– Щойно таємниця стане відома бодай комусь, крім вас, обов'язково буде розслідування, а розслідування в мене – про це й подумати годі! Проте, – провадив королівський прокурор, похопившись і занепокоєно зиркаючи на лікаря, – якщо ви бажаєте, якщо неодмінно цього вимагаєте, я це зроблю. Справді, може, я таки повинен порушити цю справу: моє становище цього вимагає. Та ви ж бачите, лікарю, я геть знищений: накликати на мій дім такий скандал після такого горя! Моя дружина і донька не витерплять цього. Що до мене, лікарю, то, знаєте, не можна сягнути такого становища, як моє, мати двадцять п'ять років поспіль посаду королівського прокурора, не набувши чималої кількості ворогів. Розголос цієї справи буде для них тріумфом і радістю, а мене вкриє ганьбою. Вибачте мені ці марнотні думки. Якби ви були священиком, то я не зважився б вам таке сказати; та ви людина, ви знаєте людей; ох, лікарю, ви нічого не казали мені, правда?
– Любий пане де Вільфоре, – схвильовано відказав лікар, – мій найперший обов'язок – любов до людей. Якби наука не була тут безсила, я порятував би пані де Сен-Меран; та вона померла; я повинен думати про живих. Поховаймо цю страшенну таємницю у самісінькій глибині серця. Якщо чийсь погляд просягне у неї, нехай моє мовчання вважатимуть наслідком мого невігластва, я згоден. Але ви шукайте, шукайте весь час, діяльно шукайте, адже справа може не обмежитися цим одним випадком... І коли ви знайдете винуватця, якщо тільки знайдете, я скажу вам: ви суддя, робіть так, як вважаєте за потрібне!
– Дякую вам, лікарю, дякую! – сказав Вільфор із невимовною радістю. – У мене ніколи не було ліпшого друга, ніж ви.
І, наче остерігаючись, щоб лікар Д'Авріньї не передумав, він підвівся і попровадив його у напрямку дому.
Вони пішли собі.
Моррель розсунув обіруч галузки, наче йому забракло повітря, і місяць осяяв його обличчя, бліде, мов у примари.
– Небо вочевидь прихильне до мене, але як це страшно! – сказав він. – А сердешна Валентина! Хіба витерпить вона стільки горя!
І, промовивши отак, він дивився то на вікно з червоними шторами, то на три вікна з білими шторами.
У вікні з червоними шторами світло майже погасло. Либонь, пані де Вільфор погасила лампу, і у вікні видно було тільки світло нічника.
Зате у другому кінці дому відчинилося одне з вікон із білими шторами.
У нічній темряві мріло тьмяне світло свічки, що стояла на коминку, і якась тінь з'явилася на балконі. Моррель здригнувся: йому здалося, ніби хтось плаче.
Не дивно, що цей дужий, мужній чоловік, схвильований і збуджений двома найпотужнішими людськими пристрастями, коханням і страхом, так занепав, що піддався забобонним галюцинаціям.
Хоч він і перебував у такому потаємному місці, що Валентина ніяк не могла б його угледіти, йому здалося, ніби тінь біля вікна гукає його; це підказував йому збурений глузд і підтверджувало його палке серце. Цей обман чуттів обернувся для нього незаперечною дійсністю, тож, улягаючи невгамовному молодечому пориванню, він вибіг із свого укриття. Не переймаючись тим, що його можуть помітити, що Валентина може перелякатися і несамохіть зойкнути, і тоді здійметься ґвалт, він двома стрибками поминув клумбу, що в місячному сяйві здавалася білою і широкою, мов озеро, добіг до діжок із помаранчевими деревцями, що стояли перед будинком, хутко піднявся східцями ґанку і пхнув двері, які легко відчинилися.
Валентина його не бачила; її зведені до неба очі стежили за сріблястою хмаринкою, що пливла в лазурній високості; своїми контурами вона скидалася на тінь, що лине у небо, і схвильованій дівчині здавалося, наче то душа її бабуні.
Тим часом Моррель пройшов передпокій і намацав поручні східців; килим, що застеляв їх, глушив його кроки; утім, Моррель був так збурений, що не злякався б і самого Вільфора. Якби перед ним постав Вільфор, він знав, що вдіяти: підійде до нього й у всьому зізнається, благаючи його зрозуміти і схвалити те кохання, що пов'язує його з Валентиною, – одне слово, він геть зсунувся з глузду.
Слава Богу, він нікого не здибав.
Тоді йому особливо стали в пригоді відомості, які сповістила Валентина про внутрішнє розташування будинку; він без перешкод дістався до горішнього майданчика сходів, і коли він зупинився, роззираючись, ридання, яке він відразу впізнав, показало йому, куди прямувати. Він обернувся: з-за прохилених дверей промикався промінь світла і чутно було плач. Він пхнув двері й увійшов.
У глибині алькова, лежала небіжчиця, укрита простиралом, під яким угадувалися контури тіла; вона здалася Моррелеві особливо страшною через таємницю, яку йому випало дізнатися.
Біля ліжка, втулившись головою в подушки широкого фотеля, стояла навколішки Валентина, здригаючись від ридань і заламавши над головою зціплені, закам'янілі руки.
Вона відійшла від вікна і молилася голосом, який зворушив би найнечуліше серце; слова злітали з її вуст, квапливі, безладні, невиразні, такий палючий біль стискав її горло.
Місячне сяєво, що цідилося крізь ґратчасті віконниці, змусило потьмяніти полум'я свічки й обливало сумовитою блакиттю цю тужну картину.
Моррель не витерпів; він не відзначався особливою набожністю, не дуже улягав подібним враженням, та бачити, як Валентина плаче, страждає, заламує руки – це було більше, ніж він міг витерпіти мовчки. Він зітхнув, прошепотів її ім'я, й обличчя, залите слізьми, із відбитками від єдвабної обшивки фотеля, обличчя Магдалини Корреджо обернулося до нього.
Валентина не здивувалася, угледівши його. Для серця, наповненого нескінченним відчаєм, уже немає хвилювання.
Моррель простягнув коханій руку.
Не пояснюючи, чому вона не вийшла до нього, Валентина показала йому на мерця, що лежав під погребовим укривалом, і знову заплакала.
Обоє не зважувалися забалакати у цій кімнаті. Кожне боялося порушити це безгоміння, наче десь у кутку стояла самісінька смерть, владно притуливши пальця до вуст.
Перша зважилася Валентина.
– Як ви увійшли сюди, друже мій? – запитала вона. – Ох, сказала б я "ласкаво прошу", якби не смерть відчинила вам двері цього дому.
– Валентино, – тремтливим голосом сказав Моррель, стискаючи руки, – я чекав із пів на дев'яту; вас не було й не було, я занепокоївся, переліз огорожу, пішов у сад; і ось розмова про це лихо...
– Яка розмова?
Моррель здригнувся; він згадав усе, про що балакали лікар із Вільфором, і йому здалося, ніби він бачить під простиралом ці закляклі руки, закам'янілу шию, сині губи.
– Розмова ваших слуг, – сказав він, – пояснила мені все.
– Але ж прийти сюди означало погубити нас, друже мій, – сказала Валентина без жаху і без гніву.
– Вибачте мені, – тим самим тоном сказав Моррель, – я зараз піду.
– Ні, – відказала Валентина, – нас можуть зустріти, залиштеся тут.
– А якщо сюди прийдуть?
Валентина похитала головою.
– Ніхто не прийде, – сказала вона, – заспокойтеся, ось наш захист.
І вона показала на контури тіла під укривалом.
– А що Д'Епіне? Скажіть-бо, благаю вас, – провадив Моррель.
– Він прийшов, щоб підписати угоду, тієї самісінької хвилини, коли бабуня віддавала Богові душу.
– Жах! – сказав Моррель із почуттям егоїстичної втіхи, бо подумав, що через цю смерть весілля відкладуть на невизначений час. Та відразу ж і був покараний за своє себелюбство.
– І вдвічі тяжче, – провадила Валентина, – що моя люба, сердешна бабуня, умираючи, звеліла, щоб це весілля сталося якомога швидше; о Боже, вона сподівалася захистити мене, а насправді теж діяла проти мене!
– Чуєте? – поспитався раптом Моррель.
Вони позамовкали.
Чутно було, як відчинилися двері, і паркет у коридорі та східці зарипіли під чиєюсь ходою.
– Це мій батько вийшов із кабінету, – сказала Валентина.
– І проводжає лікаря, – докинув Моррель.
– А звідки ви знаєте, що лікаря? – здивовано запитала Валентина.
– Здогадуюся просто, – сказав Моррель.
Валентина зиркнула на нього.
Тим часом було чути, як зачинилися парадні двері. Потім Вільфор подався, щоб замкнути на ключ двері в сад, а далі знову побрався східцями нагору.
Сягнувши передпокою, він на мить зупинився, гадаючи, либонь, чи йти до своєї кімнати, чи до покою пані де Сен-Меран. Моррель хутко заховався за штору. Валентина й не поворухнулася, наче величезне горе піднесло її над усіма повсякденними страхами.
Вільфор подався до себе.
– Тепер, – сказала Валентина, – вам уже не вийти ні парадними дверми, ні тими, що провадять у сад.
Моррель розгублено дивився на неї.
– Тепер є тільки одна можливість і надійний вихід, – провадила вона, – через дідусеві покої.
Вона підвелася.
– Ходімо, – сказала вона.
– Куди? – запитав Максимільян.
– До дідуся.
– Мені треба йти до пана Нуартьє?
– Так.
– Подумайте, Валентино!
– Я вже давно думала про це. У мене лишився один друг на білому світі, і обоє ми потребуємо його допомоги... Ходім-бо.
– Будьте обережні, Валентино, – сказав Моррель, не бажаючи слухатися її, – будьте обережні; тепер я бачу, яке то за навіженство було, що я сюди прийшов. А ви певні, люба, що міркуєте зараз тверезо?
– Цілком, – відказала Валентина, – мені совісно тільки бабуню кидати, адже я обіцяла охороняти її, сердешну.
– Смерть для кожного свята, Валентино, – сказав Моррель.
– Авжеж, – відказала дівчина, – та й ненадовго це буде. Ходімо.
Валентина вийшла у коридор і спустилася вузькими сходами, що провадили до Нуартьє, Моррель тихенько прямував за нею. На майданчику біля кімнати вони зустріли старого слугу.
– Барруа, – сказала Валентина, – замкніть за нами двері й нікого не впускайте.
І вона увійшла перша.
Нуартьє й досі сидів у фотелі, прислухаючись до щонайменшого шереху; від Барруа він знав про все, що сталося, і жадібно дивився на двері; ось він угледів Валентину, і очі його зблиснули.
У її ході й у манері триматися було щось поважне й урочисте. Це вразило старого. В його очах з'явився допитливий вираз.
– Любий дідусю, – мовила вона, – вислухай мене уважно. Ти знаєш, що бабуся де Сен-Меран годину тому померла. Крім тебе, тепер нема нікого на білому світі, хто любив би мене.
Вираз нескінченної ніжності промайнув ув очах дідугана.
– І тільки тобі можу я довіряти моє горе і мої надії, правда ж?
Недвига дав на здогад, що так.
Валентина взяла Максимільяна за руку.
– Тоді, – сказала вона, – добре поглянь на цього чоловіка.
Старий доскіпливо і трохи зачудовано поглянув на Морреля.
– Це Максимільян Моррель, син поважного марсельського негоціанта, що про нього ти, напевне, чув.
– Так, – дав на здогад старий.
– Це незаплямоване ім'я, і Максимільян прикрасить його славою, бо в тридцять років він уже капітан спагі й лицар Почесного легіону.
Старий дав на здогад, що пам'ятає це.
– Так ось, дідусю, – сказала Валентина, опускаючись навколішки перед старим і показуючи на Максимільяна, – я кохаю його і належатиму тільки йому! Якщо мене змусять вийти заміж за іншого, я помру або вкорочу собі віку.
У очах недвиги був цілий світ збурених думок.
– Тобі подобається Максимільян Моррель, еге ж, дідуню? – запитала Валентина.
– Авжеж, – дав на здогад недвига.
– І ти можеш захистити нас, твоїх дітей, від мого батька?
Нуартьє спрямував свій замислений погляд на Морреля, ніби казав: "Ну, це залежить від обставин".
Максимільян зрозумів його.
– Панно, – сказав він, – у покоях вашої бабуні вас чекає святий обов'язок; дозвольте мені побалакати декілька хвилин із паном Нуартьє.
– Авжеж, цього мені й хочеться, – очима дав на здогад старий.
Потім занепокоєно зиркнув на Валентину.
– Ти хочеш запитати, як він зрозуміє тебе, дідусю?
– Так.
– Не турбуйся; ми так часто розмовляли про тебе, що він добре знає, як я з тобою балакаю.