Може, настане день, коли ми поєднаємося.
– Прощавайте, Валентино! – повторив Моррель.
– Боже милосердний, – сказала Валентина з невимовним виразом, здійнявши руки до неба, – ти бачиш, я зробила все, що могла, аби лишитися покірною донькою, я прохала, благала, заклинала, та він не послухав ні моїх прохань, ні благань, ні сліз. Так ось, – провадила вона твердо, витираючи сльози, – не хочу я померти від каяття – ліпше помру я від сорому. Ви будете жити, Максимільяне, і я належатиму вам і нікому іншому. Коли? Якої миті? Зараз? Кажіть, веліть, я готова.
Моррель уже відійшов на декілька кроків, та враз повернувся і, блідий від радості, із просвітленим зором, простягнув крізь ґрати руки до Валентини.
– Валентино, – сказав він, – люба, не треба так розмовляти зі мною, а якщо так, то ліпше дайте мені змогу померти. Якщо ви кохаєте мене так, як я кохаю вас, то чому повинен я забрати вас силоміць? Чи тільки з жалості хочете змусити мене жити? То я волію ліпше умерти.
– Справді, – прошепотіла Валентина, – хто єдиний на світі любить мене? Він. Хто втішав мене у стражданнях? Він. На кого покладаю я всі мої сподівання, на кому зупиняється мій розгублений погляд, на кому відпочиває моє змучене серденько? На ньому, тільки на ньому. Так ось, ти теж маєш рацію, Максимільяне; я піду за тобою, покину рідну домівку, усе покину... Усе! Ох і невдячна я, – ридаючи, вигукнула Валентина, – я ж геть про дідуся забула!
– Ні, – сказав Максимільян, – ти не покинеш його. Ти казала, що пан Нуартьє начебто ставиться до мене приязно; то перед тим, як утікати, скажеш йому про все. Його згода буде для тебе захистом перед Богом. А коли ми візьмемо шлюб, він перебереться до нас; ото й буде в нього два внуки. Ти мені розповідала, як він розмовляє з тобою і як ти йому відповідаєш; ось побачиш, я швидко вивчу цю зворушливу знакову мову. Присягаюся, Валентино, замість розпуки, яка нас очікує, я обіцяю тобі щастя!
– Ось бачиш, Максимільяне, яку владу ти взяв наді мною! Я ладна повірити в те, що ти мені оце кажеш, але ж усе це нерозсудливо. Батько прокляне мене; я знаю його, знаю його непохитне серце, він мені не простить цього ніколи в житті. Ось що, Максимільяне: якщо хитрощами чи проханнями, чи завдяки щасливій нагоді, чи не знаю ще як, – одне слово, якщо у якийсь спосіб мені пощастить відкласти весілля, ви зачекаєте, правда?
– Авжеж, присягаюся вам, а ви присягніться, що цей жахливий шлюб ніколи не відбудеться і навіть якщо вас силоміць попровадять до мера, до священика, ви все ж таки скажете "ні".
– Присягаюся тобі в цім, Максимільяне, найсвятішим для мене на світі найменням – іменем моєї матінки!
– Що ж, – сказав Максимільян, – тоді зачекаємо.
– Авжеж, зачекаємо, – відгукнулася Валентина, у якої аж від серця відлягло, – хтозна, що може порятувати нас.
– Покладаюся на вас, Валентино, – сказав Моррель. – Усе, що ви зробите, буде добре; та якщо благання ваші не слухатимуть, якщо ваш батько, якщо пані де Сен-Меран вимагатимуть, щоб Д'Епіне з'явився завтра для підписання цієї угоди...
– Тоді, Моррелю... я присягнулася вам...
– Замість того, щоб підписати...
– Я вийду до вас, і ми втечемо; та доти не будемо випробовувати долю, не будемо бачитися; адже це диво, це промисел Господній, що нас іще не застали; якби дізналися, що ми з вами зустрічаємося, то ми не мали б жодної надії.
– Правда ваша, Валентино, але як я дізнаюся...
– Через нотаріуса Дешана.
– Я знаю його.
– І від мене. Я напишу вам, повірте мені. Боже милосердний, Максимільяне, цей шлюб я так само ненавиджу, як і ви!
– Дякую, дякую вам, Валентино, кохана моя! Значить, вирішено: коли ви вкажете мені час, я приїду сюди, ви перелізете огорожу, – це буде неважко, – я підхоплю вас на руки, біля хвіртки на городі вас чекатиме ридван, і я одвезу вас до моєї сестри. Там ми заховаємося від усіх або ні від кого не будемо ховатися, як забажаєте, і там ми знайдемо підтримку в усвідомленні нашої правоти й волі до щастя і не дамо себе зарізати, мов те ягня, що борониться лише зітханнями.
– Нехай буде так! – сказала Валентина. – Я теж скажу вам, Максимільяне: усе, що ви зробите, буде добре.
– Люба моя!
– То що, задоволені ви вашою дружиною? – сумовито запитала дівчина.
– Валентино, любонько, мало сказати "так".
– Усе-таки скажіть.
Валентина наблизила вуста до ґрат, і слова її, разом із її ніжним подихом, полинули до Моррелевих вуст, а він припадав губами до холодної, невблаганної заслони.
– До побачення, – сказала Валентина, ледве відірвавшись від того щастя, – до побачення!
– Я отримаю од вас листа?
– Авжеж.
– Дякую вам, люба моя дружино, до побачення!
Пролунав звук невинного, повітряного поцілунку, і Валентина побігла липовою алеєю.
Моррель чув, як завмирав шурхіт її сукні, що торкалася кущів, як завмирало рипіння піску під її кроками; потім із невимовною усмішкою він звів очі до неба, дякуючи йому за те, що воно послало йому таке кохання, і теж пішов собі.
Він повернувся додому і чекав цілий вечір і весь наступний день, та нічого не отримав. Аж третього дня, годині о десятій вечора, коли він уже хотів було піти до нотаріуса Дешана, він урешті отримав поштою записку і відразу зрозумів, що вона від Валентини, хоч він ніколи не бачив її почерку.
У записці мовилося:
"Сльози, прохання і благання були марні. Учора я пробула дві години у церкві святого Філіпа Рульського і дві години від усієї душі молилася Богові. Та Бог так само невблаганний, як і люди, і підписання угоди призначили на сьогодні на дев'яту вечора.
Я вірна моєму слову, як вірна моєму серцю, Моррелю. Ці слова я дала вам, і це серденько ваше!
Отож, до вечора, за чверть до дев'ятої, біля брами.
Ваша дружина,
Валентина де Вільфор.
Р.S. Моїй сердешній бабуні дедалі гіршає: учора її збудження переросло у марення, а сьогодні те марення вже межує із божевіллям.
Правда ж, ви будете дуже любити мене, щоб я могла забути про те, як покинула її в такому стані?
Від дідуся Нуартьє, здається, приховують, що угоду підпишуть сьогодні ввечері".
Моррель не обмежився відомостями, які він здобув од Валентини; він пішов до нотаріуса, і той підтвердив йому, що підписання угоди призначили на дев'яту вечора.
Потім він подався до графа Монте-Крісто; там він дізнався найбільше подробиць: Франц приїздив до графа, щоб сповістити про врочисту подію; пані де Вільфор, зі свого боку, писала йому, прохаючи вибачення за те, що його не запрошує; та смерть маркіза де Сен-Мерана і недуга його вдови огортають цю врочистість хмарою суму, і вона не зважується засмучувати нею графа, якому бажає всілякого щастя.
Напередодні Франца представили пані де Сен-Меран, яка заради такої події підвелася з ліжка, та по тому відразу ж знову туди вклалася.
Неважко зрозуміти, що Моррель був страшенно збурений, і такий проникливий зір, як у графа Монте-Крісто, не міг не помітити цього, тож граф Монте-Крісто був ще лагідніший із ним, аніж звичайно, такий лагідний, що Максимільян вряди-годи вже ладен був у всьому йому зізнатися. Та він згадував про обіцянку, яку дав Валентині, і таємниця залишалася у глибині його серця.
За ту днину Максимільян разів із двадцять перечитував лист од Валентини. Уперше писала вона йому, і з якого приводу! І щоразу, перечитуючи цього листа, він знову і знову присягався собі, що зробить Валентину щасливою. Справді, яку владу може здобути над юнаком дівчина, що зважується на такий учинок. Як самовіддано має служити їй той, для кого вона всім пожертвувала! Як палко повинен поклонятися їй коханий. Вона для нього і королева, і дружина, і йому здається, замало самої душі, щоб кохати її й дякувати їй.
Із невимовним хвилюванням думав Моррель про ту хвилину, коли Валентина прийде і скаже йому: "Я прийшла, Максимільяне, я ваша".
Він усе приготував для втечі на городі, поміж люцерною: там лежали дві приставні драбини; кабріолет, яким Максимільян мав правити сам, стояв напоготові; він не взяв із собою слуги, не запалював ліхтарів, та збирався запалити їх на першому закруті, щоб через надмірну обережність не потрапити до рук поліцаїв.
Уряди-годи Морреля охоплював дрож; він думав про ту хвилину, коли буде допомагати Валентині перелазити огорожу і відчує у своїх обіймах, безпомічну і трепетливу, ту, кому він досі хіба що потискав долоньку або цілував кінчики пальчиків.
Та коли вже стало пополудні, коли Моррель відчув, що наближається призначена пора, йому закортіло бути самому. Кров його бурхала, будь-яке запитання, голос друга дратував би його; він замкнувся у себе в кімнаті, намагаючись перейнятися читанням, та очі його ковзали рядками, але не бачили їх; урешті він відкинув книжку набік і знову заходився міркувати над подробицями втечі.
Призначена година зближалася.
Ще не бувало випадку, щоб закоханий дав стрілкам годинника рухатися своїм шляхом; Моррель так шалено шарпав свого годинника, аж той о шостій вечора показав пів на дев'яту. Тоді він сказав собі, що пора вже їхати; хоч підписання угоди призначили на дев'яту, та, напевне, Валентина не буде очікувати цього марного акту. Отож, вибравшись за своїм годинником, точнісінько о пів на дев'яту з вулиці Меле, Моррель увійшов у свій город тієї хвилини, коли дзиґар на церкві Філіпа Рульського вибив восьму вечора.
Коня й кабріолет він заховав за розваленою хатиною, де зазвичай ховався сам.
Потроху почало сутеніти, і густе листя у саду зіллялося у величезні темні брили.
Тоді Моррель вийшов зі своєї схованки і, відчуваючи, як калатає його серце, глянув крізь ґрати, та в саду ще нікого не було. Вибило пів на дев'яту.
В очікуванні минуло ще півгодини. Моррель ходив туди-сюди попід огорожею і дедалі частіше поглядав у шпарину поміж дошками. У саду ставало дедалі темніше, та марно шукав він у темряві білу сукню, марно чекав, чи не пролунають у тиші кроки.
Дім, що бовванів за деревами, і далі був неосвітлений, і ніщо не свідчило про те, що тут має здійснитися така важлива подія, як підписання шлюбної угоди.
Моррель дістав свого годинника; він показував за чверть десяту, та відразу ж церковний дзиґар, що його бій він уже чув, сповістив йому про помилку його кишенькового годинника, вибивши пів на десяту.
Значить, минуло вже півгодини після терміну, який призначила сама Валентина, адже вона казала, що прийде о дев'ятій годині, навіть трохи раніш.
Для Морреля то були найтяжчі хвилини; кожна секунда била у його серце наче олов'яним молотом.
Найменший шелест листя, найменший подих вітру змушував його здригатися, і чоло його вкрилося холодним потом; тоді, тремтячи від ніг до голови, він приставляв драбину і, щоб не губити часу, ставив ногу на долішній щабель.
Поки він у такий спосіб переходив од страху до надії й у нього раз у раз завмирало серце, дзиґар на церкві вибив десяту.
– Ні, – з жахом прошепотів Максимільян, – уявити годі, що підписання угоди триває так довго, хіба що сталося щось непередбачене; адже я зважив усі можливості, облічив, скільки часу можуть забрати всі формальності.