Його вразила врода і шляхетна постава дівчини, і коли вона запитала про свого нареченого, то йому здалося, що звинувачуваний – він, а вона – суддя.
– Той, про кого ви кажете, тяжкий злочинець, – відказав Вільфор, – і я нічого не можу для нього зробити.
Мерседес заридала; Вільфор хотів поминути її, та вона перепинила його.
– Скажіть принаймні, де він, – мовила вона, щоб я могла дізнатися, живий він чи помер?
– Хтозна. Він більше не в моєму розпорядженні, – відказав Вільфор.
Її проникливий погляд і благальні жести обтяжували його; він відштовхнув Мерседес, увійшов у дім і хутко зачинив за собою двері, ніби хотів одгородитися від горя цієї дівчини.
Та горе нелегко відігнати. Уражений ним несе його із собою, немов смертельну стрілу, про яку каже Вергілій. Вільфор замкнув двері, піднявся до вітальні, та тут ноги його підігнулися; із його грудей вирвалося зітхання, що скидалося на ридання, і він упав у фотель.
І тоді в цій хворій душі проклюнулися перші паростки смертельної недуги. Той, кого він приніс на вівтар свого честолюбства, невинний юнак, що потерпів за провину його батька, постав перед ним, блідий і грізний, під руку зі своєю нареченою, так само блідою, несучи йому докори сумління, – не ті докори, від яких недужий схоплюється, наче його переслідує стародавній фатум, а те глухе, болісне постукування, що вряди-годи терзає серце спогадом про скоєне і до самої смерті дедалі глибше ятрить сумління.
Вільфор зазнав ще одної, останньої, хвилини вагання. Уже не раз, не почуваючи нічого, крім хвилювання боротьби, він вимагав кари на горло для підсудних; і ці страти, що здійснювалися завдяки його громовому красномовству, що захопило присяжних чи суддів, нітрохи не захмарювали його чоло, бо ті підсудні були винні чи принаймні Вільфор їх вважав за таких.
Та цього разу було зовсім інше: він засудив на довічне ув'язнення невинного – невинного, якого чекало щастя, і він забрав у нього не лише волю, а й щастя; цього разу він був уже не суддя, а кат.
І, думаючи про це, він відчув ті глухі болісні удари, яких досі не зазнавав; вони відлунювали в його грудях і наповнювали серце несвідомим жахом. Отак нестерпний біль застерігає пораненого, і він ніколи без здригання не доторкнеться пальцем до відкритої кривавої рани, поки вона не загоїлася.
Та Вільфорова рана була з тих, що не гояться чи гояться лише для того, щоб знову відкритися, завдаючи ще дужчої муки, ніж до того.
Якби цієї хвилини пролунав ніжний голос Рене, благаючи в нього пощади, якби чарівна Мерседес увійшла і сказала йому: "Іменем Бога, який нас бачить і судить, заклинаю вас, віддайте мені мого нареченого", Вільфор, якого вже майже перемогла неухильність, остаточно скорився б їй і холодною рукою, попри все, чим це йому загрожувало, либонь, підписав би наказ про звільнення Дантеса; та нічий голос не пролунав у тиші, і двері відчинилися лише для покойового слуги, який прийшов доповісти Вільфору, що поштові коні запряжені в дорожню колясу.
Вільфор підвівся, чи радше схопився, на ноги, як людина, що вийшла переможцем із внутрішньої боротьби, підбіг до бюрка, запхнув до кишені все золото, яке зберігалося в шухляді, ще трохи покружляв кімнатою, неуважно потираючи долонею чоло і бурмочучи невиразні слова, аж, відчувши, що камердинер накинув йому на плечі плаща, вийшов, заліз до коляси й уривчасто звелів братися на вулицю Ґран-Кур, до маркіза де Сен-Мерана.
Бідолаху Дантеса засудили безповоротно.
Як обіцяв маркіз де Сен-Меран, Вільфор застав у кабінеті його дружину і доньку. Угледівши Рене, молодик здригнувся; він боявся, що вона знову буде просити за Дантеса. Овва! Шкода, але слід зізнатися, на превеликий сором нашому егоїзму, що дівчина заклопотана була тільки одним – від'їздом свого нареченого.
Вона кохала Вільфора; він вирушав напередодні їхнього весілля; він і сам не знав, коли повернеться, і Рене, замість того щоб жаліти Дантеса, проклинала людину, що її злочин розлучав її з нареченим.
А як же було Мерседес!
На розі вулиці Лож її чекав Фернан, що вийшов за нею вслід; вона повернулася до Каталян і, напівмертва, у відчаї впала на ліжко. Фернан став навколішки перед тим ліжком і, узявши холодну руку, якої Мерседес і не забирала, укривав її палкими поцілунками, та вона й не відчувала їх.
Отак минула ніч. Коли вся олія вигоріла, каганець погас, та вона й не помітила темряви, як не помічала світла; і коли почало дніти, вона того й не завважила.
Горе полудою заступило їй очі, і вона бачила тільки Едмона.
– Ти тут! – сказала вона врешті, обертаючись до Фернана.
– Відучора не відходив я від тебе, – болісно зітхнувши, відказав Фернан.
Моррель не вважав себе переможеним. Він знав, що після допиту Дантеса попровадили до в'язниці; тоді він оббігав усіх своїх друзів, побував у всіх, що могли мати вплив, та скрізь уже розійшлися чутки, що Дантес заарештований як бонапартистський агент, а оскільки за тої пори навіть сміливці вважали навіженством будь-яку Наполеонову спробу повернути собі престол, то Моррель зустрічав тільки байдужність, страх або відмову. Він повернувся додому у відчаї, усвідомлюючи в душі, що справи кепські й допомогти ніхто не зможе.
Кадрус теж був дуже занепокоєний. Замість того, щоб гасати містом, як ото Моррель, і намагатися чимось допомогти Дантесу, що, утім, ні до чого не призвело б, він сів у хаті з двома пляшками вина, намагаючись утопити в ній свою тривогу. Та для того, щоб задурити його збурений розум, двох пляшок було замало. Тож він лишився сидіти, зіпершись на хисткий стіл поміж двома порожніми пляшками, не маючи сил ні вийти з хати по вино, ні забути про те, що сталося, і дивився, як у світлі чадної свічки перед ним кружляли і витанцьовували всі примари, що їх Гофман чорним фантастичним пилом розсіяв по своїх вогких від пуншу сторінках.
І тільки Данґляр не турбувався і не мордувався. Він навіть радів; він помстився ворогові і забезпечив собі на "Фараоні" посаду, якої боявся позбутися. Данґляр був одним із тих обачних людей, що народжуються з пером за вухом і з чорнильницею замість серця; усе, що є на світі, зводилося для нього до віднімання чи множення, і число означало для нього набагато більше, ніж людина, якщо те число збільшувало суму, яку та людина могла зменшити.
Отож Данґляр уклався спати о звичній порі і спав дуже добре.
Отримавши від графа де Сальв'є рекомендаційного листа, поцілувавши Рене в обидві щоки, припавши вустами до руки маркізи де Сен-Меран і потиснувши долоню маркізу, Вільфор сів до коляси і помчав у напрямку Екса.
Приголомшений горем старий Дантес млів од смертельної тривоги.
А що сталося з Едмоном, уже нам відомо.
X. Малий покій у Тюїльрі
Покинемо Вільфора на шляху до Парижа, де він утроє платив за ридвани і мчав щодуху, і, поминувши дві чи три вітальні, заглянемо до малого тюїльрійського покою, із напівциркульним вікном, уславленого тим, що то був улюблений кабінет Наполеона й Людовика XVIII, а потім і Луї-Філіппа.
У тому кабінеті, сидячи за столом із горіхового дерева, який він вивіз із Гартвела і який, унаслідок одної з примх, що притаманні видатним особистостям, він особливо любив, король Людовик XVIII неуважно слухав чоловіка років п'ятдесяти, із сивим чубом, зі шляхетним обличчям, вишукано вбраного. Водночас він робив помітки на полях Горація, видання Ґрифіуса, досить неточного, хоч його величність і шанував цю книжку, бо вона давала йому чималу поживу для хитрих філологічних спостережень.
– То ви кажете, добродію... – мовив король.
– Що я надзвичайно занепокоєний, ваша величносте.
– Справді? Чи не наснилося вам часом сім гладких корів і сім худих?
– Ні, ваша величносте. Це означало б тільки те, що на нас чекає сім щедрих років і сім голодних; а з таким передбачливим державцем, як ваша величність, голоду нема чого боятися.
– То що ж вас непокоїть, любий мій Блякасе?
– Ваша величносте, мені здається, існують усі підстави гадати, що на півдні збирається буря.
– У цьому випадку, любий герцогу, – відказав Людовик XVIII, – мені здається, вам сповістили хибні відомості, бо я, навпаки, знаю, що там пречудова погода.
Той король, хоч і був чоловіком освіченим, полюбляв часом нехитрі дотепи.
– Ваша величносте, – сказав де Блякас, – бодай задля того, щоб заспокоїти вірного слугу, пошліть до Ланґедока, до Провансу та в Дофіне надійних людей, що принесли б точні відомості про настрої в тих трьох провінціях.
– Canimus surdis[5], – відказав король, роблячи собі помітки на полях Горація.
– Ваша величносте, – провадив вельможа, усміхнувшись, щоб показати, що він уторопав рядки того співця Венери, – може, ви й геть маєте рацію, сподіваючись на відданість Франції; та, гадаю, я роблю слушно, остерігаючись якоїсь відчайдушної спроби...
– Із чийого боку?
– Із боку Бонапарта чи бодай його прихильників.
– Любий Блякасе, – сказав король, – ваш страх не дає мені працювати.
– А ваш спокій не дає мені спати.
– Зачекайте, любий мій, мені спало на думку пречудове зауваження щодо "Pastor quum traheret"[6]; зачекайте, потім скажете.
Запало мовчання, і король написав дрібнісіньким почерком декілька рядків на полях Горація.
–Продовжуйте, любий герцогу, – сказав він, самовдоволено зводячи голову, як ото людина, яка вважає, що сама наштовхнулася на думку, коли тлумачила думку іншої. – Кажіть, вас слухаю.
– Ваша величносте, – почав Блякас, що спершу сподівався сам скористатися Вільфоровими звістками, – мушу сповістити вам, що не порожні чутки і голослівні застереження непокоять мене. Добромисний чоловік, що заслуговує на мою цілковиту довіру й має від мене доручення спостерігати за півднем Франції – (герцог трохи затнувся, вимовляючи ці слова), – примчав до мене поштовими, щоб сказати: страшенна небезпека загрожує королю. Тим-то я й поквапився до вашої величності.
– Mala ducis avi domum[7], – провадив король, роблячи помітки.
– Може, вашій величності хочеться, щоб я облишив цю тему?
– Ні, ні, любий герцогу, та простягніть руку...
– Яку?
– Яку захочеться вам; он там, ліворуч...
– Тут, ваша величносте?
– Я кажу ліворуч, а ви шукаєте праворуч; я хочу сказати – по ліву руку від мене; там повинне бути донесення міністра поліції від учорашнього числа...