Всяких голів надивились — гладеньких і шишкуватих, круглих і довгастих, зарослих і лисих, але ні в кого не виявили свіжої рани чи хоча б порізу. Правда, наостанок трапився бруднючий жебрак з раною на голові, ніби й від меча. Та хіба той відразливий жебрак може бути женихом царської доньки?
— Мерщій схопіть жебрака й приведіть до мене! — звелів цар. — Нехай царівна нарікає сама на себе за свою впертість! Якого хотіла жениха, такого й матиме!
Слуги побігли виконувати цареву волю.
Хоч і глузували з нього брати, проте менший царевич дуже любив їх. Він знав, що коли одружиться з царівною, то брати повмирають від заздрощів. Тому і вдягнувся в лахміття, а тіло обмазав грязюкою з медом, щоб на нього й дивитися було гидко. "Такого мене ні в чому не запідозрять; якщо ж навіть схоплять і приведуть до царівни, то вона, побачивши мене, сама зречеться своїх слів", — розважив він.
Та цар розважив інакше. Коли привели жебрака й зірвали з нього ганчірку, цар одразу побачив, що жебрак поранений мечем його доньки.
Цар розгубився. "От халепа, — подумав він. — І чого ото я розгнівався на доньку та звелів привести цього волоцюгу? Адже й справді цей жалюгідний жебрак — її жених!"
Але нікуди дітися — довелось цареві готуватися до весілля…
Наказав він зліпити для молодих подалі від царських хоромів малесеньку хижку.
На весіллі жебрак удав із себе ще й німого, і це ще більше засмутило царя. Покликав він через кілька день свою доньку й мовив до неї:
— Не ганьби мого імені та честі! Щоб і ноги твого чоловіка в моєму палаці не було!
І наказав носити щодня молодим по мірці вівса, щоб годувалися.
Прийшли молоді в свою оселю, і попросила царівна чоловіка помитися та перевдягтися. Той так і зробив. Побачила царівна, який він чистий став і гарний — очам своїм не повірила.
— Ти ба, яке диво ховалося серед ганчір'я та бруду! — вигукнула вона.
А чоловік лиш усміхнувся у відповідь — таємниці своєї не розкрив. У царівни було ні мало, ні багато — семеро братів, і щодня вони вирушали на полювання. Захотілося пополювати й царевичу.
— Піди до батька, — попросив він дружину, — нехай дасть і мені коня та зброю. Чим я гірший за твоїх братів? Я теж хочу полювати.
Не хотілося царівні йти до батька, не забула вона його прикрих слів про чоловіка, але й засмучувати чоловіка не хотілося. Тож прийшла вона до царя та й каже:
— Мій чоловік теж хоче полювати. Дуже прошу, дайте йому якусь зброю і коня.
— Бачу, він зовсім знахабнів! — скипів цар. — Волоцюга, жебрак, а й собі туди ж — у мисливці! З царськими синами надумав змагатися!
Царівна мовчала, не сміючи підвести очей.
Та згодом цар трохи заспокоївся і звелів дати зятеві віслюка та нікудишнього поламаного лука.
— Який вершник, таке йому й спорядження! Ото вже нагасається, ото дичини наполює! — сміялися придворні.
Подалася царівна додому похнюплена, поламаний лук несе, віслюка за собою веде. А повз неї прогарцювали на баских конях семеро її братів-царевичів на полювання.
Узяв слуга за гріш лук, сів на віслюка та й поїхав слідом за царевичами. А ті навмисне не квапляться, хизуються та все озираються, жартують та глузують з цього. А слуга за гріш ще й кривляється, мов блазень, царевичів потішає: дивіться, мовляв, який я дурник! Тримає і лук не так, як треба, і на віслюку сидить обличчям до хвоста. Царевичі аж за животи хапаються від сміху, а слузі за гріш хоч би що.
— Бійся, всякий звіре, — глузують царевичі, — бо вийшов на полювання мисливець з мисливців! Тікай, якщо тобі життя любе!
Свищуть, галайкають царевичі, сміються… А коли натішилися, насміялися вдосталь, підострожили коней і помчали до лісу. Залишився мисливець па віслюкові один, далеко позаду. Проїхав він іще трохи, відпустив віслюка, дістав чарівну зелену волосину, простяг до сонця, і постав перед ним зелений кінь. Стоїть, гривою могутньою стріпує, землю копитом риє, смарагдовою вуздечкою подзенькує. А поруч — зелене вбрання та все спорядження мисливське. Перевдягнувся слуга, скочив на коня — і навздогін за царевичами.
А тим часом семеро царевичів вистежили звіра, помчали за ним, але де там: утік він у непролазні хащі! Цілісінький день ганялися за ним, вистежували, продиралися крізь лісові нетрі, повзли, підкрадалися, стріл не шкодували, а все марно. Не помітили, як і вечір запав; довелося їм ні з чим повертати назад. Зате слуга за гріш вполював багато чого: і оленя, і дикого кабана, і тигра, і навіть лева. А що не міг усю здобич забрати з собою, то взяв тільки ріг оленя, ікло кабана, хвіст тигра та кіготь лева й рушив додому.
А семеро царевичів повертаються сердиті, невдоволені полюванням, один одного звинувачує у невдачі. Коли раптом хтось із них радісно вигукнув:
— Стійте, бачу оленя! Цур мій!
Відразу ж інші брати закричали навперебій:
— Кабан, мені кабан попався!
— А мені тигр! Тигр!
— А ось і лев! Ура, підстрелив! Убив!
А то семеро братів наткнулися на здобич, що її залишив царевич-слуга. Накинулися на неї, розхапали, хто що міг, і рушили додому, раді-радісінькі, пишаючись своєю мисливською спритністю та хоробрістю. Подалися прямісінько до царя, показують здобич, розповідають, аж захлинаються, як то вони вміло та спритно вполювали її. А цар і собі радіє, не напишається синами, вихваляє їх на всі лади.
А слуга за гріш тим часом потрюхикав на віслюкові до своєї хижки, зайшов та й мовить дружині:
— Вдалося полювання твоїм братам, з багатою здобиччю повернулися! А я хоча б дрібноту яку вполював! Піди до них, може, дадуть хоч трішки м'ясця, бо дуже вже хочеться поласувати свіжиною!
Не хотіла царівна, а таки пішла до царського палацу, стала просити дружин своїх братів:
— Вділіть і нам дещицю зі своєї здобичі, зробіть таку ласку!
— А більше нічого не хочеш? Посоромилася б жебрати! — накинулися ті на царівну. — Іди жуй свій овес, а до чужої таці рук не тягни! Краще розкажи нам, що там твій дурник уполював, яку здобич приніс? Певно, всього надбав — адже на віслюкові на полювання їздив!
Царівна мовчки слухала їх, але не йшла.
— То ти довго ще нам очі мулятимеш? — знову напустилися на неї дружини братів. — Довго ще стовбичити тут будеш? У нас і без тебе клопоту вистачає — он яка купа м'яса, і все треба зварити та посмажити!
Царівна із слізьми на очах пішла додому.
— Нізащо вже не піду до них! — заявила вона чоловікові. — Не хочу принижуватись перед ними!
Якось царівна з чоловіком гуляли в лісі. Коли бачать — стоїть у глушині хатина. Зайшли вони в неї перепочити. Царівна взялася готувати обід. А поблизу якраз полювали семеро царевичів. Потомилися, ледве не падають, та ще спрага мучить. Аж раптом помітили хатину, а над нею димок в'ється. Зраділи, сил їм відразу додалося, кинулися до неї, щоб скоріше води напитися, — а на порозі вже стоїть слуга за гріш.
— Води, скоріше нам води, бо помираємо від спраги! — ще здалеку закричали царевичі.
— Заходьте ж, заходьте в хату, гостоньки дорогі, відпочиньте з дороги!
— Ой, дай нам тільки водиці! Більше нічого не хочемо!
— Та що ви, що ви! Як можна пісною водою таких гостей пригощати? Ні, вам треба й підобідати! Тож заходьте, влаштовуйтесь зручніше, от-от і обід поспіє!
Нічого діяти, зайшли брати в хатину, розсілися, чекають обіду. Невдовзі господар приніс всіляких наїдків. Пообідали брати, хоч і не дуже шматок у горло йшов — так пити хотілося. А від гострих присмак іще дужче стала дошкуляти спрага.
Вніс нарешті господар величезний глек і мовив:
— Приніс я для вас, спраглих, повний глек холодної джерельної водиці. Але напитися дам тільки за однієї умови: якщо кожен з вас дасть мені поставити вам тавро на голові! Тоді пийте, скільки кому влізе!
Мусили царевичі погодитися. Слуга за гріш розжарив на вогні грошову монетку й кожному з братів поставив на голові тавро. А потім пріли вони холодну, чисту, запашну воду, забувши про все. Ледве відірвалися від глека, а тоді рушили додому.
Слуга за гріш і його дружина теж повернулися в свою хижку. Минув день, потім другий, а на третій пішов слуга за гріш до царя.
— Пресвітлий царю, — винувато мовив він, — ваші сини тяжко скривдили мене, а я покарав їх за це, може, й надто жорстоко! Ваші сини пограбували мене, і я їх покарав!
— Як? — сторопів цар, не збагнувши, про що йдеться. — Пограбували? Хто? Кого? Мої сини? Що ти зробив з царевичами, негіднику? Та як ти смієш наговорювати на них? Де таке видано, щоб царевичі оббирали жебрака?
— А виходить, що обібрали! — спокійно мовив слуга за гріш. — Ваші сини вкрали здобич, що я її вполював! А за це я їх затаврував.
— Хапайте його! Він із глузду з'їхав! — зарепетував цар. — Смердючий жебраче, як тільки язик у тебе повертається таке казати?
Тоді слуга за гріш мовчки розв'язав вузлика, в якому були ріг оленя, ікло кабана, хвіст тигра та кіготь лева.
Відсахнувся цар, зрозумівши, що не набрехав йому зять. Мусив він обуритися й на чім світ стоїть лаяти своїх синів.
— Пресвітлий царю, — докинув слуга за гріш, — можете й самі впевнитися, що я вже і так покарав їх!
Цар мерщій позривав тюрбани із синів. Справді, на їхніх головах красувалися свіжі тавра від монетки вартістю в один гріш.
Невимовно прикро й соромно стало цареві. А слуга за гріш розповів йому про себе, про свої пригоди. Як дізнався цар, що перед ним не нужденний злидар, не жебрак, а справжній царевич, повеселів одразу, став благати, щоб той простив його, і на радощах подарував півцарства.
Колишній слуга за гріш попрощався з усіма, забрав дружину й вирушив до отчого дому, а там і своєму батькові розповів, що з ним трапилося. Щиро зрадів батько, запишався, що в нього такий розумний та сміливий син, і подарував йому не половину, а все своє царство.
ЧАРІВНИЙ ПЕРСТЕНЬ
Жив на світі купець, і було в нього двоє синів. Коли купець помер, молодший син почав гуляти, веселитися, гроші батькові розтринькувати. А старшому братові те не подобалось. "Так він усе добро за вітром пустить, — думав він. — Ні дружини, ні дітей у нього немає, а я людина сімейна, статечна. Якщо й далі так буде, доведеться мені з торбою по світу йти… Краще відділюся від нього, поки не пізно".
Покликав він до себе брата, виділив йому частину батьківського спадку.
А брат той мав лагідну вдачу, мирив з усіма, завжди охоче допомагав — чи то нужденному злидареві, чи голодному волоцюзі, чи сусідові або приятелю.