Либонь, таки сталося щось.
І він то збуджено ходив назад і вперед коло ґрат, то притулявся гарячим чолом до холодного заліза. Може, Валентина зомліла, підписавши угоду? Може, її схопили, коли вона збиралася утікати? То були єдині припущення, які виснував Моррель, і обидва кидали його у прірву розпуки.
Аж він вирішив, що сили покинули Валентину вже під час утечі й вона непритомна лежить десь у саду.
– Але якщо так, – вигукнув він, хутко спинаючись щаблями драбини, – я втрачу її й сам буду винен!
Демон, що підказав йому ту думку, вже не покидав його і нашіптував йому на вухо з тієї наполегливістю, яка за декілька хвилин потугою логічних міркувань обертає здогад у тверду певність. Він удивлявсь у пітьму, що дедалі густішала, і йому здавалося, ніби в темній алеї щось лежить на піску. Моррель зважився навіть погукати, і йому здалося, наче вітер доносить до нього невиразні стогони.
Аж вибило пів на одинадцяту; неможливо було більше чекати, усе могло статися; у Максимільянових скронях гупало, в очах стелилася імла; він перекинув ногу через огорожу і плигнув додолу.
Він був у Вільфоровому маєтку, заліз туди потайки; він знав, які можуть бути наслідки такого вчинку, та не задля того зайшов він так далеко, щоб зараз відступити.
Якусь хвилю він прямував попід муром, потім хутко перебіг алею і сховався поміж деревами.
За мить він поминув їх. Звідти, де він тепер стояв, видно було дім.
Тоді Моррель остаточно упевнився в тому, що вже підозрював, намагаючись промкнутися поглядом крізь густий сад: замість яскраво освітлених вікон, як ото водиться у святкові дні, перед ним було сіре громаддя, огорнуте на додачу тінню величезної хмари, що затулила місяць.
Тільки вряди-годи у трьох вікнах другого поверху розгублено металося кволе світло. Ті три вікна були вікнами покою пані де Сен-Меран.
Непорушно горіло світло за червоними шторами. Ті штори висіли у спальні пані де Вільфор.
Моррель усе це вгадав. Стільки разів, щоб весь час прямувати за нею подумки, він розпитував про внутрішнє розташування будинку, аж знав його дуже добре, хоч і не бачив ніколи.
Той морок і безгоміння ще дужче налякали Морреля, аніж відсутність Валентини.
Перебуваючи у нестямі, ошалівши від горя, він вирішив ні перед чим не зупинятися, аби лиш побачити Валентину і впевнитись у лихові, про яке він здогадувався, хоч і не знав, у чому воно полягає. Він дійшов до узлісся гаю і вже хотів було перетнути відкриту зусібіч клумбу, аж із вітром долинули до нього далекі голоси.
Тоді він знову позадкував у чагарі й зупинився без руху, мовчазний огорнутий пітьмою.
Він уже вирішив: якщо це Валентина і якщо вона пройде повз нього, то він її погукає; якщо вона не сама, то принаймні він побачить її і впевниться, що з нею все гаразд; якщо ж це хтось інший, то можна буде почути бодай декілька слів із розмови і розгадати ту й досі незрозумілу таємницю.
Тієї миті з-за хмар виглянув місяць, і Моррель побачив, як на ґанок вийшов Вільфор із чоловіком у чорному вбранні. Вони спустилися східцями і попрямували до алеї. Щойно вони ступнули кілька кроків, як у чоловікові у чорному вбранні Моррель упізнав лікаря Д'Авріньї.
Побачивши, що вони прямують у його бік, Моррель несамохіть почав задкувати, аж поки не наткнувся на стовбур явора, що ріс посеред чагарів, і тут зупинився.
Незабаром пісок перестав рипіти під ногами Вільфора і лікаря.
– Авжеж, любий лікарю, – сказав королівський прокурор, – бачу, Господь таки розгнівався на нас. Яка страшна смерть! Який несподіваний удар! Не намагайтеся втішати мене, надто вже свіжа рана й надто глибока. Померла! Померла!
Холодний піт виступив на Максимільяновому чолі, зуби його зацокотіли. Хто ж помер у цьому домі, що його сам Вільфор вважав проклятим?
– Любий пане де Вільфоре, – відказав лікар таким голосом, від якого Моррелів жах став ще дужчий, – я припровадив вас сюди не задля того, щоб утішати, а геть навпаки.
– Що ви маєте на увазі? – перелякано запитав королівський прокурор.
– Я хочу сказати, що за лихом, яке оце спіткало вас, може, криється ще гірше нещастя.
– О Господе! – заламуючи руки, прошепотів Вільфор. – Що ще ви мені скажете?
– Ми тут геть самі, друже мій?
– Авжеж. Але нащо ці остороги?
– А на те, що я мушу сповістити вам страшну річ, – відказав лікар. – Сядьмо.
Вільфор не сів, а радше упав на лаву. Лікар лишився стояти перед ним, поклавши йому долоню на плече.
Похоловши із жаху, Моррель притулив одну руку до чола, а другу до серця, остерігаючись, що можуть почути, як воно калатає.
"Померла, померла!" – дудонів у мізках голос його серця.
І йому здалося, ніби й сам він помирає.
– Кажіть, лікарю, я слухаю, – сказав Вільфор. – завдавайте удару, я до всього вже готовий.
– Звісно, пані де Сен-Меран була дуже немолода, та вона тішилася прегарним здоров'ям.
Уперше за десять хвилин Моррель полегшено відітхнув.
– Горе вбило її, – сказав Вільфор, – авжеж, лікарю, горе. Вона прожила з маркізом сорок років...
– Річ не у горі, любий мій друже, – відказав лікар. – Буває, хоч і рідко, що горе вбиває, та вбиває воно не за день, не за годину, не за десять хвилин.
Вільфор нічого не сказав, тільки вперше звів голову і перелякано глянув на лікаря.
– Ви ж були присутні під час агонії? – запитав Д'Авріньї.
– Авжеж, – відказав королівський прокурор, – ви ж сказали мені, щоб я не йшов.
– Завважили ви симптоми недуги, що від неї віддала Богові душу пані де Сен-Меран?
– А певно; у маркізи були три напади, один за одним через декілька хвилин, і щоразу через менший проміжок часу і дедалі тяжчі. Коли ви прийшли, вона почала задихатися; потім її спіткав напад, що його я вважав просто нервовим. Та по-справжньому почав я непокоїтися, як побачив, що вона зводиться на ліжку з неприродною напругою кінцівок і шиї. Тоді з вашого обличчя я зрозумів, що справа набагато поважніша, ніж мені здавалося. Коли напад минувся, я хотів зловити ваш погляд, та ви не дивилися на мене. Ви лічили її пульс, і вже почався другий напад, і ви так і не обернулися до мене. Цей другий напад був ще жахливіший; ті самі мимовільні порухи повторилися, губи посиніли і почали сіпатися. Під час третього нападу вона померла. Уже після першого нападу я подумав, що це правець, і ви підтвердили це.
– Так, у присутності сторонніх людей, – сказав лікар, – але тепер ми самі.
– То що ж ви хочете сказати мені?
– Що симптоми правця й отруєння рослинною трутизною геть тотожні.
Вільфор схопився на ноги, та постоявши з хвилину непорушно і мовчки, знову впав на лаву.
– Пане лікарю, – мовив він, – ви розумієте, що кажете?
Моррель не знав, чи це сон, чи дійсність.
– Послухайте, – сказав лікар, – я знаю, наскільки поважна моя заява і кому я оце роблю її.
– Із ким ви зараз розмовляєте, із посадовою особою чи з другом? – запитав Вільфор.
– Із другом, зараз тільки з другом. Симптоми правця так схожі на симптоми отруєння рослинною трутизною, що якби мені треба було підписатися під тим, що я оце вам кажу, то я трохи повагався б. Тож, повторюю, зараз я звертаюся не до посадової особи, а до друга. І ось другові я кажу: три чверті години спостерігав я за агонією, за конвульсіями, за смертю пані де Сен-Меран, і я не лише певен, що вона померла від отруєння, а можу навіть назвати, авжеж, назвати ту отруту, якою її спровадили на той світ.
– Лікарю, лікарю!
– Усе наявне: сонливість, що міняється нервовими нападами, надмірне мозкове збудження, оніміння центрів. Пані де Сен-Меран померла від чималої дози бруцину або стрихніну, яку їй дали, може, й помилково.
Вільфор ухопив лікаря за руку.
– Ох, про це й подумати неможливо! – сказав він. – Це сон, Боже милосердний, це сон! Страшно чути, що така людина, як ви, каже отакі речі! Заклинаю вас, лікарю, скажіть, що, може, ви помиляєтеся!
– Авжеж, таке може бути, проте...
– Проте?
– Проте я так не думаю.
– Лікарю, пожалійте мене; впродовж останніх днів зі мною відбуваються такі нечувані речі, що я боюся зсунутися з глузду.
– Хтось, крім мене, бачив пані де Сен-Меран?
– Ніхто.
– Посилали до аптеки по якісь ліки, не показавши мені рецепта?
– Ні.
– У пані де Сен-Меран були вороги?
– Не чув про них.
– Хтось був зацікавлений у її смерті?
– Та ні ж бо, Господе, ні. Моя донька – єдина її спадкоємниця, Валентина сама... Ох, якби я міг подумати про таке, то всадив би собі у груди кинджал за те, що вони бодай на мить могли ховати в собі таку думку.
– Що ви, друже мій! – вигукнув і собі Д'Авріньї. – Нехай Господь мене береже від того, щоб когось звинувачувати. Зрозумійте, кажу я тільки про лихий випадок, про помилку. Та помилка це чи ні – факт є фактом, він підказує моєму сумлінню, і моє сумління вимагає, щоб я вам голосно заявив про це. Наведіть довідки.
– У кого? Яким чином? Про що?
– Наприклад, чи не помилився Барруа, старий слуга, і чи не дав він маркізі якісь ліки, котрі наготували для його пана?
– Для мого батька?
– Так.
– Але в який спосіб могла пані де Сен-Меран отруїтися ліками, котрі наготували для пана Нуартьє?
– Та дуже просто: ви ж знаєте, що за деяких недуг ліками служать трутизни; до таких недуг належить і параліч. Місяців зо три тому, випробувавши все, щоб повернути панові Нуартьє здатність рухатися і розмовляти, я вирішив випробувати останній засіб. І ось уже три місяці я лікую його бруцином. Отож, до останніх ліків, які я йому виписав, входить шість центиграмів бруцину; ця кількість нешкідлива для паралізованих органів пана Нуартьє, який до того ж сягнув її послідовними дозами, та цього достатньо, щоб погубити іншу людину.
– Так, але покої пані де Сен-Меран і пана Нуартьє геть не сполучаються поміж собою, і Барруа жодного разу не заходив до кімнати моєї тещі. Ось що скажу я вам, лікарю. Я вважаю вас найбільш обізнаним медиком, а головне, найсумліннішою людиною на світі, і в усіх випадках життя ваші слова для мене – світло, що, немов ото сонце, осяває мій шлях. Та все ж таки, лікарю, попри те, що я так вірю у вас, я хочу знайти підтримку в аксіомі: "Еrrarе humanum est"[62].
– Послухайте, пане Вільфоре, – сказав лікар, – кому з моїх колег ви довіряєте так, як оце мені?
– Чому ви запитуєте про це? Що ви маєте на увазі?
– Погукайте його, я йому передам усе, що бачив, усе, що завважив, і ми зробимо розтин.
– І знайдете сліди трутизни?
– Ні, не трутизни, я цього не кажу; та ми констатуємо подразнення нервової системи, упізнаємо безсумнівне, очевидне удушення, і ми скажемо вам: любий пане Вільфоре, якщо це було недбальство, стежте за вашими слугами, якщо ж ненависть – пильнуйте за вашими ворогами.
– Подумайте, що ви кажете, Д'Авріньї! – відказав пригнічений Вільфор.