До номера ведуть великі двостулкові двері з головних сходів, але в кожній кімнаті є ще дві-три пари дверей, які сполучують покої поміж собою або з маленькими коридорчиками, що, як звичайно буває в таких приміщеннях, виводять на чорні сходи й на двір. Номер цей розташований на другому поверсі готелю, такого величезного, що в одному ряді вікон, які виходили на його внутрішнє квадратне подвір'я, вікна номера займали лише частину.
У покоях витав дух розкоші — досить бляклої, щоб навівати сум і думки, але й досить блискучої, щоб ускладнювати повсякденне життя їхніх мешканців показною помпою. Розмальовані й роззолочені стіни та стелі, навощені й начищені підлоги, вікна, двері й дзеркала, оздоблені темно-червоними завісами, хитромудрі плетива канделябрів на стінах, схожі на гілля дерев чи оленячі роги… Одначе вдень, коли відкривалися жалюзі (щільно закриті зараз) і в кімнати вливалося світло, на всіх отих вишуканих речах можна було достерегти сліди старості, спорохнілості й пилюки, сліди сонця, вільги й чаду, й тривалого скніння без ужитку, коли всі оті цяцьки та іграшки життя стають чутливими, як саме життя, і чахнуть, як чахнуть люди у в'язницях. Навіть ніч, навіть палахкотіння свічок не в змозі було знищити ті сліди, хоча й повсюдний блиск відсував їх у тінь.
Блиск цей — пломеніння гнотів і відбитки цього полум'я в свічадах, мерехтіння позолоти, веселої гри кольорів — зосередився сю ніч в одній кімнаті — отій найменшій із щойно перелічених нами. Коли дивитися з холу, де тьмяно горіла лампа, крізь темну анфіладу відчинених дверей, кімната ця блищала і сяяла, наче самоцвіт. Посеред усього того сяйва сиділа вродлива жінка — Едіт.
Вона була сама і та сама — невпокірлива, погірдна жінка. Щоки трохи змарніли, очі наче побільшали та стали іще вогненніші, але пихатість лишилась та сама. На чолі — ані тіні сорому. Каяття не схилило гордої шиї. Усе така ж владна і велична, усе така ж повна презирства до себе самої й до всього на світі, вона сиділа, опустивши свої темні очі, й чекала на когось.
Ні книжка, ні рукоділля — нічого не вкорочувало їй повільних годин чекання, лише її думки. Була одержима якимсь наміром, настільки значним, що міг би виповнити скільки завгодно таких годин. Із стиснутими вустами, що, ледь тільки вона забувала про них, починали тремтіти, із роздутими ніздрями, з хвилюванням грудей, де зрів отой намір, сиділа вона, зціпивши долоні, й чекала.
Зачувши скрегіт ключа у дверях і кроки в холі, вона здригнулася й гукнула: "Хто там?" Відповіли по-французькому, і, брязкаючи тацями, до будуара ввійшло двоє чоловіків, щоб накрити стіл для вечері.
Вона запитала, хто казав їм зробити це.
— Мосьє так розпорядився ще тоді, як був ласкавий найняти номер. Мосьє сам так сказав, коли спинився був тут на годину, en route[4] і залишив листа для мадам… мадам, певно, одержала його?
— Так.
— Стократ прошу вибачення! — Йому — лисому бороданю з сусіднього ресторану — аж страшно стало від раптової думки, що, може, листа забули передати! — Мосьє сказав, що вечеря має бути готова о цій годині, а ще — що про розпорядження свої він попередив мадам у листі. Мосьє зробив "Золотій Голові" честь, замовивши якнайкращі страви. Мосьє побачить, що "Золота Голова" виправдала його довір'я.
Едіт, не кажучи нічого більше, задумано дивилася, як вони готують стіл на дві персони й виставляють вино. Перш ніж вони скінчили, вона підвелася та, взявши лампу, пішла до спальні і звідти — до вітальні, де поспіхом, але уважно, оглянула всі двері, а надто ті, що вели із спальні у малий коридорчик. Вийнявши з них ключа і устромивши його в замок іззовні, вона повернулася назад.
Служники, один і другий — смаглявий, похмурий на вигляд чолов'яга в куртці, гладенько пополений, з чорною голомозою головою, — вже встигли накрити стіл і стояли, дивлячись на свою роботу. Той, що говорив з нею раніше, поцікавився, чи не знає мадам, коли прийде мосьє?
Вона не могла сказати. Їй все одно.
— Пардон! Але ж вечеря! Її вже їсти треба! Мосьє (котрий балакає по-франщузьки, як янгол, — чи то як француз, що, зрештою, одне й те ж) особливо наголошував на тому, що він людина пунктуальна. Всі англійці — люди надзвичайно пунктуальні. О, це що за шум? Боже милий, це ж мосьє! Гляньте-но!
І дійсно, мосьє, якому другий служник відчинив двері, ніс свої сяючі зуби крізь темну пащу кімнат і, вступивши до святилища, що мінилося світлом та барвами, всією своєю постаттю підійшов до мадам, обняв її і назвав по-французькому чарівною своєю дружиною.
— Боже мій! Мадам зараз зомліє! Це все від радощів! — вигукнув зіркий на око лисий бородань.
Мадам лише зіщулилась і задрижала. Та ще не відлунали ці слова, як вона випросталась і, поклавши руку на оксамитну спинку крісла, стояла з обличчям цілковито незворушним.
— Франсуа полетів до "Золотої Голови" по вечерю. Він у таких випадках літає як янгол — чи то як птах. Багаж мосьє в його кімнаті. Все готово. Вечеря буде за хвилину. — Всі ці факти лисий перелічив із поклонами та посмішками, і вечеря тут-таки прибула.
Гарячі страви було принесено в жаровні, холодні уже чекали на буфеті, разом із посудом на зміну. Мосьє така сервіровка припала до вподоби. Стіл невеличкий, що дуже мило. Жаровню хай поставлять на підлогу, і можна йти. Страви він подаватиме сам.
— Пардон! — ввічливо втрутився лисий. — Це ж неможлива річі
Мосьє був іншої думки. На сьогодні йому більше нічиїх послуг не треба.
— Але ж мадам… — натякнув лисий.
— У мадам, — відповів мосьє, — є своя покоївка. Цього достатньо.
— Стократ пардон! Ні! немає у мадам покоївки!
— Я приїхала одна, — озвалася Едіт. — Так мені захотілося. Я звикла до подорожей і чудово обходжуся без служниць. Так що не треба нікого присилати.
Мосьє, отже, наполягаючи на запропонованій ним неможливій речі, взявся випровадити обидвох служників і замкнути двері на ніч. Обернувшись на порозі, щоб уклонитися востаннє, лисий помітив, що мадам усе ще стоїть, спираючись рукою на оксамитну спинку крісла, і цілковито його не бачить, дарма що дивиться просто на нього.
Гуркіт дверних замків, що, пробігши крізь усі кімнати, долинув до тієї, останньої, глухим, здушеним відлунням, злився у вухах Едіт з бамканням кафедрального дзигаря, що вибивав дванадцяту. Вона чула, що й Турбот притих, наче теж слухав те бамкання, а тоді рушив назад, до неї, низаючи тишу довгим ланцюгом кроків і зачиняючи за собою двері, одні за одними. На мить вона відірвала руку від крісла, щоб підсунути ніж на столі, і знову застигла в тій же позі.
— Як дивно, що ти приїхала сама, кохана, — мовив він, увіходячи.
— Що?!
Кинула це так різко, так стрімко повернула голову, так грізно звела брови, такою нехіттю війнула на нього, що він так і закляк, з лампою в руці.
— Я кажу, — озвався нарешті, ставлячи лампу на стіл і посміхаючись своєю щонайчемнішою посмішкою, — як дивно, що ти приїхала сама! То була вже зайва обережність, що могла навіть пошкодити. Треба було найняти собі покоївку в Гаврі чи в Руані, і для цього ти мала часу більш ніж досить, хай би навіть ти була найвибагливішою та найпримхливішою (так, як ти є найчарівнішою, кохана) з усіх жінок.
Очі її чудно, зблиснули, але стояла так само, обпершись на крісло, й не сказала ні слова.
— Ти ще ніколи не була така гарна, як зараз, — мовив Турбот. — Дійсність перевершила навіть той образ, який я виношував у собі під час цих жахливих випробувань і в який вдивлявся удень і вночі.
Ані слова. Ані погляду. Очі цілком невидимі під довгими віями, але голова не схилена.
— Тяжкі, жорстокі були умови, — посміхаючись, вів далі Турбот. — Та тепер їх виконано. Вони вже в минулому, й завдяки їм теперішнє здається тим більш принадним й безпечним. Притулок ми знайдемо у Сіцілії. У цім наймилішім, найпривільнішім куточку світу, душе моя, чекає нас винагорода за наше рабство.
Веселий, він рушив до неї, аж тут Едіт схопила зі столу ніж і сахнулася на крок.
— Ні з місця! — мовила вона. — Бо вб'ю вас!
Раптова ця переміна, шалена лють і виразна огида, якою блиснули її очі і заяріло чоло, примусили його спинитися, немов перед спалахом огню.
— Ні з місця! — повторила вона. — Не підходьте, якщо вам життя дороге!
Стояли обоє, дивлячись одне на одного. Подив… Подив і гнів вималювались йому на виду, але він опанував себе й жартівливим тоном промовив:
— Ну-ну, годі! Дай спокій! Ми самі, ніхто нас не бачить і не чує. Невже ти думаєш залякати мене оцими цнотливими вибриками?
— Невже ви думаєте залякати мене, — з притиском відповіла вона, — щоб я відмовилась від свого наміру, від свого рішення, — нагадуючи, що тут нікого нема, і я беззахисна? Мене, що вмисне приїхала сюди сама! Та якби я вас боялася — хіба б я вас не уникала? Якби я боялася — хіба була б я тут, глупої ночі, хіба казала б у вічі те, що маю сказати?
— Але що саме, чарівна відьмо? — спитав він. — Чарівніша у люті, ніж будь-яка інша жінка в найкращому гуморі?
— Я нічого не скажу, — відрізала вона. — Доки не сядете он на той стілець, хіба повторю ще раз: не підходьте, до мене! Ні кроку більше! Інакше — бог мені свідок — уб'ю!
— Ти не плутаєш мене, бува, зі своїм чоловіком? — вискалив зуби він.
Не вдостоївши його відповіддю, вона простягла руку, вказуючи на стілець. Він прикусив губу, насупився, засміявся й сів, повен розгубленості й нетерпіння, яких не здатний був приховати, хоча, гризучи нервово ніготь і поглядаючи на неї скоса, з гірким розчаруванням, усе ж удавав, ніби його тішать отакі вереди.
Вона поклала ножа на стіл і, торкнувшися рукою грудей, сказала:
— Тут у мене сховано дещо, — аж ніяк не любовна витребенька. І я радше пущу його в хід, аніж маю знести ще один ваш дотик, — ви знаєте, про що я кажу, — і знищу вас без жалю, як знищила б кожну іншу гадину.
Він удавано засміявся і попросив скорше кінчати цю виставу, бо вечеря холоне. Але погляд, потай кинутий на неї, був понурий та злий, і він навіть тупнув ногою, пробурмотівши прокляття.
— Скільки разів, — почала Едіт, уп'явши в нього темні, як ніч, очі, — ви, з вашим підлим зухвальством, завдавали мені образ і зневаг? Скільки разів ви, з вашими бездоганними манерами, з вашими ущипливими словечками і поглядами, кпили собі з моїх заручин і з мого шлюбу? Скільки разів ви підсипали солі на мою рану — мою любов до тієї чистої, покривдженої дівчинки — й роз'ятрювали її? Скільки разів роздмухували вогонь, в якому я корчилась від болю два роки, і підстренчували мене на помсту тоді, як він пік найбільше?
— Я не маю ніякого сумніву, мадам, — відповів він, — що облік ви провели сумлінно, і що він доволі точний.