Просто вони мали гроші, і хотіли ще. До кінця зустрічі я був одночасно втішений і засмучений.
Я вийшов з готелю й думав про те, що хочу займатися саме таким бізнесом, але не з цими людьми. Залишок дня й усю ніч я намагався вкласти це в голові. Якщо я вирішу відкрити свою справу, то мені знадобиться стартовий капітал, але партнерство з Бені та його командою не дасть мені перспективи, тому що вони не мають досвіду управління активами, немає такого досвіду й у мене. Виходить, що доведеться відхилити пропозицію Бені.
Наступного ранку, подолавши в собі страх через те, що доводиться відмовляти мільярдеру, я набрав його номер.
— Бені, ваша пропозиція дуже приваблива, — почав я, — але, на жаль, я не можу її прийняти. Бачите, мені потрібен партнер, який розуміється на бізнесі, пов'язаному з управлінням активами, а це, за всього вашого досвіду й кваліфікації, не ваш коник. Сподіваюся, ви мене зрозумієте.
Ніхто не відмовляв Бені Штайнмецу, і він без сумніву відповів:
— Зрозуміло, без проблем. Якщо тобі потрібний ще хтось із досвідом управління активами, я знайду такого й запрошу до команди.
Я скривився, уявивши, як він приведе ще одного родича з маленької брокерської контори, що поставить мене в ще незручніше становище, бо доведеться відмовити йому вдруге.
Хвилин за двадцять він зателефонував:
— Білле, що скажеш, якщо до нас приєднається Едмонд Сафра?
Едмонд Сафра! Засновник і власник Республіканського національного банку Нью-Йорка! У міжнародному банківському середовищі його слово завжди було на вагу золота. Якщо нашу справу вирішив підтримати сам Едмонд Сафра, це буде неоціненно.
— Так, це все змінює. Я зацікавлений, Бені.
— Добре. Я влаштую зустріч.
Він зателефонував знову в другій половині дня: — Я домовився. Вилітай у Ніццу й будь на пірсі готелю "Карлтон" у Каннах завтра опівдні.
"Але ж у мене завтра робочий день", — подумав я.
— Бені, чи можна зустрітися якось наступного тижня? Мені потрібно ще...
— Сафра готовий прийняти тебе завтра, Білле, — роздратовано перебив мене Бені. — Думаєш, з ним легко влаштувати зустріч?
— Ні, звичайно. Усе, їду.
Я купив квиток і наступного ранку, одягнувши костюм, попрямував у лондонський аеропорт "Гітроу" на рейс, що вилітав о 7:45 до Ніцци. Перед самим рейсом я зателефонував на роботу й хрипким голосом сказав, що беру вихідний.
Дотримуючись вказівок Бені, я на таксі дістався з Ніцци до готелю "Карлтон" у Каннах. Носій, мабуть, прийняв мене за нового постояльця, але натомість я запитав, як пройти до пірса. Він вказав на довгий сірий бетонний пірс по інший бік бульвару Круазет, що розтинає синь Середземного моря і пляж. Мружачись від яскравого сонця (сонцезахисні окуляри забув у похмурому Лондоні), я перетнув дорогу та вийшов на пірс. Потім пройшов по планці пірса повз доладних людей із бронзовою засмагою в елегантних купальних костюмах. Блідий, у темному вовняному костюмі, я почував себе серед них білою вороною. Я весь змок, поки дістався кінця пірса. Годинник показував за п'ять дванадцята.
Через кілька хвилин я помітив яскравий човен, що швидко наближався із заходу — біло-блакитний "сансікер" метрів п'ятнадцять завдовжки. То був Бені. Він хвацько зупинився біля краю пірса й прокричав:
— Білле, давай сюди!
Бені в легкій сорочці абрикосового кольору й білих лляних штанах скидався на плейбоя Лазурового узбережжя. Контраст між нами вийшов дивовижний. Я невпевнено ступив на борт.
— Взуття зніми! — наказав Бені. Я слухняно роззувся, демонструючи чорні шкарпетки вище щиколоток.
Бені розвернув човен, відійшов на достатню відстань від берега й продемонстрував, на що він здатний. Я думав обговорити майбутню зустріч із Сафрою, але через ревіння мотора й вітру це виявилося марним. Пів години ми швидко пливли на схід у бік Ніцци, обігнули Антіб, перетнули Бе-дез-Анж і нарешті прибули в порт Вільфранш-сюр-Мер.
Бені підрулив до вільного місця на причалі й перекинувся кількома фразами французькою з начальником порту, домовляючись про стоянку на другу половину дня. Потім двоє озброєних охоронців провели нас на парковку, де вже чекав чорний "мерседес". Машина помчала звивистою дорогою до вершини Вільфранш і в'їхала на велику територію приватної резиденції. Пізніше я дізнався, що це найдорожчий будинок у світі. То була вілла "Леопольда". Красою вілла не поступалася Версальському палацу, з тією лише різницею, що тут територію патрулював десяток колишніх агентів "Моссаду" у чорному спецодязі, озброєних автоматами "Узі" та пістолетами "ЗІГ Завер".
Нас провели через мальовничий сад із фонтаном, оточеним високими кипарисами, у простору вишукану вітальню з краєвидом на море. Стіни були прикрашені полотнами XVIII століття в позолочених рамах, а по центру виблискувала величезна кришталева люстра. Самого Сафри тут, звісно, не було. Як я зрозумів, це частина етикету мільярдера: дочекатися, доки гості зберуться, влаштуються і підготуються до зустрічі, і лише потім вийти до них, щоб не гаяти часу. Оскільки Бені в неофіційній ієрархії мільярдерів був сходинкою нижче, стандартна процедура поширювалася й на нього.
За чверть години зайшов Сафра. Ми підвелися, щоб привітатися.
Сафра був напівлисим паном невисокого зросту з пухкими рум'яними щоками та привітною усмішкою.
— Ласкаво просимо, пане Браудер, — привітався він з помітним близькосхідним акцентом. — Прошу сідати.
Я ніколи не бачив його раніше, навіть на фотографіях, і з подивом завважив, що він анітрохи не схожий на "господаря всесвіту". Масивної вольової щелепи, як завжди уявляють собі обивателі людей його рівня, Сафра не мав. Одягнений він був по-домашньому: випрасувані світло-коричневі штани, елегантна італійська сорочка ручної роботи й жодної краватки. Якщо Чіпи та Вінтропи світу цього ретельно вбиралися в дорогі костюми з червоними підтяжками та ролексами, то Сафра цим анітрохи не переймався: він був людиною справи.
Після короткого вступу Бені я показав Сафрі свою стандартну презентацію. Він виявився людиною дуже й дуже зайнятою і що п'ять хвилин відволікався на дзвінки, зовсім не пов'язані з предметом розмови. До кінця зустрічі мене перебивали стільки разів, що я не був певен, чи сприйняв він хоч щось зі сказаного.
Коли я закінчив презентацію, Сафра підвівся, даючи зрозуміти, що зустріч закінчено. Він подякував мені й попрощався. От і все.
Помічник Сафри викликав мені таксі до аеропорту. Поки ми чекали на посипаній гравієм доріжці, Бені сказав:
— Усе пройшло добре.
— Невже? Мені так не здалося.
— Я знаю Едмонда. Усе гаразд, — підбадьорливо повторив він.
Під'їхало таксі, і я вирушив додому.
Наступної п'ятниці було призначено збори робочої групи "Саломона". Прийшовши на роботу, я одразу пройшов до конференцзали. Я здивувався, що для наради відвели таке велике приміщення. Ближче до десятої ранку зала почала наповнюватися, і за п'ятнадцять хвилин зібралося сорок п'ять осіб. Багатьох з них я бачив уперше. Там були керівники вищої ланки, генеральні директори, старші керівники... і я. Почалося обговорення, під час якого розгорілася суперечка, хто буде головним зі "стрижки" купонів нового бізнесу фірми в Росії. Те, що відбувалося, нагадувало бої гладіаторів. Мене вразило, як люди, що не мали жодного стосунку до нового бізнесу, висували вбивчі аргументи, чому саме їм належить частка майбутніх доходів. Я гадки не мав, хто переможе в цій битві, але точно знав, хто програє — я.
Я був так засмучений, що на кілька днів втратив сон. Я заробив для фірми не в п'ять, а в п'ятсот разів більше за свою платню. І дозволити тепер чванливим корпоративникам вихопити бізнес у себе з-під носа? Але дзуськи.
Я прийняв непросте рішення. У понеділок прийшов на роботу й зціпивши зуби попрямував до керівника підрозділу торговельних операцій. Я подав йому заяву про звільнення за власним бажанням і сказав, що відкриваю власну інвестиційну компанію й вирушаю до Москви.
А назву я її Hermitage Capital.
8. "Зелені простори"
Я був упевнений у доцільності рішення залишити "Саломон". Але мене не полишала тривога, що робити справу на свій страх і ризик без жодної опори на компанію з ім'ям буде набагато складніше. Візитка "Саломон Бразерс" відчиняла багато дверей, чи я зможу тепер обходитися без неї? Чи ділові люди сприйматимуть мене як слід? Що я втрачаю, пускаючись у вільне плавання?
Такі думки крутилися в мене в голові, поки я, облаштувавшись вдома в Гемпстеді, працював над проспектом та презентацією свого нового фонду. Довівши документи до ладу, я купив найдешевший квиток на рейс до Нью-Йорка й почав телефонувати інвесторам та домовлятися про зустрічі.
Першим у списку фінансистів був товариський п'ятдесятирічний француз на ім'я Жан Карубі — він керував фірмою з управління активами, яка вкладала кошти в гедж-фонди. Ми познайомилися на борту літака, що летів до Москви минулої весни, і він сказав тоді: "Якщо надумаєш заснувати власний фонд, не забудь зателефонувати мені".
Його офіс розташовувався в знаменитій будівлі під назвою Краун-білдінг на розі П'ятої авеню та П'ятдесят сьомої вулиці в Нью-Йорку, поряд з магазином "Бергдорф Гудман". Він зустрів мене як давнього друга. Я простягнув йому екземпляр презентації, і він, надягнувши окуляри, почав уважно вивчати сторінку за сторінкою, слухаючи мої коментарі. Коли я замовк, він зсунув окуляри на кінчик носа й з ентузіазмом сказав:
— Я вражений, Білле. Усе це дуже цікаво. Скажи-но, скільки ти зібрав коштів на сьогодні?
— Поки ніскільки. Це моя перша зустріч.
Він задумливо потер підборіддя.
— Тоді ось що: якщо ти збереш хоча б 25 мільйонів, я додам три від себе. Згоден?
Цілком слушна пропозиція. Він не хотів вкладати кошти у фонд, поки той не заробить, скільки б не обіцяли попередні розрахунки. Усі мої нью-йоркські зустрічі пройшли за тим самим сценарієм. Більшості інвесторів подобалася ідея, і деякі були зацікавлені в участі, але ніхто не хотів давати гарантій, доки я не наберу "критичну масу" капіталу.
Інакше кажучи, щоб просунути ідею нового фонду, мені потрібний чек на величезну суму. У наліпшому разі такий чек міг виписати Едмонд Сафра, але з дня нашої зустрічі на віллі "Леопольда" від нього не було жодних звісток, а отже, мені треба було знайти іншого ключового інвестора.