ніякого змісту і ні до чого не придатне?
Найгірше однак, що кожного разу в польоті він завжди оте все пригадує, викликає перед внутрішнім зором, обмірковує, а потім не може збагнути — навіщо це робить.
— Майоре!
— Ум-м?
— Закуримо?
— Не чую.
— Закуримо?
— Що це тобі спало на думку! Ми ж не можемо зараз курити.
— Спустимося вниз і закуримо.
— Сказився! Зараз курити?! Ми ж завжди куримо, коли вже лягаємо на зворотний курс.
Раф замовк. Витягнувши шию, вдивлявся за плексиглас, ніби міг щось там побачити.
За спиною знову щось діялось. Герберт не чув, а інстинктивно відчував, що радист приймає контрольний радіопеленг. Нічого не кажучи, він простяг назад руку. Невидима постать подала вузенький аркушик. Герберт зсунув з шолома темні окуляри і глянув на рядки цифр. Пробіг по них поглядом, і не промовивши й слова, віддав папірця назад.
Все було як слід. Цифри наказу збігалися з 'радіопеленгом та з цифрами на приладах, які сяяли перед ним фосфоричним світлом. Може, це й зветься мистецтвом пілотажу? Усе те, що треба й чого не треба робити, щоб цифри наказу, цифри на приладах у кабіні літака узгоджувалися з тими, які зараз подав їм радист, що пеленгує їхній маршрут.
"Ну, добре а який у цьому всьому сенс?— міркував далі Герберт.— Давай спробуємо підійти до справи коротше. Тим більше, що не дуже складно. Адже я літаю вже три роки і завжди думаю про це в той самий час, коли велика стрілка годинника "досягнення об'єкту" починає оббігати останній круг.
Щовечора, коли люди вже повертаються до своїх домівок, вечеряють, витріщаються на екрани телевізорів, розмовляють чи просто починають любитися, щовечора сотні, буквально, сотні літаків стартують з численних аеродромів. Стартують і починають снувати над світом невидиме павутиння авіаційних маршрутів. Деякі з тих машин несуть листівки із святковими та іменинними поздоровленнями, газети й журнали, акції, дипломатичні документи, дорогоцінності. Інші несуть людей, хоча відокремлення їх від дорогоцінностей мені особисто здається безглуздям. І щодня, також удень і вночі, з бази, розташованої за кілька миль від невеликого кам'яного селища на гірськім плато в пустелі, стартують машини з "мандаринками" на борту.