Що я скажу ІІІекспірові? Адже я продав його нову п'єсу за шилінг.
– Нема чого хнюпитись, – сказала Кіт. – Може, я помиляюся, і твій знайомий просто заспав або десь затримався. В кожному разі мін знає тебе, і якщо має честь, то принесе рукопис до театру.
Звичайно, він не приніс. І ми обоє знали в душі, що чекати його годі. Лишалося тільки одне: піти до Шекспіра і сказати всю правду. Якщо він теж гадає, що джентльмен у жовтому – пірат, то звелить швидше готувати п'єсу, щоб прем'єра відбулася раніше, ніж деінде. Та це було б дуже недоречно, бо вперше показувати п'єсу ми мали перед королевою, а призначену дату міняти вже було запізно: двір виїхав у подорож по країні, як це робилося час від часу.
Ми з Кіт чимчикували по Фліт-стріт, в шістнадцяте радячись, як вискочити з такої халепи, і тільки-но я сказав, що негайно йду на Бішопсгейт і розповім Шекспірові про лиху пригоду, коли це – диво дивне! – раптом побачив джентльмена у жовтому.
– Он він! – вигукнув я, хапаючи Кіт за руку.
– Хто? Де? А, розумію.
Він їхав навпроти нас, прямуючи до міської брами. Я гукнув до нього, але мій голос потонув у гуркоті коліс і гучних покликах крамарів. Він навіть не повернув голови.
– За ним! – крикнув я.
І ми побігли, проштовхуючись між натовпом і обминаючи паки різного краму, розкладеного на пішоході.
Хоч він їхав верхи, ми могли його перейняти, йому не було змоги пустити коня чвалом, аж поки він мине Темпл Бар і проїде більшу половину Стренда. Але як уже він виїде на широкий шлях, ми його нізащо не доженемо.
Біля Темпл Бару була страшенна тиснява, йому довелося спинити коня і чекати позад якогось селянського воза, поки крізь вузькі ворота проїде загін кінноти. Я скористався цим, пробрався між каретою та якимось чоловіком верхи на віслюку й опинився поряд з ним.
– Даруйте, сер…
Він позирнув на мене з сідла. З очей його знати було, що він мене впізнав – упізнав і відразу ж прикинувся, що вперше бачить.
– Чого тобі, хлопче?
– Я дав вам рукопис п'єси…
– Що таке?.. В чім річ? Збожеволів, чи що! Ти маєш мене за когось іншого.
– Е ні, – твердо мовив я і схопив коня за вуздечку.
Тепер я принаймні знав, що маю справу зі злодієм, а не з забудькуватим джентльменом, і міг відповідно діяти.
Він оперіщив мене батогом, однак я міцно тримав коня за вуздечку, і навкруг нас почала збиратися юрба. Один воротар, лаючись, прокладав собі шлях крізь натовп, бо тиснява на шляху дедалі збільшувалась. Я торочив своє. Все, що я казав, була свята правда, і я не міг збагнути, чому люди мені не вірять.
Тепер, відтворюючи в уяві ту пригоду, я можу позирнути на неї їхніми очима. Якийсь волоцюга, хлопчисько-актор, причепився до джентльмена на коні і щось галасує про вкрадену п'єсу. Яка нісенітниця! Як можна вкрасти п'єсу! Кому вона здалася? До того ж хлопчисько навіть не знає імені джентльмена!
Авжеж, тепер я розумію, чому мене відтягли від нього і пхнули у риштак, гукаючи, що я, мовляв, повинен дякувати за те, що не попав до судді й не дістав різок.
Коли я звівся на ноги, червоний од сорому й гніву, джентльмена в жовтому не було й близько. На мій подив, зникла й Кіт. Вона жодним словом не підтвердила того, що я кажу правду, і навіть не лишилася, щоб мене потішити. Отож я стояв посеред вулиці самотній і скривджений.
Але я був несправедливий до Кіт. Раптом вона вийшла з брами, гостро позирнула на воротаря, показала язика перехожим, що й досі насміхалися з мене, і без зайвого слова повела мене геть. Коли вона потисла мою руку, я зрозумів, що не все ще втрачене.
– Я довідалась, де він мешкає, – заявила вона, коли ми відійшли на безпечну відстань.
– А я ніяк не міг збагнути, де ти заподілася.
– Все одно я нічим би тобі не допомогла, – пояснила вона. – Аби можна було зарадити силою, ти б обійшовся й без мене. Але я знала наперед, чим усе скінчиться, тому й трималася віддалік. Він і гадки не мав, що ми з тобою друзі, й спокійнісінько поїхав далі. Один раз озирнувся, щоб пересвідчитися, чи ти не йдеш назирці, а на мене не звернув ніякої уваги. Потім заїхав у двір, і, зауваживши, як слуга взяв від нього коня, я зрозуміла, що він там мешкає, хоч, може, це й не його дім.
– Де ж той дім? На Стренді?
– Трохи вбік. Над самою річкою. Це один із тих будинків, що здіймаються просто з води. Невеликий, чи, може, то так здається, бо він затиснутий між двома здоровими кам'яницями.
– Щиро дякую. Молодчага ти, Кіт. Але, – додав я нерішуче, – що ж робити далі?
Кіт призналася, що цього вона й сама не знає.
– Однак для нас багато важить уже те, що ми знаємо, де його знайти, і знаємо, що рукопис десь у тому будинкові.
– І я його дістану будь-що-будь, – урочисто мовив я, хоч нізащо в світі не міг би сказати, як це здійснити.
Стукати в двері й вимагати назад п'єсу було б безглуздо. Якби йшлося про вкрадені гроші чи коштовності, то за допомогою Шекспіра ми могли б одержати в судді ордер на обшук будинку. Але чи схоче суддя розшукувати загублену п'єсу? Проте що більше я думав про цю справу, то важливішою вона мені здавалася. Джентльмен у жовтому поводився дуже підозріло.
А що коли пробратися в будинок без ніякого ордера чи дозволу й забрати свою власність самому? Ми повернули назад і пройшли, начебто гуляючи, по вулиці, де стояв той дім. Це була триповерхова будівля, що здавалася мізерною поряд з великими будинками обабіч. У двір можна було попасти тільки через подвійні квадратові ворота, замкнені важкими залізними засувами і пооббивані здоровими цвяхами – одчинив би їх хіба що таран. На першому поверсі було тільки одне заґратоване віконце. В районі Стренда більшість будинків були надійно захищені, бо вулиця лежала поза міськими мурами, і її не вартувала нічна сторожа. Коли я нагадаю вам, що в Лондоні щороку вішали триста злочинців, то ви самі зрозумієте, яка там потреба у важких засувах.
– Тут нічого не вийде, – сказала Кіт.
Я був теж такої думки і звів погляд на верхні вікна. Кожен поверх виставав футів на два над нижнім, отож дім нависав над вузькою вулицею, наче скеля. Якби то була справжня скеля, я б ще видряпався на неї, але на гладенькій потинькованій стіні не було за що учепитися.
– Може, нам пощастить знайти якийсь вхід з протилежного боку? – мовив я.
– Навряд. По-моєму, всі оці будинки спускаються мурами просто в річку. От аби був човен, ми б поглянули, чи немає в стіні дверей.
Ми звернули в провулок, сподіваючись, що вийдемо на вулицю позаду будинку. Але, як ми й боялися, він привів нас до позеленілих од водоростей сходів, що вели прямо в сірі води Темзи. З східців нам було видно ярдів на сто берег річки, яка круто вигиналася в цьому місці. Ми легко знайшли будинок джентльмена в жовтому завдяки високим сусіднім кам'яницям; його задня стіна спускалася у воду. Поки ми дивилися, на горішньому поверсі відчинилося вікно, і в ньому з'явились голова й плечі слуги. Він висипав з відра сміття, і воно плюснуло у воду.
– Те вікно не заґратоване, – сказав я.
– Але біля дому немає ні причалу, ні сходів, – одмовила Кіт.
Майже всі великі будинки мали вхід не тільки з вулиці, а й від річки, бо вона була найвигідніша дорога з Вестмінстера до лондонських околиць.
Я вдивлявся в дім, примруживши очі. Полудневе сонце яскраво освітлювало його, і кожен горбик чи щілина в стіні вирізнялася смугою тіні. На цім боці будинку стриміло чимало балок.
– Я зумію добратися до того вікна, – нарешті мовив я. – Мені тільки потрібен човен і… чекай-но… штук шість кинджалів.
– Штук шість чого?
– Кинджалів. Я стромлятиму їх у балки, там де немає іншої опори. Гадаю, ми дістанемо шість кинджалів, еге ж?
Тепер, коли в мене з'явився справжній план, Кіт занепокоїлась. Але я швидко заспокоїв її, і вона погодилася зробити все, що треба.
Ми поклали здійснити наскок присмерком, коли менша небезпека, що нас помітять з човнів, які плавають по Темзі, і водночас буде ще не зовсім поночі, щоб я міг роздивитися в кімнатах. Пробиратися в дім серед ночі не було рації, бо тоді довелося б запалити свічку. До того ж о восьмій вечора на річці настане приплив, вода підніметься високо, і мені буде ближче дряпатися до вікна.
Ми найняли човен на сім годин. Човняр спочатку вагався, боячись доручити його хлопчакам, проте я швидко переконав його, що вмію гребти. Ми сказали, що хочемо прогулятися до Вестмінстера, а потім, коли зійде місяць, попливти униз за течією під час відпливу. Він побажав нам приємної прогулянки.
Кинджали ми взяли в театрі, а також довгий мотуз, що міг стати мені в пригоді, коли я злізатиму вниз. Як тільки скінчилася вистава, ми пішли на Стренд. Кіт несла клунок з жіночим убранням, що його вона взяла в костюмерній. Коли ми минули Лінкольн-Ін й опинилися в полі, вона перебралася на дівчину. Кіт мала вартувати на вулиці. В жіночому вбранні вона не викличе ніякої підозри і якщо потрапить на очі джентльменові у жовтому, то він не впізнає у ній хлопця, що йшов за ним уранці. Нарешті, в жіночому вбранні їй буде легше грати призначену для неї роль, л яка ж то була роль? Ви, напевно, гадаєте, що ми не обміркували найважчу частину нашого плану: що ж робитиме джентльмен у жовтому та інші мешканці будинку, поки я порпатимуся в їхніх манатках?
Кіт сама зголосилася відвернути їхню увагу. Я спробував був одраяти її від такої небезпечної справи, але вона страшенно обурилась.
– Мені нічого боятися – я акторка. Я зроблю це залюбки. Ой Піте, – додала вона докірливо. – Ти ж обіцяв, що не трактуватимеш мене як дівчину!
– Гаразд, – сказав я. – Пробач мені. І не забудь: як тільки проб'є восьму, ти починаєш.
– Щасти тобі! Та будь обережний.
Я пішов по човен. Сонце вже сідало за Вестмінстерським абатством. Починався приплив, і гострий дух моря бив мені в ніздрі.
Я взяв весла, сів у човен і поплив повноводою річкою.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
ЗМОВА НАД ТЕМЗОЮ
Правду казати, коли я підплив до будинку, відстань до найнижчого вікна здалася мені величезною. А я ж надумав вилізти на горішній поверх, бо такої ранньої доби в спочивальнях ще, мабуть, нікого не було.
На щастя, я не боявся висоти. Адже вдома мені безліч разів доводилося вилазити на стрімкі скелі, що під ними була кам'яниста безодня, а не вода, яка полегшила б падіння.
Я взяв човен о чверть на восьму.