— Ані кого... Його попередили, він утече. Як ви думаєте, Дю Гаст?
— Річ неможлива, монсеньйор.
— Чому? Хіба ж не ви казали, що за хвилину перед нами прибіг, немов би ховаючись від погоні, якийсь чоловік без капелюха, з голою шпагою в руці, почав стукати в ворота і його впустили?
— Так, монсеньйор; але майже зараз за ним з'явився пан де Бем, ворота виламали, будинок оточили. Чоловік увійшов, але, напевне, не міг вийти.
— Коли я не помиляюсь, я бачу там пана де Гіза? — сказав Коконна Ла Гюр'єру.
— Його самого, мій дворянине. Так, це великий Генріх де Гіз власною особою, він чекає, напевне, коли з'явиться адмірал, щоб зробити з ним те саме, що адмірал зробив з його батьком. У кожного своя черга, мій дворянине, і сьогодні, хвалити бога, наша.
— Гей! Бем! гей! — гукнув владним голосом герцог. — Невже ще не скінчено?
І почав кресати іскри з бруку, б'ючи кінцем своєї шпаги, нетерплячої, як і він сам.
В цю хвилину в особняку почулися крики, потім постріли, тупотіння ніг, брязкіт зброї, і знов усе затихло.
Герцог зробив рух, щоб кинутись у будинок.
— Монсеньйор, монсеньйор, — сказав Дю Гаст, підходячи і затримуючи його, — ваша гідність велить вам лишатись тут і чекати.
— Ти маєш рацію, Дю Гаст; дякую, я ждатиму! Але, по правді кажучи, я вмираю від нетерплячки та неспокою. Ах, якщо він утече від мене!
В цю хвилину кроки наблизились... Вікна в першому поверсі засвітилися немов би відблиском пожежі.
Вікно, на яке герцог увесь час поглядав, відчинилося чи, скоріше, розлетілося на скалки, і на балконі з'явився якийсь чоловік з блідим обличчям і з білою закривавленою шиєю.
— Бем! — крикнув герцог. — Нарешті ти! Ну? ну?
— Ось! ось! — відповів байдуже німець і, нахилившись, майже зараз підвівся, ніби підіймаючи якусь велику вагу.
— А інші, — нетерпляче спитав герцог, — інші де?
— Інші кінчають інших.
— А ти, ти? Що ти зробив?
— Ви зараз побачите. Оступіться трохи.
Герцог ступив крок назад.
В цю хвилину стало видно, що саме тягнув за собою Бем з таким напруженням.
Це був труп старого чоловіка.
Він підняв труп над балконом, погойдав його з хвилину в повітрі і кинув під ноги своєму панові.
Глухий стук від падіння, хвиля крові, що линула з тіла і широко залила весь брук, вразили жахом навіть самого герцога; але почуття це було недовге, цікавість примусила кожного ступити кілька кроків уперед, світло факела затремтіло на жертві.
Тоді побачили сиву бороду, поважне обличчя і закляклі в смерті руки.
— Адмірал! — скрикнуло разом двадцять голосів, і зразу замовкли.
— Так, адмірал. Справді він, — сказав герцог, підходячи до трупа і з мовчазною радістю вдивляючись в його.
— Адмірал! Адмірал! — півголосом прогомоніли всі свідки цієї страшної сцени, тиснучись один до одного і боязко наближаючись до переможеного великого чоловіка.
— Ага, ось і ти, Гаспар! — сказав герцог де Гіз тріумфуючи. — Ти звелів убити мого батька, я помстився за нього.
І зважився поставити ногу на груди протестантського героя.
Але враз очі вмираючого розплющились, закривавлена покалічена рука стиснулась востаннє, і адмірал, лишаючись нерухомим, сказав кощунникові замогильним голосом:
— Генріх де Гіз, колись і ти почуєш на грудях твоїх ногу вбивці. Я не вбивав твого батька. Будь проклятий!
Збліднувши і мимоволі здригнувшись, герцог відчув, як холодний трепіт перебіг по всьому його тілу, і провів рукою по лобі, ніби відганяючи жахливий привид; потім, коли він опустив руку і насмілився глянути на адмірала, очі в адмірала були вже заплющені, рука лежала нерухомо, і темна кров, що вирвалася слідом за страшними словами з його губ, залила білу бороду.
Герцог знову підняв свою шпагу рухом безнадійного відчаю.
— Ну, монсір, — сказав йому Бем, — ви задоволені?
— Так, — відповів Генріх, — ти помстився...
— За герцога Франсуа?
— За віру, — перехопив Генріх глухим голосом. — А тепер, — звернувся він до швейцарців, солдатів і городян, що затопили двір і вулицю, — за діло, друзі, за діло!
— Здрастуйте, пане де Бем, — сказав тоді Коконна, наближаючись з певною повагою до німця, що все ще стояв на балконі, витираючи шпагу.
— Це ви його впорали? — крикнув Ла Гюр'єр у захваті. — Як це вам пощастило, шановний пане?
— О, дуже просто, дуже просто: він почув гомін, відчинив двері, а я устромив рапіру йому в тіло. Та це не все: гадаю, тут Теліньї, я чую крик.
В цю хвилину, справді, почувся ніби жіночий голос, що роздирався криком розпачу; червонасті відблиски освітили одну з бічних прибудов, що являла собою немов галерею.
Вибігло двоє людей, що тікали від цілої зграї вбивць. Одного вбив постріл з аркебузи, другий натрапив дорогою на відчинене вікно і, не зважаючи на височінь, не звертаючи уваги на ворогів, що чекали його внизу, безстрашно плигнув у двір.
— Бий, бий! — кричали вбивці, бачачи, що жертва от-от утече від них.
Чоловік скочив на ноги, підхопив шпагу, що випала з рук, коли він упав, кинувся, нахиливши голову, в юрбу вбивць, збив трьох-чотирьох з ніг, штрикнув одного шпагою і, серед пістолетних пострілів, серед прокльонів оскаженілих солдатів, що не могли схопити його, блискавкою промчав повз Коконна, який дожидав його в воротях з кинджалом у руці.
— Маєш! — крикнув п'ємонтець, штрикнувши його в руку міцним і гострим лезом.
— Падлюка! — відповів утікач, ударивши Коконна по обличчю шпагою плазом, бо колоти вістрям не мав місця.
— О, тисяча чортів! — скрикнув Коконна. — Це пан де Ла Моль!
— Пан де Ла Моль! — гукнули і собі Ла Гюр'єр та Морвель.
— Це той, що попередив адмірала! — крикнуло кілька солдатів.
— Бий, бий!.. — загорлали з усіх боків.
Коконна, Ла Гюр'єр і з десяток солдатів кинулись навздогін за де Ла Молем, а він, увесь в крові, доведений до найвищого збудження, в якому виявляється останній запас людської сили, мчав вулицями, керуючись тільки інстинктом. Тупотіння та ворожі крики, що їх він чув позаду, підганяли його, мов шпорами, і наче надавали йому крил. Часом повз вухо пролітала з свистом куля і додавала нової швидкості його бігові, що починав уже уповільнюватись. З грудей його виривалось уже не дихання, а якийсь глухий хрип, якесь сипле завивання. Піт і кров капали з його волосся і котилися, змішавшись, по обличчю.
Незабаром камзол зробився надто тісним, щоб серце могло битися вільно, і він скинув його. Незабаром шпага стала надто важка для його руки, і він одкинув її геть. Часом йому здавалось, що тупотіння ззаду ніби віддаляється і що він от-от зовсім утече від своїх катів; але на поклики їх інші вбивці, що були на його дорозі, кидали свою криваву роботу і бігли за ним. Раптом він побачив ліворуч від себе річку, що мовчазно котила свої хвилі; йому здалося, що він відчув би, як загнаний олень, невимовну втіху, коли б кинувся в неї, і тільки сила, вища за розум, могла стримати його. Праворуч височів Лувр, похмурий, нерухомий, але повний глухого і чудного гомону. Зводним мостом до нього входили й виходили люди в касках та кірасах, і місячне сяйво холодними відблисками відбивалося на зброї. Ла Моль згадав про короля Наварського, як перед тим згадав про Коліньї: то були єдині його оборонці. Він зібрав усі свої сили, глянув на небо, даючи в душі обітницю зректися протестантства, якщо врятується від загибелі, зробив поворот, примусивши цим зграю своїх переслідувачів програти кроків тридцять, кинувся праворуч до Лувра, втиснувся на міст поміж солдатами, дістав ще удар кинджалом вподовж ребер і, не зважаючи на крики "бий! бий!", що лунали позад нього і навколо нього, не зважаючи на всі намагання сторожі не впустити його, стрілою влетів у двір, промчав до входу в палац, пробіг сходи, перебіг два поверхи, впізнав двері і прихилився до них, стукаючи рукам й ногами.
— Хто там? — промовив жіночий голос.
— Ох, боже мій! боже мій! — бурмотів Ла Моль. — Вони йдуть... я чую їх... вони тут! Я бачу їх... Це я!.. я!..
— Хто ви? — перепитав голос.
Ла Моль згадав пароль.
— Наварра! Наварра! — крикнув він.
Двері зараз відчинились. Ла Моль, не бачачи, не дякуючи Жільйоні, вскочив у передпокій, пробіг коридор, два чи три апартаменти і вбіг, нарешті, до кімнати, освітленої лампою, що звисала з стелі.
На ліжку з різьбленого дуба, що стояло під бархатними, вишиваними золотими ліліями завісами, підхопилась, спершись на лікоть, напівгола жінка і дивилась на нього повними жаху очима.
Ла Моль кинувся до неї.
— Пані! — крикнув він. — Убивають, ріжуть моїх братів; хочуть убити й мене, хочуть зарізати й мене також. Ах! Ви королева... рятуйте мене.
І він припав їй до ніг, лишаючи на килимі широкий кривавий слід.
Побачивши блідого, знесиленого чоловіка, що стояв перед нею на колінах, королева Наварська скочила з переляку, закриваючи обличчя руками і кличучи на поміч.
— Пані, — сказав Ла Моль, силкуючись підвестися, — бога ради, не кличте, бо коли вони почують вас, я загинув! Убивці женуться за мною, вони бігли за мною по сходах. Я чую їх... Вони тут! Вони тут!..
— На поміч! — знову крикнула, втрачаючи розум, королева Наварська. — На поміч!
— Ах, ви самі вбиваєте мене! — сказав Ла Моль з відчаєм. — Умерти від такого прекрасного голосу, умерти від такої прекрасної руки! Ах, я думав, що цього бути не може!
В ту хвилину двері відчинились, і до кімнати вскочила зграя задиханих, розлютованих людей з обличчями, вкритими кров'ю та порохом, з аркебузами, алебардами та шпагами напоготові.
На чолі їх був Коконна з розкуйовдженим рудим волоссям на голові, витріщеними блідо-голубими очима, з щокою, розбитою ударом шпаги де Ла Моля, що зоставила на ній криваву борозну: споганений п'ємонтець мав жахливий вигляд.
— Чорт візьми! — крикнув він. — Ось він, ось він! Ага! Тепер ми його не випустимо!
Ла Моль шукав навколо себе якоїсь зброї і не знаходив нічого. Він кинув погляд на королеву і побачив на її обличчі вираз глибокого жалю. Тоді він зрозумів, що тільки вона може врятувати його, кинувся до неї і обхопив її руками.
Коконна ступив три кроки вперед, вістрям своєї довгої рапіри ударив ще раз свого ворога в плече, і кілька крапель теплої червоної крові, мов росою, скропили біле напахчене простирало Маргарити.
Маргарита побачила кров, почула, як здригнулося тіло, що припало до неї, і кинулася з ним за ліжко.