Дві секунди...
"Тато, мамо, у мене для вас сюрприз! Я був у Мудроса! Показав йому свій винахід — цю механічну людину. Він мене дуже хвалив і порадив лише дещо змінити..."
"Браво, Клоріндо, молодець, — похвалять сина батьки. — Працюй, може, він видасть тобі патент".
Але зараз, протягом секунди, Клоріндо знає, що ніколи не створить такої досконалої машини, як він сам.
Мине остання секунда — і він не зможе згадати нічого. Забуде, що він машина, і знову стане щасливим, , як усі в Автоматії.
Таки справді Автоматія — найкраще місто в світі.
РАФАЕЛІЯ
Усі художники
Порада: коли ви потрапите до Рафаелії, не ходіть по місту з фотоапаратом. Бо всі вам співчуватимуть, як співчували б математикові, котрий заходився вирішувати задачу з алгебри за допомогою рахівниці. Коли вам до вподоби панорама міста або якийсь його закуток і ви хочете мати його зображення на згадку, не надумайте фотографувати; намалюйте картину або принаймні зробіть ескізний начерк олівцем. Так уже заведено в Рафаелії. Коли хтось каже: "Хочу зробити твій портрет", то він намалює його пензлем на полотні, і буде той портрет такий завбільшки, як маленька фотокартка. Навіть на посвідчення особи тут наліплюють не фото, а чарівні мініатюрні автопортрети, писані олією. Прекрасне, кажуть, у Рафаелії (а що прекрасніше від краєвиду, квітки, зображення людини?), не можна вловити таким примітивним приладом, як фотоапарат: прекрасне схоплюють оком, уявою, а не об'єктивом.
І ще одна порада: не даруйте малюкам-рафаельцям брязкалець, ляльок чи ведмедиків. Вони на них і не глянуть. Тутешні дітлахи ще з колиски мріють розмальовувати альбоми — або ж стіни — паличками кольорової крейди. Ось ці палички і є першим подарунком, який вони отримують. Пізніше їм дарують кольорові пастельні олівці. Потім акварельні фарби, а в шість років вони одержують олійні фарби та пензлі. У першому класі починають не з паличок, а вчаться малювати справжню картину. У школі не влаштовують іспитів з нудним опитуванням та письмовими творами на задану тему. Наприкінці навчального року до школи приходять мистецтвознавці і прискіпливо оглядають виставку намальованих учнями протягом року картин; це переважно прекрасні роботи, тим-то на більшості з них з'являються таблички з написом "продано".
Ви, мабуть, гадаєте, що в Рафаелії всі тільки те й роблять, що малюють. Ні, там уміють і розважатися. Щонеділі, наприклад, перед деякими будинками можна побачити великі черги. Думаєте, рафаельці вирішили подивитися кіно чи виставу в театрі? Зовсім ні! Ці заклади взагалі ніхто не відвідує: усі хочуть побувати в художніх галереях. Але щоб потрапити туди, треба замовити квитки щонайменше за місяць, точнісінько, як на персональну виставку славнозвісного майстра.
А діти мають багато ще й інших утіх та розрад. Як усі діти на світі, вони пристрасні колекціонери. Але навіть чути не чули, що можна збирати марки чи етикетки, — вони колекціонують лише невеличкі картини, — малюнки та репродукції. А який широкий обмін! "Я тобі репродукцію Пікассо, а ти мені — два естампи Ґуттузо". "Книга про Рафаеля за повну серію листівок Караваджо".
Царство кольорів, а надто фантазії та натхнення, Рафаелія чи не найяскравіше, найрадісніше місто на світі. Тут можна побачити будинки, пофарбовані в усі кольори — червоний, блакитний, зелений у жовту смужку та багато інших, з бузковими балконами, пурпуровими дахами; бруківка й тротуари викладені мозаїкою. До того ж вітражі у вікнах кожного будинку створюють чарівну гру світла. На всіх вулицях іскряться барвисті афіші. Реклама? Звичайно! Але ж не якогось прального порошку чи маслинової олії; рафаельці — серйозні люди, і коли вони рекламують, то, звісно, тільки твори мистецтва, розвішуючи на стінах їх досконалі копії. І взагалі, як же весело та хороше жити серед оцих надзвичайно приємних людей. Всі ніби схибнулися на барвах, побачили б ви тільки, яких кольорів одяг у рафаельців. І це тому, що так вони звикли висловлювати свої почуття: коли людині сумно, вона виходить з дому у строгому перлово-сірому костюмі; коли весело — в жовтому піджаку в червоний горошок, — а взагалі кожен одягається так, як підказує фантазія і почуття. А на карнавалі, коли в місті панує великий маскарад художників, усі в масках та багатобарвних костюмах арлекінів; це просто вирування кольорів — здається, ніби всі люди одягнулися в веселку.
Як Донателла потрапила у світ мистецтва
Єдина донька батька-матері художників, Донателла рано зосталася сиротою. Очі в Донателли ясні, лагідні й допитливі до всього красивого. Вона дивилася на світ та навколишню природу очима мисливця: кожен її погляд жадібно вбирав у себе, мов губка воду, краєвиди, усмішки людей. Вона полювала на красу, бо тільки нею й жила. Донателла була справжньою громадянкою Рафаелії, отже, мала душу художниці і мріяла жити тільки у світі мистецтва.
Самотня й несмілива, Донателла подовгу бувала вдома за книжками або за мольбертом. Та коли відкладала книжку або пензля, її очі не тільки не мали на чому відпочивати, а навпаки, у неї ніби відбирало зір: похмурі та безбарвні стіни навпроти боляче засліплювали її. То були стіни в'язниці, і що може бути гірше — вони заступали їй небо, барви навколишнього світу.
Одного разу, коли Донателла особливо страждала, бо не могла побачити бодай щось на злиденній стіні, вона аж кинулась від чийогось тихого голосу:
— Краса життя може бути скрізь, навіть тут.
Голос вимовив ці слова хоч і дуже лагідно, але настійливо, як доброзичливий порадник. І відлуння голосу ще довго перекочувалося в кімнаті.
Трохи перелякавшись, Донателла озирнулася: нікого не було.
— Хто ти? — спитала вона. — Хто це говорив?
Ніхто не відповідав. Донателла обійшла весь дім: ні, нікого. Звідки ж лунав цей голос, відгомін якого вже встиг затихнути?
Дівчинка повторила сама до себе: "Краса життя може бути скрізь, навіть тут". Таємничий голос не додав більше нічого, але значення слів ясне й так. Маленька художниця одразу здогадалася. Голос сказав правду: природа, якої так бракувало їй, може вступити в дім. Досить лише позбутися цих огидних мурів. Вона завзято заходилася покривати фресками всі стіни помешкання. Чим завзятіше малювала, тим більше їй здавалося, ніби окреслює довкола себе якісь чудодійні кола. Стіни кожної кімнати розступалися, ніби відходили й зникали, а кожне зачароване коло все більшало й більшало. І ось це вже не помешкання, а мальовничий куточок живого світу.
Таким чином у її помешканні з'явилися гірський краєвид, море, лісова місцина. "Гірська", "морська" й "лісова" кімнати— називала їх дівчинка. Вони були так прекрасно розписані, що в "гірській" кімнаті ви відчували смолистий запах сосен та студений подих альпійських верховин; у "морській" на вас дихав солоний вільний вітер, розвіваючи вітрила ген на обрії; нуртувало життя в хащах "лісової" кімнати: ось на якусь мить зупинився полохливий зграбний олень, а там щось хитрує вперта лисиця.
Тепер Донателла жила вже не в замкненім світі свого дому, а в безмежнім царстві природи.
Та все. ж вона почувала себе самотньо: тільки природи було замало. Чогось ще бракувало, тому туга гризла душу. Дівчина вже встигла забути про той таємничий голос, коли несподівано — а їй тоді було дуже сумно — знову його почула.
— Люба Донателло, — мовив голос цього разу, — тобі справді бракує вогника, який запалює в серці наймогутніші почуття.
"Це правда, — зненацька для самої себе подумки визнала Донателла. Цього разу вона навіть не кинулася од несподіванки на цей голос, так глибоко вразили її слушність сказаного, любов, якою були проникнуті слова. — Голос каже правду: мені треба когось любити".
А справді, чому б не мати завжди поруч себе найближчих і найдорожчих тобі людей? Це ж залежало тільки від неї. І замість з'ясовувати, хто це говорив, дівчинка взяла фарби й заходилася малювати на великих полотнах на повен зріст свою сім'ю, яку в неї так рано забрала доля. Натхнення їй дали давні мініатюри, створені батьками, своїх же батьків вона відтворила в уяві й намалювала їх вродливими, молодими, розумними, такими, якими вони назавжди залишилися в її серці. Тепер вони знову були вдома, виписані на полотні з такою любов'ю, що, здавалося, ось-ось зійдуть зі стіни й заговорять з нею.
А чому б не мати ще бабусю й дідуся? Але Донателла пам'ятала їх геть невиразно, тому зобразила так, як їй хотілося, — сивеньких, з добрими життєрадісними очима, з мудрим виразом на лагідних зморшкуватих обличчях.
У Донателли ніколи не було сестри чи брата, але ж вона так мріяла про них. Брат — той старший від неї, високий та дужий, людина, котрій цілком довіряєш. А сестра хай би була й менша за неї, така собі пустунка, маленька шкода, але ж така люба. Й вони всі з'явилися на полотні, такі, якими вимріяла їх Донателла. Вона ще хотіла мати друзів — певна річ, художників, які б іноді відвідували її, розвіюючи тугу. Тож і намалювала чималу компанію, всі вони веселі, дотепні, ну й, звісно, всі без винятку шанувальники її таланту. Коли Донателлі хотілося, щоб друзі завітали до неї, то діставала з комірчини їхні портрети, а так само портрети сестри й брата, — розставляла їх довкола свого кріслечка. А часом збирала всю родину на прогулянку до "лісової" кімнати й чудово проводила з ними час.
Відтепер, дякуючи пораді голосу, вона не була самотньою.
Як чудово бути художницею: адже можна відтворювати таку прекрасну дійсність, котра ніби правдивіша за справжню.
Одначе Донателла відчувала якесь неясне невдоволення. Все, що оточувало її, було досконалої краси. А вона сама?
Утворені нею пейзажі й люди на портретах просто чарівливі, і серед усієї цієї краси Донателла почувала себе ніби неповноцінною. Не те, щоб вона була негарна на вроду, зовсім навпаки, але вона звичайне собі, ну зовсім звичайне дівча і напевне не могла бути така гарна, як ті, кого змалювала з величезною любов'ю й хистом.
Чим більше думала про власну звичайність, тим більшої зазнавала гризоти. І вже почала сердитися на таємничий голос: навіщо отак піддурив її? І хоч цей голос був дуже приємний, врешті-решт він належав комусь, хто так і не наважився глянути їй у вічі; може, вона потрапила в пастку, хтось із неї просто пожартував?
— Більше не слухатиму його, — вже вкотре пообіцяла Донателла, — проте якщо він знову наважиться заговорити зі мною, я змушу його зізнатися, хто він.
І от одного дня, немовби здогадавшись, що Донателла ніяк не діждеться почути його, тихий голос пролунав знову:
— Не журися, Донателло! Кожен, хто дивиться на себе захоплено, стає вродливим.
Яка ж то дурниця — вважати себе за нещасну, а головне — не йняти віри цьому розумному й милому голосові.