Я сама в неї лишилася з боку моєї сердешної Рене, яку ви так хутко забули, мосьпане.
– Ви забуваєте, пані, – сказав Вільфор, – що цій бідолашній дитині потрібна була мати.
– Мачуха ніколи не заступить матері, мосьпане! Та справи це не стосується, ми балакаємо про Валентину; мертвим даймо спокій.
Маркіза промовляла все це так швидко і таким голосом, що її мова ставала схожа на марення.
– Ваше бажання буде виконане, пані, – сказав Вільфор, – тим паче що воно цілком збігається з моїм, і щойно прибуде пан Д'Епіне...
– Але ж, бабусю, – устряла Валентина, – так не робиться, адже в нас траур... Та й невже ви хочете, щоб я вийшла заміж за таких лихих прикмет?
– Дитино моя, – урвала її стара, – не кажи так, ці банальності тільки заважають слабким душам надійно будувати своє майбутнє. Мене теж віддали заміж, коли моя матінка була при смерті, і я не стала від того нещасна.
– Ви знову кажете про смерть, пані! – вкинув у річ Вільфор.
– Знову? Та весь час! Кажу вам, незабаром я помру, чуєте! Та передніше я хочу побачити мого зятя, хочу вимагати від нього, щоб він зробив мою внучку щасливою, хочу прочитати в його очах, чи виконає він мою вимогу, – одне слово, я хочу його знати, авжеж, – провадила стара, і обличчя її стало страшне, – я прийду до нього з домовини, якщо він буде не тим, ким йому треба бути.
– Пані, – сказав Вільфор, – ви повинні гнати від себе ці думки, це майже безум. Мерці сплять у своїх домовинах і ніколи не встають із них.
– Авжеж, бабцю, заспокойтеся! – укинула і собі Валентина.
– А я кажу вам, мосьпане, що все це не так, як ви гадаєте. Ця ніч була для мене страшна. Я сама бачила себе сплячу, наче душа моя вже покинула мене; я намагалася розплющити очі, та вони самі заплющувалися; і ось, хоч я і знаю, що воно видасться вам неможливим, надто ж вам, пане, проте, лежачи із заплющеними очима, я побачила, як до цього покою, із кутка, де розташована вбиральня пані де Вільфор, тихо увійшла біла постать.
Валентина зойкнула.
– У вас була гарячка, пані, – сказав Вільфор.
– Можете не вірити мені, та я знаю, що кажу: я бачила білу постать, і наче Господь остерігався, що я не повірю самому зорові, я почула, як стукнула моя склянка, авжеж, оця ж таки, на столику.
– Це приснилося вам, бабуню.
– Ні, не приснилося, тому що я сягнула рукою до дзвоника, і тінь відразу зникла. Тут увійшла покоївка зі свічкою.
– І нікого не знайшла?
– Примари з'являються лише тим, що можуть їх бачити; то був дух мого чоловіка. Отож, якщо дух мого чоловіка приходив по мене, то чому мій дух не з'явиться, щоб захистити мою дитину? Наш зв'язок, мені здається, ще дужчий.
– Прошу вас, пані, – сказав Вільфор, несамохіть збурений до глибини душі, – не попускайте цим похмурим думкам: ви будете жити з нами, жити довго, щасливо, вас любитимуть і шануватимуть, і ми змусимо вас забути...
– О ні, ніколи! – урвала його маркіза. – Коли повертається пан Д'Епіне?
– Ми чекаємо його з хвилини на хвилину.
– Гаразд. Щойно він прибуде, скажіть мені про це. Треба хутчій, хутчій. І я хочу бачити нотаріуса. Я хочу впевнитися, що весь мій маєток дістанеться Валентині.
– Ох, бабуню, – прошепотіла Валентина, торкаючись вустами гарячого бабціного чола, – я не витерплю цього! Боже мій, та ви всенька палаєте. Треба гукати не нотаріуса, а лікаря.
– Лікаря? – спиталася стара пані, стенувши плечима. – Я не хвора; я хочу пити, та й годі.
– Що ви п'єте, бабцю?
– Помаранчеве питво, як завжди, ти ж знаєш. Склянка тут, на столику; дай її мені.
Валентина налляла оранжаду з карафки у склянку і передала бабуні з певним острахом, тому що тієї склянки, як сказала маркіза, торкалася примара.
Маркіза відразу випила все.
Потім вона відкинулася на подушки, повторюючи:
– Нотаріуса! Нотаріуса!
Вільфор вийшов із покою. Валентина сіла коло бабуні. Здавалося, їй теж потрібен був лікар, якого вона радила погукати до маркізи.
Щоки її пашіли, вона швидко й уривчасто дихала, пульс шалено сіпався.
Сердешна дівчина думала про те, у якому розпачі буде Максимільян, дізнавшись, що пані де Сен-Меран, замість того щоб стати його союзницею, діє, не знаючи його, як його щонайгірший ворог.
Валентина не раз думала про те, щоб усе сказати бабуні. Вона не вагалася б ні хвилини, якби Максимільяна Морреля звали Альбером де Морсером чи Раулем де Шато-Рено. Та Моррель був простого роду, а Валентина знала, як зневажає гордовита маркіза де Сен-Меран людей, що належать не до шляхетних родин. І щоразу її таємниця, що вже ладна була злетіти з її вуст, залишалася в неї на серці через сумну певність, що вона марно зрадила б її і що, тільки про неї дізнаються батько з мачухою, усьому буде край.
Так минули години зо дві. Пані де Сен-Меран поринула у неспокійний, гарячковий сон. Доповіли про те, що прийшов нотаріус.
Хоча сповістили про це пошепки, пані де Сен-Меран звела голову з подушки.
– Нотаріус? – запитала вона. – Нехай увійде, нехай увійде!
Нотаріус був на порозі; він увійшов.
– Іди собі, Валентино, – сказала пані де Сен-Меран, – покинь мене саму із цим добродієм.
– Але ж, бабусю...
– Іди, іди.
Валентина поцілувала бабуню в чоло і вийшла, притуляючи хустинку до очей.
За дверима вона зустріла покойового слугу, який сповістив їй, що у вітальні чекає лікар.
Валентина хутко спустилася вниз. Той лікар був найвідоміший на ту пору, дружив із їхньою родиною і дуже любив Валентину, яку знав ще змалечку. У нього була донька майже того самого віку, що й панна де Вільфор, та народилася вона від матері-сухотниці, і його життя минало у безнастанній тривозі за те дівча.
– Ох, любий пане Д'Авріньї, – сказала Валентина, – ми так чекаємо на вас! Та скажіть спершу, як ся мають Мадлена й Антуанетта?
Мадлена була лікарева донька, Антуанетта – його небога.
Пан Д'Авріньї сумовито всміхнувся.
– Антуанетта чудово, – сказав він, – Мадлена стерпно. Та ви гукали мене, люба? Хто у вас занедужав? Не ваш батько і не пані де Вільфор, сподіваюся? А ми самі? Я вже бачу, наші нерви не дають нам спокою. Та все ж таки не думаю, що я тут потрібен, хіба задля того, щоб порадити не дуже попускати віжки вашій уяві.
Валентина зашарілася. Д'Авріньї володів майже чудодійною здатністю все вгадувати; він належав до тих лікарів, котрі зціляють від фізичних недуг моральним упливом.
– Ні, – сказала вона, – це наша сердешна бабуня занедужала. Ви чули, яке у нас лихо скоїлося?
– Нічогісінько не чув, – сказав Д'Авріньї.
– Це такий жах, – насилу стримуючи ридання, сказала Валентина. – Помер мій дідусь.
– Маркіз де Сен-Меран?
– Авжеж.
– Раптово?
– Від апоплексичного удару.
– Від апоплексичного удару? – перепитав лікар.
– Так. І бідолашна бабуня взяла собі в голову, ніби чоловік, що з ним вона ніколи в житті не розлучалася, тепер гукає її і що вона повинна піти до нього. Благаю вас, пане, допоможіть моїй бабуні!
– Де вона?
– У своєму покої, і там зараз нотаріус.
– А як пан Нуартьє?
– Так само, як і передніш: цілком ясний глузд, але та сама непорушність і безмовність.
– І та сама ніжність до вас, правда ж?
– Авжеж, – зітхнула Валентина, – він дуже любить мене.
– Хіба ж можна вас не любити?
Валентина сумовито всміхнулася.
– А що з вашою бабунею?
– У неї надзвичайне нервове збурення, дивний, неспокійний сон; сьогодні вона запевняла, що вночі, поки вона спала, її душа літала над тілом і бачила його сонним. Вона запевняє, що бачила, як до її покою увійшла мара, і чула, як вона торкнулася її склянки.
– Це дуже дивно, – сказав лікар, – я ніколи не чув, що пані де Сен-Меран має галюцинації.
– Я вперше бачу її в такому стані, – сказала Валентина. – Вона страшенно перелякала мене сьогодні вранці; мені здавалося, ніби вона зсунулася з глузду. А ви ж знаєте, пане Д'Авріньї, який розважливий мій батько, та навіть він, мені здається, був зворушений.
– Що ж, – сказав Д'Авріньї, – зараз глянемо. Дивне все це дуже.
Нотаріус уже брався вниз; Валентині сказали, що маркіза сама.
– Підніміться до неї, – сказала вона лікареві.
– А ви?
– Ні, я боюся. Вона заборонила мені гукати вас. Та й ви самі сказали, що я схвильована, збурена, я недобре почуваюся. Пройду садом, щоб трохи оговтатися.
Лікар потиснув Валентині долоньку і подався до маркізи; дівчина спустилася в сад.
Нам нема чого казати, яка частина саду була улюбленим місцем її прогулянок. Пройшовши кілька разів біля клумби, яка облямовувала дім, зірвавши ружу, щоб застромити її за пояс чи заколоти в коси, вона прямувала в тіняву алею, що провадила до лави, а від лави – до брами.
І цього разу Валентина, як завжди, пройшла декілька разів поміж своїми квітами, та жодної не зірвала: траур, що лежав на її серденьку, хоч на зовнішності й не відбився, не дозволяв навіть такої скромної прикраси; потім вона попрямувала до своєї алеї. Що далі вона йшла, то виразніше здавалося їй, ніби її хтось гукає на ймення. Вона здивувалася й зупинилася.
Тоді вона чітко почула поклик і пізнала Максимільянів голос.
XVI. Обіцянка
То справді був Моррель, який зучора був сам не свій. Інстинктом, що притаманний закоханим і матерям, він угадав, що приїзд пані де Сен-Меран і смерть маркіза призведе в домі Вільфорів до якоїсь важливої події, котра стосуватиметься його кохання до Валентини.
Як зараз ми бачимо, передчуття не обманули його, і тепер же не простий неспокій припровадив його, такого розгубленого і тремтливого, до брами під каштанами. Та Валентина не знала, що Моррель чекає на неї: то була не та пора, коли він зазвичай приходив; тільки чистісінька випадковість чи, може, і щасливе навіяння привело його в той сад.
Угледівши її на хіднику, Моррель погукав її; вона підбігла до брами.
– Ви тут, о цій порі! – сказала вона.
– Так, – відказав Моррель. – Я прийшов дізнатися і сповістити сумні звістки.
– Мабуть, усеньке лихо вкотилося в наш дім! – сказала Валентина. – Кажіть, Максимільяне. Та, їй-богу, лиха й така доволі.
– Вислухайте мене, люба, – сказав Моррель, намагаючись погамувати збурення, щоб говорити ясніш. – Усе, що зараз я скажу, дуже важливе. Коли планують ваше весілля?
– Слухайте, Максимільяне, – сказала Валентина, – нічого не хочу я приховувати від вас. Сьогодні вранці розмовляли про мій шлюб. Бабуня, в якої я сподівалася знайти підтримку, не лише згодна на нього, а так прагне його, що очікують лише прибуття Д'Епіне, і наступного дня шлюбна угода буде вже підписана.
Моррель гірко зітхнув і зупинив на Валентині довгий, сумний погляд.
– Авжеж, – мовив він тихо, – страшно чути, як кохана дівчина спокійнісінько каже: "Час вашої страти призначили; вона станеться за кілька годин, та нічого не вдієш, так треба, й опиратися цьому я не буду".