Бога ради, не починайте знову.
— Він не думає про мене! Він не дбає за мене так, як я за нього дбаю! — скрикнула місіс Браун, здіймаючи свої кощаві руки. — Але я таки подбаю за його птаху.
— І добре подбайте, місіс Браун, — закивав головою Роб. — Бо, знаєте, якби ви хоч раз її не так погладили, то й те, гадаю, не вдалося б сховати.
— А то він такий прозорливець, Робе? — хутко підхопила стара.
— Прозорливець, місіс Браун? — повторив Роб. — Ну, про це не треба говорити.
Роб зненацька замовк, налякано озирнувшись, тоді знову наповнив склянку, поволі вихилив її до дна, труснув головою і почав водити пальцем по прутиках папужої клітки, ніби в цей спосіб відводив думки від щойно порушеної небезпечної теми.
Стара лукаво глянула на нього, підсунула ближче свій стілець і, дивлячись на папугу, що на її оклик спустилася вниз з-під золоченого купола, спитала:
— То ти вже не на службі, Роббі?
— Це вас не обходить, місіс Браун, — одрізав Точильник.
— Може, хоч на харчі дають, га, Робе? — спитала місіс Браун.
— От так папуга! — сказав Точильник.
Стара стрельнула в нього поглядом, після якого він мав би потерпати за власні вуха, але що саме прийшла його черга задивлятися на папугу, то отого лихого погляду, котрий його внутрішньому зорові міг бачитись яким завгодно, фізичний його зір щасливо уникнув.
— Дивно, що хазяїн не забрав тебе з собою, Робе, — солоденько сказала стара, хоч обличчя її наливалося злобою.
Роб — був настільки поглинутий спогляданням папуги і погладжуванням прутиків, що не відповів нічого.
Пазурі старої вже були за волосинку від його скуйовдженої кучми, похиленої над столом, однак вона стримала руку й мовила над силу, якомога облеснішим голосом:
— Роббі, дитинко…
— Що, місіс Браун? — озвався Точильник.
— Дивно, кажу, що хазяїн не взяв тебе з собою, серце.
— Це вас не обходить, місіс Браун, — повторив Точильник.
Ту ж мить пазурі місіс Браун пішли в хід: схопивши його лівицею за горло, а правицею — за волосся, вона вп'ялася в предмет своєї ніжної любові з такою люттю, що обличчя хлопця враз посиніло.
— Пустіть, місіс Браун, чуєте? — верескнув Точильник. — Що ви робите? Поможіть же, молодице! Місіс Брау… Бра…
Молодиця, однак, не зворушена ані воланням до неї, ані белькотінням хлопця, твердо дотримувала нейтралітету, доки притиснений у кутку Роб по довгій боротьбі звільнився від своєї напасниці і, важко дихаючи, стояв, одгородившися ліктями від старої, що теж ледве зводила дух і, тупаючи з люті й нетерплячки ногами, явно збирала сили для нового нападу. У цю критичну хвилину Аліса подала голос, та зовсім не на користь Точильника:
— Молодець, мамо! Розшматуйте його!
— Що ж це таке, — пробелькотів Роб, — і ви проти мене, молодице? Що я вам зробив? За що мене шматувати, хотів би я знати? Чого ви беретеся душити хлопця, який вам ніякого зла не вчинив, ні одній, ні другій? А ще жінками називаєтесь! — заляканий, прибитий горем Точильник підніс рукава до очей. — Ви мене просто дивуєте. Де ж ваша жіноча сердечність?
— Ах ти ж, невдячне щеня! — ледь видихнула місіс Браун. — Безсоромне, нахабне щеня!
— Що ж я такого зробив, місіс Браун, чим вас образив? — весь у сльозах, питався Роб. — Ви ж тільки хвилину тому так мене любили!
— І він ще буде мені відбуркувати! — сказала стара. — Мені! Він собі з мене іграшку робить — тільки тому, що мені захотілось побалакати трошки про його пана та леді! Але скінчилися балачки, хлопчику. Можеш іти!
— Що ви, місіс Браун, — запротестував нещасний Точильник. — Хіба я казав, що хочу іти? Не треба так говорити, місіс Браун, будь ласка.
— Я зовсім не говоритиму, — відповіла місіс Браун, ворухнувши своїми скарлюченими пальцями так, що Роб у кутку зменшився вдвоє. — Більше він від мене ні слова не почує. Це — невдячний пес. Я його зрікаюсь. Хай іде собі! А я напущу на нього таких, що заговорять, ще й як заговорять, і від них не відмахнешся, пристануть до нього, як п'явки, скрадатимуться за ним, як лисиці! Отак! Він їх знає. Знає свої колишні штучки та звички. А коли забув, то вони йому нагадають. Хай іде собі й побачить, як йому вдасться справляти хазяйські діла й берегти хазяйські секрети, з отаким товариством на хвості. Ха-ха-ха! Він побачить, що це далеко не ми з тобою, Алісо, не такі, як ми, друзі. Хай собі йде! Хай іде.
Ці слова стара твердила безнастанно, розмахуючи кулаком над головою та совгаючи щелепами, а її кульгава постать носилася по колу, футів так із чотири в діаметрі, і вганяла Точильника в жах невимовний.
— Місіс Браун, — благально мовив Роб, трішки висунувшись із свого кутка. — А якщо так добре подумати, на холодну голову, — ви ж не станете кривдити хлопця, правда?
— Не говори до мене, — обізвалася стара, усе так само люто гасаючи по колу. — Хай іде собі, хай собі йде!
— Місіс Браун, — не вгавав бідолашний Точильник, — я ж зовсім не… О, що то за горе для хлопця — вклепатися в таке!.. Я просто остерігався багато говорити, як завжди остерігаюсь, бо він усе вивідує, хоча, правда мав би знати, що далі воно не піде. Я не від того, щоб побалакати трохи, місіс Браун, — з перекошеним обличчям запевняв він, — тільки не заводьтеся так, будь ласка. Ой, та невже ж ви не можете закинути словечко за бідолашного хлопця? — в розпачі заволав Роб до дочки.
— Годі, мамо, — чуєте, що каже? — суворо озвалася та, нетерпляче мотнувши головою. — Спробуйте ще раз, а як знов не дійдете з ним згоди, зживіть його зі світу, як хочете, та й по всьому.
Місіс Браун, схоже, розчулена цим сердечним напучуванням, тут же завила і, поволі м'якнучи, пригорнула до себе розкаяного Точильника, що також обняв її з виразом несказанної скрухи на обличчі і з виглядом жертви (якою і був) вернувся на старе своє місце, поруч із приятелькою, дозволивши їй — з вельми солоденькою гримасою на виду, що явно змагалася за місце з фізіономічними проявами цілком протилежного характеру — обвитися рукою довкола його ліктя і притулити його до себе.
— Ну, то як поживає твій пан, моє серденько? — спитала місіс Браун, коли, сидячи в отакій дружній позі, вони випили за здоров'я одне одного.
— Тихо! Будьте ласкаві, місіс Браун, говоріть трохи тихше, — попрохав Роб. — Дуже добре, по-моєму, спасибі.
— То ти ще на службі, Роббі? — підлесливим тоном допитувалася місіс Браун.
— Та воно ніби й так, — м'явся Роб, — і ніби й ні. Я… мені поки що платять, місіс Браун.
— Але роботи нема?
— Та, власне, зараз нема що робити, місіс Браун, хіба що… дивитися в чотири ока, — відповів Роб, жалісно лупаючи ними.
— Пан за кордоном, Робе?
— О, на бога, місіс Браун! Чи ж не можна балакати з чоловіком про щось інше?! — вибухнув розпачем Точильник.
Запальна місіс Браун тут же зірвалася з місця, і безталанний Точильник, стримуючи її, пробурмотів:
— Т-так, місіс Браун, здається, за кордоном. Чого вона витріщилась? — додав він, маючи на думці дочку, що втупила очі в обличчя, яке знову визирнуло з-за Робової спини
— Не звертай уваги, хлопче, — мовила стара, щільніше пригортаючи його, щоб не міг оглянутись. — Це в неї звичка така, звичка. А скажи-но, Робе. Ти леді не бачив, га, серце?
— Якої ще леді, місіс Браун! — тоном жалібного благання скрикнув Точильник.
— Якої леді? — повторила та. — Тої самої. Місіс Домбі.
— Так, здається, бачив раз.
— Тої ночі, як вона поїхала, га, Робе? — сказала просто в ухо йому стара, пильно стежачи за його обличчям. — Ага! Знаю — це було тої ночі.
— А раз ви знаєте, що це було тої ночі, місіс Браун, — відповів Роб, — то нема чого катувати хлопця, щоб він потвердив.
— А куди вони поїхали, Робе? Просто за кордон? Як то було? Ти її де бачив? Вона сміялася? Чи плакала? Розкажи мені все, — викрикувала стара, ще щільніше тулячи його лікоть до себе, плескаючи в долоні й вивчаючи кожну рисочку на його обличчі своїми підсліпуватими очима. — Ну! Я хочу, щоб ти мені все розказав. Ну ж бо, Робе, серце! Ми з тобою вміємо зберігати таємниці, правда? Це ж нам не вперше. То куди вони спочатку поїхали, Робе?
Нещасний Точильник зітхнув і змовк.
— Ти що — німий? — сердито сказала стара.
— А боже ж мій! ні, місіс Браун. Ви собі гадаєте, що чоловік — то блискавка. Я сам хотів би бути блискавкою, — пробурмотів спантеличений Роб. — Так би хряснув у декого, що їм би всього відхотілося.
— Що ти кажеш? — ощирившись, запитала стара.
— Що дуже люблю вас, місіс Браун, — відповів облудний Роб, шукаючи втіхи в склянці. — Питаєте, куди поїхали спершу? Він і вона, тобто?
— Ага! — підхопила стара. — Вони обоє.
— Та нікуди вони не поїхали… разом, хотів я сказати.
Стара глянула на нього так, наче мала сильне бажання знову вп'ястися в його горло й волосся, але якась таємнича затятість в його обличчі стримала її.
— В тім-то й штука, — з неохотою пояснив Точильник, — що ніхто не бачив, щоб вони отак їхали, то й сказати не міг, як вони поїхали. Вони поїхали різними дорогами, кажу ж вам, місіс Браун.
— А так, так! Щоб зустрітись на визначеному місці, — захихотіла стара по хвилі мовчанки, під час якої пильно приглядалася до його обличчя.
— Ну, якби не мали зустрітися десь-інде, то могли б, я думаю залишитися вдома. Чи не так, місіс Браун? — неохоче відказав Роб.
— Ну-ну, Робе? Ну? — Стара ще глибше втиснулась йому під пахву, наче боялася, що загавиться, і він випорсне з її рук.
— Що, хіба ми ще не набалакалися, місіс Браун? — сказав Точильник, який під впливом хмелю, почуття кривди й відчуття, що його розпинають на дибі, зробився таким плаксієм, що майже при кожнім запитанні підносив рукав то до одного, то до другого ока і марно скімлив на знак протесту. — Чи сміялася вона тої ночі? Так? Ви питали, чи вона сміялася, місіс Браун?
— Або плакала, — додала стара, киваючи.
— Ні те, ні друге, — сказав Точильник. — Була така ж спокійна, як і тоді, коли ми з нею… Ох, бачу, ви таки все з мене витягнете, місіс Браун! Присягніться тільки, що нікому не скажете.
Що місіс Браун охоче й зробила — була-бо єзуїтка з натури, та й не мала іншого наміру поза тим, щоб її гість у схованці сам усе почув.
— Була така спокійна, як і тоді, коли ми з нею їхали до Саутгемптона, — сказав Роб, — як статуя. І вранці така ж самісінька була, місіс Браун. І коли, ще вдосвіта, сідала сама на пароплав, — я вдавав, що я її слуга, і відвів її на борт, — була така ж самісінька.