Обшукали дуже старанно "підлогу під написом і в землі під каменем чи під цеглиною чи під уламком плити знайшли зотлілий папір, помішений із зотлілою шкіряною скринькою чи мішечком. Що написав невідомий в'язень, не буде прочитано ніколи, однак він щось написав і заховав од тюремника.
— Батечку мій! — викрикнула Люесі, — ви слабі!
Він враз кинувся і вхопився за голову. Вигляд у нього був такий, і дивився він так, що всі перелякались.
— Ні, моя люба, я не слабий. Упали великі краплі дощу, і я кинувся. Ходімо краще до хати.
Він майже враз отямився. Дощ і справді накрапав великими краплями, і він показав, що його руку покропив дощ. Проте він не сказав ні єдиного слова про відкриття, що про нього говорили, і, коли вони йшли до хати, то ділове око м-ра Лоррі зауважило, чи йому здалося, що він зауважив, що доктор Манетт поглянув на Дарнея майже так само, як колись у коридорі судового будинка. Однак він так швидко отямився, що м-р Лоррі завагався щодо свого ділового ока.
Настав час пити чай. Міс Прос подавала його. На неї знов напала дергачка, хоч все таки сотень людей не було. Надійшов м-р Картон, однак і з ним було тільки двоє.
Вечір був надзвичайно душний, і хоч вони сиділи з відчиненими дверима й вікнами, проте всі задихалися від духоти. Після чаю всі присунулися до одного вікна й дивилися на лиховісне смеркання. Люесі сиділа коло батька; Дарней сидів коло неї; Картон прихилився до вікна. Завіси були довгі й білі, і пориви вітру, що крутився в цьому кутку, підносили їх аж до стелі й розвівали їх наче крила страхопудів.
— Краплі дощу все ще падають, великі, важкі й рідкі, — сказав доктор Манетт, — насуває поволі.
— Насуває певне, — сказав Картон.
Вони говорили потихеньку, як роблять здебільшого люди, що ждуть чогось і стежать за чимось, і як завжди роблять люди, що в темній кімнаті ждуть блискавки і стежать за нею.
На вулиці було сум'яття; люди поспішали до пристановища, поки не вдарила гроза; в дивному кутку чути було відгомін кроків, що наближалися и віддалялися, однак ніхто не приходив.
Безліч людей, а все таки самота, — сказав Дарней, коли всі на хвилину прислухалися.
. Хіба ж не дивно це, м-ре Дарнею? — спитала Люесі.— Іноді вечорами я сиджу тут, і мені починає здаватися... а сьогодні навіть тінь тієї фантазії змушує мене тремтіти, — все таке темне й урочисте...
Повість про ДВОЄ МІСТ — 6.
— Нехай же буде страшно и нам. Можна нам знати, що це таке?
— Вам це здасться дурницею. Такі химери, я гадаю, роблять враження тільки на тих, кому вони вперше приходять у голову, їх не можна передату кому іншому. Я іноді сиділа тут вечорами сама й прислухалася, і мені здавалося, що ці відгуки то є відгомін кроків усіх тих людей, що згодом увійдуть у наше життя.
— Якщо так, — сказав Сідней Картон похмуро, як то було звичайно для нього, — то й справді великий натовп увійде колись у наше життя.
Кроки чути було безперестанно, і щодалі вони ставали швидшими. Закуток був повний відгомону цих кроків; деякі кроки, як здавалося, були під самими вікнами, деякі наближалися, деякі відходили, деякі переривалися, деякі затихали зовсім, а тимчасом це було в далеких вулицях, і не видно було нікого.
— Чи всім цим крокам призначено увійти в життя всіх нас разом, міс Манетт, чи ми поділимо їх між собою?
— Не знаю, м-ре Дарнею. Я ж казала вам, що це моя дурна фантазія, а ви спитали мене про неї. Коли вона мені спадала на думку, я була сама, і мені здавалося, що це кроки тих людей, які мають увійти в моє і в батькове життя.
— Я приймаю їх у своє життя, — сказав Картон. — Ні про що не питаю й жадних умов не ставлю. Натовп посуває на нас, міс Манетт, і я бачу його!., при світлі блискавки.—Останні слова він додав після того, як ясна блискавка освітила його всього коло вікна.
— І я чую його! — додав він знов, коли вдарив грім.— Ось вони йдуть — біжать дикі, шалені.
Цими словами він образно змалював потік і рев дощу, що заглушив його, — ніякого голосу не чути було. Ту грозу пам'ятали всі вони: грім, блискавка, злива не припинялися ні на єдиний момент аж до півночі, коли зійшов місяць.
Великий дзвін св. Павла продзвонив першу годину, коли вже випогодилося. М-р Лоррі, в товаристві з Джеррі, у високих чоботях і з ліхтарем у руках повертався до Клеркенвела. Дорога між Соґо і Клеркенвелом проходила по безлюдних місцях, і м-р Лоррі, з страху перед розбишаками, завсігди брав з собою Джеррі для послуг, хоч звичайно він повертався додому години на дві раніше.
— От так ніч була, Джеррі, — сказав м-р Лоррі. —Така ніч і мерців підійме з могил.
— Такої ночі, пане, я не бачив, та й не сподіваюсь побачити; що мені до неї, — відповів Джеррі.
— Надобраніч, м-ре Картоне, — сказала ділова людина.— Надобраніч, м-ре Дарнею. Чи побачимо ми коли таку ніч укупі!
Може. Може и на них навалить, клекочучи та ревучи, великий натовп людей.
Р о з д і л VII.
МЕСЬЄ МАРКІЗ У МІСТІ.
Монсеньйор, один із великих і впливових при дворі вельмож, що два тижні приймав у своєму великому готелі в Парижі. Монсеньйор був у своїх внутрішніх світлицях, у "святому святих" для його численних прихильників, що товпилися в анфіляді передпокоїв. Монсеньйор збирався пити свою ранішню шоколяду. Ця шоколяда не могла увійти в монсеньйорову пайку інакше, як за допомогою чотирьох здорових льокаїв, крім кухаря. Один льокай ніс чашку шоколяди його священній особі; другий розмішував і збивав шоколяду маленьким єтрументом, що носив його при собі для цього призначення; третій подавав улюблену серветку; четвертий наливав шоколяду. Монсеньйорові неможливо було обійтися без цих льокаїв, коли він пив шоколяду, і утримати своє високе місце перед небом, що з пошаною дивилося на нього. Монсеньйор мав дуже благородне поняття про державні справи взагалі: нехай вони йдуть своїм порядком; щождо державних справ, які торкалися його самого, то він мав інше, справді благородне, поняття, — їх треба спрямовувати для його сили й кишені. Про свої втіхи, загальні й спеціяльні, він мав ще інше, справді благородне, поняття, що ввесь світ створено задля нього.
Красиві на вигляд кімнати монсеньйорового готеля було прибрано й оздоблено до майстерного й витонченого смаку того часу; проте в них було щось ненадійне, нестале. Та кому було до того в монсеньйоровому домі! Тут були військові офіцери, що не знали військової справи; були морські офіцери, що не мали й уявлення про кораблі; були цивільні урядовці, що не розумілися на справах; були й церковні особи з безстидним чолом, світські із світських, з любодійними очима, розпусним язиком і ще розпутнішим життям; всі зовсім непридатні до свого різного призвання, всі нахабно брехали, претендуючи на ці звання, проте всі більш-менш близькі до монсеньйора, і всіх їх понапихано було на державні посади, з яких можна було щось дістати. Були тут і невіруючі філософи, котрі словами наново перетворювали світ і з карт будували вавилонські башти, щоб з них штурмувати небо; вони розмовляли з невіруючими хеміками, що тільки й думали про перетворення металів. Чемні джентлмени, що дістали найвишуканіше виховання, яке в ті знамениті часи — як іще й досі — можна було пізнати з цілковитої байдужости до всіх натуральних людських інтересів, були в передпокоях монсеньйора у виразному стані духовної знемоги. Проказа неприродності* зогидила кожну людську істоту, що ждала авдієнції монсеньйора. Одно втішало, що вся ця компанія у великому готелі монсеньйора була одягнена бездоганно, і якби день страшного суду був днем парадних костюмів, то можна б бути певним, що всі вони будуть навіки визнані за праведних.
Маркіз звільнив своїх чотирьох льокаїв од їх тяжкого обов'язку і випив свою шоколяду, сказав одчинити двері "святого святих" і вийшов. Скільки тут виявилося покірливости, улесли— вости, плазування, прислужництва, огидного приниження. Монсеньйор тому подарував слово обіцянки, тому усмішку, там шепнув щасливому рабу, там кивнув рукою, і так чемно пройшов свої кімнати аж до найдальших. Тут його милость повернув, пішов тією самою дорогою назад, в належний час шоколядові прибічники зачинили двері у "святе святих", і його більш ніхто не бачив. Спектакль закінчився, легенький рух повітря перетворився в маленьку бурю, і дорогоцінні дзвоники задзвонили вниз по сходах. Незабаром з цілого натовпу залишилася тільки одна людина з капелюхом під пахвою і з табакеркою в руці, — вона виходила помалу поміж дзеркалами до виходу.
— Будь ти проклятий, — сказала та особа, спинившися коло останніх дверей і повернувшися до святилища.
З цими словами той чоловік струсив з своїх пальців табаку, наче порох з ніг, і спокійно пішов униз сходами.
То була людина років на шістдесят, прекрасно одягнена, горда в поступі і з лицем, подібним до гарної машкари. Лице його було таке бліде, аж прозоре, з різко визначеними рисами, воно завмерло в тому самому постійному виразі. Ніс красивої форми був злегка здавлений зверху кожної ніздрі. В цих двох западинах зосереджувалися всі зміни, які тільки бували на цьому лиці. Власник цього носа зійшов по сходах вниз, сів у карету й поїхав. Підчас авдієнції мало хто розмовляв з ним; він стояв трохи осторонь, і монсеньйор міг бути теплішим у своєму поводженні з ним. В таких обставинах йому здавалося тим приємніше дивитися, як люди розбігалися перед його кіньми і часто ледве услизали, щоб їх не роздавили. Його кучер гнав так, наче він брав приступом ворога, і його шалений біг не викликав у його хазяїна ні найменшої зміни на лиці чи на губах.
З диким гуркотом і тарахканням і з нелюдським презирством до всього, незрозумілим тепер, карета летіла вулицями, круто повертаючи на рогах. Жінки покрикували перед нею, а чоловіки хапалися один за одного й вихоплювали дітей з вулиці. Нарешті при повороті на розі вулиці коло фонтана щось попало під одно колесо, почувся голосний крик з натовпу, коні кинулися й стали на дибки.
Коли б не це останнє, то можливо, що карета не спинилася б, —— карети часто їхали далі, залишаючи позад себе поранених, та й чому їм не робити так? Переляканий кучер швидко скочив з передка, і рук з двадцять вхопило коней за повода.
— Щ° там сталося? — сказав месьє, спокійно визираючи з карети.
Високий чоловік у нічному ковпаку вирвав з-під ніг у коней якийсь вузлик, поклав на східці фонтана, упав у грязь і мокроту й ревів як дикий звір.
_ Вибачайте, месьє маркізе! — сказав обірваний і смирний чоловік, — то дитина.
— Так чого ж він так гидко кричить? Чи то його дитина?
— Пробачте, месьє маркіз...