Недарма кажуть:
Як відвернеться Всевишній, то здійснити задум мусиш,-
Покладайсь на власні сили, щоб усунути свій промах.
До того ж
До людини-лева успіх сам приходить,
А нікчеми покладаються на долю,-
Здійснюй задум тільки волею своєю,
При невдачі не шукай вини чужої".[91]
Каратака мовив: "То розкажи ж мені, яке зерно політики ти посіяв?" Даманака відповів: "Та я так набрехав їм обом, що поміж ними от-от спалахне ворожнеча, і ти побачиш,— поруч їм ніколи не жити". Каратака з докором зауважив: "Ой негарно, шановний, ти вчинив, кинувши в океан гніву таких вірних та щасливих друзів. Сказано ж:
І той, хто щастя пізнає, і той, хто йде шляхом нещасть,-
У народженні якомусь неодмінно нещасливий.
Та й негоже радіти посіяному тобою розбрату — не вартий похвали той, що творить зло. Правду кажуть:
Ниций інших хист применшить, а в ділах не посприяє.
Миша звалить кіш з харчами, а піднять його не зможе".
Даманака йому відповів: "Недосвідчений ти, як бачу, шановний, у політиці, то я тебе напоумлю. Кажуть:
Той, хто хворість не здолає, ворога не переможе,
В зародку від них загине, як ввійти їм дасть у силу.
Так отой Санджівака нам обом ворог — він же зайняв пост міністра, на який ми з тобою мали спадкове право. .Недарма кажуть:
Хто на місце претендує, батькове а чи дідівське,
Ворог той-таки тому, хто на цім посту і в шані.
Отож так само, як без ніякої вигоди я привів Санджіваку, пообіцявши йому свободу від страху, скину його з поста міністра. Справедливо ж сказано:
Якщо мерзотнику віддасть свою посаду мудрий,
Погубить сам себе, адже він сам себе одурить.
Той, в кого розум є, не дасть паскуді ходу,-
Пусти коханця в дім і він хазяйнувати буде.
І тому я вирішив довести його до загибелі, або він муситиме покинуть наш край. Та про це, крім тебе, нікому не слід знати. Лише так можна досягти своєї мети. А ще ж кажуть: [92]
Із серця викинь жалощі і слово оберни на меч,
Разити без вагання слід,— відступник, бач, не чинить так.
Якщо він загине, то ми наїмось досхочу. От бачиш, посіявши ворожнечу, ми й міністерську посаду займемо, і голод утамуємо. Чого ж ти, дурню, мною незадоволений? Сказано ж:
Зло іншим заподіявши, досягне успіху мудрець,
Вмре з голоду недоумок, як нещасний Чатурака".
І Каратака спитав: "А як це сталося?", і Даманака йому розповів.
Оповідка шістнадцята
"Живе в одній країні, де густі-прегусті ліси, лев на ім'я Ваджраданштра, і завжди повсюдно супроводжують його шакал Чатурака і вовк Крав'ямукха. І от якась верблюдиця, відчувши, що їй настав час родити, відбилася від стада й примостилась для пологів у невеличкому гаю. Довго вона там мучилась, аж поки з її утроби вискочило маленьке верблюденя. Лев та його почет, що саме нагодилися, втамували голод м'ясом верблюдиці, а дитинча повелитель забрав з собою і так йому сказав: "Любий, ти нічого не бійся — ні я, ні мої підлеглі тебе не вб'ють. Гуляй собі в лісі, де тобі тільки заманеться; а через те, що твої вуха подібні до наконечника стріли, шанку, ти будеш зватися Шанкукарна — Карнавухий". І відтоді вони, вже вчотирьох, стали щасливо жити, втішаючи один одного розмовами про всяку всячину.Одного разу десь на галявині Ваджраданштра зчепився з несамовитим слоном, який у гніві своїми іклами так поколошматив лева, що той навіть поворухнутись не міг. Довгенько пролежав він так, понівечений та голодний, а потім сказав своїм наближеним: "Знайдіть-но мені якусь тварину, щоб я, лежачи отут, спромігся б її вбити й нагодувати вас". І от, коли смеркло, вони кинулись по лісу шукати здобичі, але намагання їхні були марними. Тоді Чатурака подумав: "От якби Шанкукарна віддав себе в жертву, то ми кілька днів прохарчувалися б. Та на це надія мала, бо [93] наш повелитель його шанує. Доведеться, мабуть, силою розуму спонукати володаря на вбивство. Бо ж кажуть:
Для розумних в цьому світі все приступне, все осяжне,
Переборне і знищенне,— тож пускай у діло розум!"
Усе обмізкувавши, він удався до Шанкукарни з такими словами: "Послухай, Шанкукарно, там лежить наш повелитель і знемагає від голоду, якщо він помре, то й ми довго не протягнемо. Отож вислухай мене в ім'я повелителя". Шанкукарна стурбовано мовив: "Швидше кажи, що треба робити, і я за твоїм велінням без вагань піду на все. Заради блага повелителя нашого я ладен звершити не одне добре діло, а хоч би й сто". І Чатурака сказав: "О любий, от якби ти віддав своє тіло повелителеві, то була б від цього подвійна користь, бо ти мав би два тіла і повелитель зостався б живий". Шанкукарна йому відповів: "Ну, що ж, так я й зроблю задля нашого повелителя. Вірність дгар-мі — тому запорука!" Дійшовши згоди, вони пішли удвох до лева, і Чатурака сказав йому: "Ніякої звірини, о божественний, ми, на жаль, не вловили, та й божественне Сонце вже зайшло. Та ось Шанкукарна поклявся своєю вірою, що віддасть тобі своє тіло, аби ти розділив його на дві половини, і він матиме від того подвійну користь". Лев проричав: "Це мене дуже радує, тим паче, шо діло скріплене вірою, і його треба негайно виконувати!" Тільки-но лев прорік ці слова, вовк і шакал накинулись на Шан-кукарну й роздерли його навпіл. Тоді Ваджраданштра звелів Чатураці: "Я спущусь до річки, зроблю обмивання і помолюсь богам, а ти сиди тут невідступно",— та й подався до води. Не встиг лев щезнути з-перед очей, як Чатурака став думу думати: "Як би мені самому цього верблюда з'їсти?" — і він звернувся до вовка: "О Крав'я-мукхо, ти, любий, напевне, змучився від голоду? Так-от, поки немає нашого повелителя, скуштуй верблюжинки, а я левові про це не скажу". Та лишень вовк заходився коло верблюжого м'яса, як Чатурака й гукнув: "Гей, Крав'я-мукхо, володар повертається! Ти десь там збоку сядь і чекай, аж поки він сам стане призволятися". На тому й згодилися між собою. А коли підійшов лев і побачив, що у верблюда вже вирвано серце, він грізно насупив брови й заревів: "Хто ж це так випотрошив верблюда, якого я вбив?!" Заледве прогриміли ці слова, Крав'ямукха зиркнув [94] на Чатураку, мовляв, скажи, як домовилися, щоб мене повелитель не чіпав. Але Чатурака, осміхнувшись, прошамкотів: "О повелителю, Крав'ямукха не послухав моєї поради й наївся м'яса. А тепер поглянь на його морду і ти переконаєшся, хто скуштував плодів дерева непристойної поведінки". Почувши таке, вовк, рятуючи свою шкуру, забіг безвісти.
А тим часом лісовою дорогою проходив верблюжий караван з важкими в'юками. На шиї в переднього верблюда висів чималий дзвінок, вловивши теленькання якого, лев сказав шакалові: "Дізнайся, любий, звідкіля долинає цей нечуваний досі жахливий дзенькіт". Чатурака гайнув кудись і, невдовзі повернувшись, заторохтів: "Тікати, тікати треба, повелителю, якщо маєш змогу!" — "Чого ти мені душу гризеш? Кажи, що там таке!" — розпорядився лев, і Чатурака мовив: "О повелителю, це сам Дгармараджа, бог смерті, розгнівався на тебе за те, що ти нібито сказав: "Цьому верблюдові я вкоротив віку!", і тому вирішив: "Візьму я з собою тисячу верблюдів!" І от він зібрав усіх чисто родичів убитого верблюда, дідів та прадідів його, головному з них повісив на шию дзвіночок, і він іде сюди, щоб помститися". Лев, усе це вислухавши, так перелякався, що навіть не зважився підійти до мертвого верблюда, він тільки здалеку блимнув на нього очима і одразу ж переставився на той світ, а Чатурака залюбки поласував свіжиною. Через те я й кажу:
Зло іншим заподіявши, досягне успіху мудрець,
Вмре з голоду недоумок, як нещасний Ваджраданштра".
Коли Даманака пішов, Санджівака задумався: "Чого ж Це я, травоїдний, опинився між м'ясоїдних, таких, як лев Пінгалака і його оточення? Правду кажуть:
Не варто іншого вітать, не варто іншому служить,-
Хто цим зневажить, той помре, так само, як ослиця.
А що ж я маю робити? І куди мені податися? Де знайти спокій? Піду я, мабуть, до Пінгалаки — він же мені дав притулок, то й не позбавить мене життя. Бо сказано:
Із тим, кому служить судилось вік,
буває доля люта,
Тож мусять мудреці настійніше завжди
йти до мети своєї. [95]
Повсюди на землі віддавна знає люд
відому приповідку:
"Обпаленим вогнем цінніші за бальзам
щедротні узливання".
А також
В цьому світі всяк, хто тільки має плоть,
Згідно з кармою плоди трудів збирає —
Мимо волі їх добро чи зло уродить.
Що вже буде, те вже й буде. Що ж гадати!
І тому єдиний вихід для мене — це прийняти смерть від когось із восьми видів м'ясоїдних тварин, краще всього від самого лева. Недарма ж кажуть:
Людей великих іще більш нещастя возвеличує,-
Так славиться найбільше слон, що ікла об стрімчак зламав.
До того ж
Заслуговує хвали й малий,-
Муку терпить він, немов великий.
Так узяток свій бере бджола
З поту, що із вух слона збігає".
Отак поміркувавши, спотикаючись на кожнім кроці, Санджівака почвалав до лева і, як угледів здалеку його лігво, подумки промовив: "Правду ж кажуть:
Подібний до гнізда отруйних лютих змій,
оселі крокодилів,
Лісів, де тьма страхіть, зболочених озер,
де лотоси й не пахнуть,
Палац правителя — це справжній океан,
наповнений нещастям,-
В нім стільки вірних слуг, однак нікому з них
ніяк не можна вірить".
Усе це він перебирав у своїй голові, аж поки побачив лева в тому стані, про який йому говорив Даманака. Зні-чений віл насупився і здалеку вклонився повелителеві, не наважуючись підійти до нього. А Пінгалака теж помітив, що Санджівака виглядає саме таким, яким розмалював його Даманака, і страшенно розлютився, мріючи запопасти його собі в потраву. "Ага, он Санджівака вигнув горбом спину, б'є копитами об землю і обома рогами націлився мені в черево, прагнучи кинутися в бій, щоб заколоти мене!" Каратака, як побачив, що вони обидва понадувались, немов розквітле дерево палаша, і от-от ладні один одного вбити, сказав Даманаці: "О дурню, кепсько ти зробив, що нацькував їх одного на одного.