Посадовив пандита на трон і, немов натякаючи на вчорашнє, сказав йому, усміхаючись: "Сором'язливість жінок буває вдаваною!" Той дуже збентежився, бо зрозумів, що цар усе знає. Як він мав повестися? Отож-то й воно![352]
Адже і в домі бідняка покара має буть за гріх!
Скажіть, чи ж можуть гріх якийсь простить у домі владаря?"
І тоді папуга сам відповів: "Тільки-но той мудрець утямив, що цареві про його гріх уже все відомо, він одразу ж виголосив такий хвалебний вірш:
"Твоя лиш слава, втілення Мадани, здатна
Проникнути у світ підземний, повний зміїв,
Піднестись на вершини гір урочих,
Здолать безмежний океан з потворами страшними,
І лиш вона зродить спроможна боязкість жінок".
Вислухавши пандита, цар глянув на нього й на царицю і подумав собі: "Важко знайти такого мудреця, а жінку — легко!" Потім узяв руку цариці й віддав її Шубганкарі. "Візьми собі царицю!" — сказав правитель. А пандит, несподівано зазнавши радості, мовив: "Велика твоя милість!"
Кажуть же люди:
Як може неук розпізнать у чому гріх, у чім добро?
Хіба роздивиться сліпий, потвора де, а де краса?
Так завдяки великодушності царя пандит щасливо жив з тією красунею.
Отож, Прабгаваті, коли знаєш, що слід сказати, тоді йди, куди надумалася, а коли не знаєш, то краще залишайся вдома!"
Послухала Прабгаваті цю розповідь і заснула.
Така п'ятдесят сьома з сімдесяти оповідок папуги.
На другий день, коли стало смеркати, Прабгаваті знову відпрошується в папуги, а той каже:
"Йди, спрагла пристрасті, повеселись,
Коли у скрутний час вчинити зможеш,
Так, як перед Ганешею вчинив Духшили чоловік".
"А як це було?" — спитала Прабгаваті.
І папуга розповів: "Є місто Лохапурі, а в ньому жив безрідний Раджада, дружину якого, дуже ласу на чужих чоловіків, звали Духшила. От якось пішла вона з подругами в місто Падмаваті продавати пряжу. Коли жінки проходили повз статую Ганеші, що стояла неподалік від села, вони попросили, шоб той зробив так, аби в кожної з них збулося бажання. А Духшила, в єство якої вселився Мада-на, забажала поцілунків. Бог їм поміг, і продавальниці мали великий прибуток на торзі. Повертаючись додому, молодиці одна по одній підходили до Ганеші й обдаровувати його за те, що він удовольнив їхні прохання, а Духшила роздяглася й поцілувала статую. Тоді схильний до пустощів Ганеша взяв та й закусив їй губи, і вона змушена була заклякнути в позі курочки. Подруги Духшили, заливаючись сміхом, розповіли про все її чоловікові, і він подався визволяти дружину. Як же йому її було врятувати? Ось питання".[353]
І папуга сам відповів: "Побачивши свою жінку в такій позі, він, охоплений пристрастю, обняв її, немов півень, і став голубити. Ця кумедна ситуація розсмішила Ганешу, і він випустив губи Духшили. Жінка низько вклонилася богові та й пішла додому, лаючи дорогою свого чоловіченька.
Ось так-то він зумів, красуне,
В годину слушну хіть задовольнить,
А заодно й звільнить Духшилу
Із рук творця всіляких перепон.
За діло хто у слушний час береться,
Завжди здобуде пожаданий плід.
Хто знає, що й коли робити,
Той неодмінно процвітає".
Вислухала Прабгаваті цю розповідь і заснула.
Така п'ятдесят восьма з сімдесяти оповідок папуги.
Збіг ще один день, і Прабгаваті попросила в папуги дозволу піти на побачення, а він їй і сказав:
"Іди, божественна, зверши давно жадане диво,
Якщо зумієш ошукать чванливця-чоловіка".
Прабгаваті спитала: "А як це?"
І папуга їй розповів: "Є таке село Сангама, а в ньому жив сварливий і задерикуватий раджпут Рахадо, дружину якого звали Рукміні. Пішов якось він з нею на свято деваятра,— це коли на колісниці вивозять божество,— [354] і помітив, що вона кокетливо поглядає на чужого чоловіка. Рахадо подумав, що то, мабуть, жінчин коханець, бо вона до нього не байдужа.
В селі, де люди начебто й невчені,
Проте тямущі від природи,
Відомо, хто кому коханець,
В якої мамки молоко пропало.
Запідозривши таку переміну в своїй дружині, раджпут повернувся додому, вилаяв її грубими словами і посадовив під замок. А вона подумала: "Лише тоді й народження моє, і життя моє, і молодість моя будуть любими для мене, коли я прямо перед самісіньким його носом потішуся з іншим". І в душі поклялася вчинити це. Але як їй було справдити свою клятву? От заковика!"
І папуга вів далі: "Якось Рукміні помітила, що мужчина, який полонив її серце, проходив повз їхню оселю, і сказала йому: "Ти цієї ночі приходь до нас на подвір'я і під деревом чинчині викопай яму за обрисами тіла свого і ляж у неї горілиць". Він погодився і зробив так, як веліла вітрогонка.
Прийшла й вона туди, мліючи від жадання, і вдалась до хитрощів: розпачливим голосом погукала свого чоловіка, показуючи на будинок, а сама, тим часом, відійшла в тінь дерева, лягла на свого коханця, і вони злилися тілами. Коли її чоловік вискочив з луком і сагайдою, вона сказала йому:
"Чудовий ти лучник, ти — знаменитість,
Про тебе слава по світах пішла.
Тож пронижи стрілою місяць,-
Я теж хоробрість визнаю твою".
Почувши такі слова, отой дурило взяв лук, наклав на нього стрілу і, націлившись у нічне світило, пустив її. Вона, звісно, до неба не долетіла і в місяць не влучила, а впала хтозна-де. Рукміні при такій ганьбі заплескала в долоні, хоч саме була в полоні жаги. Рахадо довго ходив, шукаючи стрілу, а його жінка, зазнавши сповна насолоди, мовила:
"Дурню, до твого приходу я натішилася вволю!
Таж герой ти нікудишній! Я назавжди йду від тебе!"[355]
Отак сказала вона, потім сіла на коня, що його привів коханець, і поїхала з двору, а Рахадо-від сорому не знав, куди подітися. Кого тільки не обдурювали жінки, хто корився їхній волі! Адже
Колись під їхню дудку танцювали
Коханці спритні Шабгу та Говінда,
А Брахма обернувся на скотину.
Кого лише жіноцтво не дурило!
Вони — розсадники гріхів, сансари-дерева плоди,
Квітки і ягідки терзань,— яке там щастя від жінок!
Всі біди — від коріння майї.
Жіноцтво — це його коріння.
Жінок коріння —в паруванні,
Жінок відкиньте — щастя прийде".
Вислухавши папугу, Прабгаваті заперечила йому:
"Струнка — народження причина,
Струнка — добробуту причина,
Струнка — причина щастя.
Чого осуджуєш її?
Без жінок немає втіх,
Щастя без жінок не осягти.
Чоловік не відчува без них,
Що в житті досяг мети.
Недарма кажуть:
Хто ж то створив жінок звабливих,
Ці дивні сховища скарбів,
Ці щастя поклади земні,
Нектару джерело глибоке?
Хай погляд милої палає!
Всі інші погляди — пусте!
Адже в нім зболена душа
Знаходить радощів нірвану!"
Послухав її папуга і мовив:
"Слони і коні, і метал,
Жінки, чоловіки, одежа, [356]
Вода, каміння й деревина —
Усе одмінне поміж себе.
Те, що ти сказала, стосується жінок, вірних своїм чоловікам".
Вислухавши цю розповідь, Прабгаваті заснула.
Така п'ятдесят дев'ята з сімдесяти оповідок папуги.
На другий день Прабгаваті відпрошується в папуги на побачення, а він їй каже:
"Йди, божественна, коли ти знаєш,
Як вчинить у випадку сумнівнім,
І зможеш повестися, як повівся
Посол в приймальні Віри-владаря!"
"А як це було?" — спитала Прабгаваті, і папуга розповів їй:
"Зачув правитель із країни Каччхі,
Буцім у Віри-владаря приймальня
Богами створена — вся в малюваннях,
У вітражах, коштовних самоцвітах.
Подейкують, оглянуть залу ту
В той край послом послали Харідатта,
Дарами забезпечивши достатньо,
Клейнодами і табунами коней.
Харідатта прибув до того міста і, побачивши царя Віру, сказав: "Послав мене мій володар поглянути на твою приймальню, прикрашену малюванням"! А Віра відповів: "Настане ранок — поглянеш!"
На другий день Віра запросив посла до себе, і той одразу ж прийшов. Як побачив він уславлену залу, оздоблену різними коштовностями, то ніяк не міг второпати — з чого вона збудована: з чогось твердого, чи з рідкого, подібного до води. Як дізнатись? Оце так загадка!"
І сам папуга пояснив: "Кинув він тоді додолу кокосовий горіх, і, переконавшись таким чином, що залу збудовано з твердого матеріалу, повернувся додому".
Вислухала цю історію Прабгаваті й заснула.
Така шістдесята з сімдесяти оповідок папуги.[357]
Питає вона іншого разу у папуги дозволу піти на побачення, а він озивається:
"Іди, красуне, коли будеш знати,
Як натішитися досхочу коханим,
Подібно до Теджуки: з милоданом
Та навтішалася, омріяним давно".
І спитала Прабгаваті: "А як це було?"
Папуга розповів: "Є село, що зветься Кхорасама, і жив там купецький син на ймення Паршванага, який мав жінку дуже вродливу, але розпусну і хтиву. А звали її Тед-жука. Одного разу пішла вона з приятельками подивитися свято деваятра, коли бога вивозять на розкішно вкрашеній колісниці, і, вгледівши гарного чоловіка, надумалася зійтися з ним. Бо
Де й гине жінка, як не на весіллі,
Як не на даваятрі, не у сварці,
Не в царському палаці, не в чужому домі?
Недарма кажуть:
В домі, в лісі, в час, коли складають жертви
Богові а чи на тиртсі, при купанні,
У плетільниці вінків, у довгих мандрах,
На безлюдді десь чи в юрмищі жіночім,
На току чи в полі, на селі чи в місті,
У палаці, в хижі чи на роздоріжжі,
При воротах у вельможі чи в кравчихи,
В прачки, у порожньому житлі сусіди,
Ждучи виїзду а чи приїзду раджі,
В сутінки, в негоду, серед дня чи ночі,
У лиху годину а чи при нещасті
Непокірна, вперта жінка завше гине.
Побачила Теджука того красунчика і, моргнувши бровою, покликала його до себе.