Скоро наш парус наповнився і вигнувся, наче випнуті груди людини, а обличчя Кон-Тікі спалахнуло вогником життя. І "Кон-Тікі" почав рухатися.
— Агей! — закричали ми радісно, повернувшись до заходу, і почали підтягувати шаги і ванти. Опустили в воду стернове весло, і розклад вахт набрав чинності. Ми кидали тріски та паперові галочки у воду біля носа і з годинником у руках перебігали на корму.
— Раз, два, три… вісімнадцять, дев'ятнадцять — є!
Папірці та тріски пропливали повз стернове весло і скоро вишикувались як намистини на нитці, погойдуючись на хвилях за кормою. Ми йшли вперед метр за метром. "Кон-Тікі" не розрізав воду, як гостроносі перегонові яхти. Незграбний і широкий, важкий і громіздкий, він поважно рухався вперед, перевалюючись із хвилі на хвилю. Він не поспішав, але, зрушившись з місця, йшов неухильно і наполегливо.
Тепер всю свою увагу ми зосередили на керуванні плотом. Пліт збудовано точно так, як його описували іспанці, але в наш час не залишилося живим нікого, хто б міг практично навчити нас керувати індіанським плотом. Це питання ми докладно обговорювали на березі із спеціалістами, але результат виявився зовсім незадовільним. Вони знали не більше, ніж ми. Як тільки південно-східний вітер подужчав, нам треба було утримувати пліт в такому положенні, щоб парус наповнювався від корми. Коли пліт дуже сильно повертався боком до вітру, парус відразу ж починав тріпотіти, бився об людей, вантаж та бамбукову каюту, а, весь пліт повертався і йшов далі кормою вперед. Це була важка боротьба, троє змагалися з вітрилом, а інші з усіх сил налягали на довге стернове весло, щоб повернути ніс дерев'яного плоту і відхилити його від вітру. А після того, як нам удавалося повернути пліт, стерновому треба було гарненько стежити за тим, щоб через хвилину не повторилося усе спочатку.
Шестиметрове стернове весло вільно лежало в кочетах на великій колоді, прикріпленій до корми. Це було те саме стернове весло, яким користувалися наші тубільні друзі, коли ми сплавляли ліс униз по Паленке в Еквадорі. Довга жердина з мангрового дерева була міцна, як сталь, але така важка, що відразу потонула б, якби ми випустили її за борт. До її кінця була прив'язана вірьовками велика соснова лопата. Для того, щоб утримати нерухомо довге стернове весло, коли об нього билися хвилі, треба було напружувати всі сили. Наші пальці дуже швидко стомлювалися, бо раз у раз доводилося судорожно стискувати весло, тримаючи його в такому положенні, щоб лопать стояла у воді зовсім прямо. Нам стало набагато легше, коли ми до ручки стернового весла прив'язали поперечний брус у вигляді важеля. А вітер тим часом усе дужчав.
У другій половині дня пасат вже дув з усіх сил. Океан швидко вкрився бурхливими хвилями, і вони набігали на нас ззаду. Тільки зараз ми вперше усвідомили, що в усьому залежимо від океану. Він став для нас суворою дійсністю; зв'язок із землею було обірвано. Чи добре все складеться, чи ні, це повністю залежатиме тепер від морехідних якостей бальзового плоту у відкритому океані. Ми знали, що віднині нема ніякої надії на зустрічний вітер і ніяких шансів на повернення назад. Ми увійшли у справжній пасат, і що не день, нас нестиме все далі і далі в океан. Тепер залишалося тільки йти вперед під повним парусом і коли ми спробуємо повернутись, пліт однаково понесе в море кормою вперед. У нас був лише один вихід — плисти за вітром, тримаючи ніс судна на захід. Але ж у цьому саме й полягала мета нашої подорожі — йти за рухом сонця так само, як це робили, на нашу думку, Кон-Тікі та його древні сонцепоклонники, коли їх вигнали з Перу за океан.
Гордість і почуття полегшення охопили нас тоді, коли дерев'яний пліт піднявся на перший грізний гребінь хвилі, який навалився на вас. Та коли бурхливі хвилі накочувалися на весло і мало не виривали його з кочетів або заносили вбік, стерновому зовсім не під силу було утримувати весло нерухомим, і він безпомічно повисав на ньому і вертівся, наче акробат. Навіть удвох було неможливо удержати весло, коли хвилі здіймалися поруч і обрушувалися на корму, де стояли стернові. Тоді ми вирішили протягти вірьовки від лопаті весла до обох бортів, а іншими мотузками закріпити весло на місці в кочетах так, щоб воно стало обмеженим у русі і могло отримати найсильніші хвилі, поки ми самі зможемо держатися.
Западини між хвилями все більшали, і ми зрозуміли, що в цьому місці течія Гумбольдта найшвидша. Було ясно, що хвилі спричинено течією, а не просто зняті вітром. З усіх боків нас оточувала зелена холодна вода, і зубчаті гори Перу зникли в пасмі густих хмар за кормою. Коли темрява заволокла океан, розпочалася наша перша сутичка із стихією. Ми все ще не були упевненими в океані, все ще не знали, стане він нашим другом чи недругом, коли опинимося з ним віч-на-віч, до чого ми самі прагнули. Огорнені темрявою, ми чули, як звичайний шум хвиль навколо нас раптом переходив у свист бурхливого валу, і бачили білий гребінь, який підкрадався до нас врівень з дахом каюти. Тоді ми хапалися за що попало і тривожно чекали, коли маса води рине на нас і на пліт. Але кожного разу нас сповнювало те саме почуття здивування та полегкості. "Кон-Тікі" спокійно задирав корму і піднімався вгору, не звертаючи уваги на потоки води, що вирували вздовж його бортів, а потім знову опускався вниз і чекав нової великої хвилі. Часта найбільші вали котилися по два і по три піди ряд, а в проміжках між ними йшов довгий ряд дрібніших хвиль. У тому випадку, коли відстані між двома великими валами була дуже мала другий гребінь обрушувався на корму, тоді як перший все ще тримав носову частину плоту високо в повітрі. Тому для вахтового було встановлено непорушне правило, щоб він обв'язував себе кругом пояса вірьовкою, а другий кінець її ми міцно прикріплювали до плоту. Адже фальшборти на кормі не було. Завдання стернових полягало в тому, щоб тримати парус завжди наповненим і не давати носовій частині плоту ухилятися вбік від хвиль і вітру. Ми укріпили на ящику на кормі старий судновий компас, і Ерік міг перевіряти курс та вираховувати швидкість і наше місцезнаходження. Але зараз ми не знали точно, де пливемо, бо небо було затягнуте суцільними хмарами, а до самого горизонту розстилався лише хаос валів. Стояти на вахті біля стерна доводилося одразу двом, і обидва стернові повинні були напружувати всі свої сили, щоб боротися з непокірним веслом, яке намагалося вирватися, тимчасом як інші, забравшись всередину відкритої бамбукової каюти, пробували трохи поспати. Коли насувала справді велика хвиля, стернові залишали весло на волю мотузок і, вискакуючи на палубу, хапалися за бамбукову жердину, яка виступала з-під покрівлі каюти, а потоки води з гуркотом обрушувались на них через корму і зникали поміж колодами або скочувалися за борт плоту. Тоді вахтові знову кидались до весла, поки пліт не встиг повернутися, а парус не почав тріпотіти. Якби пліт опинився боком до хвиль, вони легко затопили б бамбукову каюту. Коли ж хвилі набігали на пліт ззаду, вони відразу зникали між колодами виступу і рідко доходили до стіни каюти. Круглі колоди на кормі пропускали воду, як зубці виделки.
І в цьому була явна перевага плоту: чим більше щілин, тим краще — через отвори під нами вода виходила, але ніколи не приходила.
Близько дванадцятої ми помітили в північному напрямку вогні корабля. О третій годині ранку тим самим курсом пройшов ще один пароплав. Ми вимахували маленьким парафіновим ліхтарем, подавали сигнали електричним ліхтариком, але з кораблів нас не побачили, вогні повільно пройшли на північ і зникли в темряві. Навряд чи хто на кораблі міг подумати, що поблизу них гойдається на хвилях справжній індіанський пліт. Але й ми на плоту також не могли припустити, що для нас це буч останній корабель і останній слід людей, яких ми бачили по цей бік океану.
Наче мухи, ми чіплялися в темряві по двоє за стернове весло. Холоднувата морська вода обливала нас від голови до ніг, весло штовхало так, що у нас все боліло спереду і ззаду, а руки терпли від напруження. Випробування цих перших днів і ночей були для нас доброю школою вони зробили нас справжніми моряками. Першу добу кожен з нас точно за чергою дві години стояв біля стерна, а потім три години відпочивав. Ми встановили, щоб кожної години свіжа людина заступала одного з стернових, який уже простояв на вахті дві години. Щоб справитися з веслом, вахтовому доводилося безмірно напружувати всі м'язи тіла. Коли стернові вже не в силі були штовхати весло, вони переходили на другий бік і тягли його. Коли руки й груди починали боліти від поштовхів, вахтові поверталися спиною, так що весло нагороджувало нас синцями спереду і ззаду. Коли ж, нарешті, приходила зміна, ми, зовсім знесилені, залазили до каюти, обв'язували ноги мотузкою і засипали у своєму просоленому одязі, навіть не встигши забратись у спальний мішок. І наче в ту ж мить хтось грубо смикав за мотузку: три години минуло, і треба було знову виходити на зміну одному з вахтових біля стерна.
Друга ніч була ще гіршою, і замість того, щоб заспокоїтись, море стало ще бурхливішим. Двогодинна безперервна боротьба з веслом була вже не під силу; і в другій половині вахти від стернового вже було мало користі, хвилі брали гору над нами, крутили пліт, штовхали вбік, а вода заливала пліт. Тоді ми вирішили по годині стояти на вахті, а півтори години відпочивати. Так перші шістдесят годин пройшли у безперервній боротьбі з хаосом хвиль, які безперестану обрушувались на нас одна за одною. Хвилі високі і низькі, з гострим гребенем і округлі, хвилі косі і з баранцями на гребені. Найгірше серед нас почував себе Кнут. Його звільнили від вахт біля стерна, але замість цього він приносив жертви Нептуну і мовчки мучився в кутку каюти. Папуга, похмуро опустивши голову, сиділа в своїй клітці і лопотіла крилами щоразу, коли пліт несподівано штовхало і вода з шумом била в задню стінку каюти. І все ж наш пліт гойдало не дуже. Він держався на хвилях набагато краще, ніж будь-яке інше судно таких розмірів, але не можна було наперед угадати, в який бік нахилиться палуба наступного разу, і ми так і не змогли навчитися вільно ходити по плоту, бо його не лише гойдало, але й увесь час кидало.
На третю ніч море трохи заспокоїлось, хоч ще дув сильний вітер.