Найстрашніше для нього було не саме викриття, тому що він міг усе заперечувати, навіть відповісти; його мало турбувало оте "мене, текел, фарес", що кривавими літерами постало раптом на стіні; проте йому болісно кортіло дізнатися, кому належить рука, що накреслила ті слова.
Тієї хвилі, коли він намагався себе заспокоїти, коли він, замість отієї будучини, що деколи уявлялася йому в честолюбних мріях, думав, щоб не розбудити ворога, який так довго спав, про будучину, обмежену родинними втіхами, у дворі пролунало торохтіння коліс.
Потім на східцях почулася повільна стареча хода, потім ридання і журливі вигуки, що ото так удаються слугам, коли вони хочуть виявити співчуття своїм панам.
Він хутко відчинив двері кабінету, і майже відразу ж до нього, без попередження, ввійшла стара пані з шаллю і капелюшком у руках. Її сиві коси облямовували чоло, тьмяне, мов пожовкла слонова кістка, і очі, які час оточив глибокими зморшками, набрякли від сліз.
– Ох, яке лихо, – сказала вона, – яке лихо! Я не зможу витерпіти його! Ні, звісно, я помру!
І, впавши у фотель коло самісіньких дверей, вона вибухнула плачем.
Слуги з'юрмилися на порозі, і не наважуючись рушити далі, поглядали на старого слугу Нуартьє, який, почувши з покою свого пана той галас, теж спустився вниз і тепер стояв позаду всіх.
Вільфор упізнав свою тещу, тож схопився з місця й підбіг до неї.
– Боже милосердний, що сталося, пані? – вигукнув він. – Чому ви у такому відчаї? А маркіз де Сен-Меран хіба не з вами?
– Маркіз де Сен-Меран помер, – відказала стара маркіза просто, без будь-якого виразу, наче її правцем поставило.
Вільфор позадкував і вдарився у поли.
– Помер!.. – прошепотів він. – Помер... так несподівано?
– Тиждень тому ми по обіді вирушили в дорогу, – провадила пані де Сен-Меран. – Маркіз уже декілька днів почувався недобре, та думка, що ми незабаром побачимо нашу любу Валентину, додавала йому мужності, і, попри те нездужання, він вирішив таки їхати. Не встигли ми від'їхати і шести льє від Марселя, як він зажив, як водилося, свої пігулки, а потім так міцно заснув, що воно видалося мені неприродним. Проте я не зважилася його розбудити. Раптом я побачила, що його лице стало червоне мов буряк, а жили на скронях страшенно набрякли. Усе ж таки я не стала його будити, бо вже настала ніч і нічого не було видно. Незабаром він глухо і страшенно зойкнув, наче йому стало боляче уві сні, і голова його рвучко відкинулася назад. Я погукала слугу, звеліла візникові зупинитися, почала будити маркіза, піднесла до його носа слоїчок із нюхальною сіллю, та вже всьому був край, він умер. Я дісталася до Екса, сидячи коло його тіла.
Вільфор стояв і вражено слухав.
– Ви, звісно ж, відразу погукали лікаря?
– Негайно. Але я вже сказала вам – то був край.
– Авжеж, та принаймні лікар визначив би, від якої недуги віддав Богу душу сердешний маркіз.
– О Боже, авжеж, він мені сказав, певне, то був апоплексичний удар.
– Що ж ви вдіяли?
– Пан де Сен-Меран завжди казав, що як він умре не в Парижі, його тіло повинні перевезти у родинний гробівець. Я звеліла покласти його в олов'яну домовину і тільки на декілька днів його випередила.
– Бідолашна матінко! – сказав Вільфор. – Такі клопоти після такого струсу, і це у вашому віці!
– Бог дав мені силу витерпіти все це; втім, і мій чоловік учинив би те саме, що зробила я для нього. Та відтоді як я його там лишила, мені весь час здається, ніби я зсунулася з глузду. Я більше не можу плакати. Щоправда, кажуть, у моєму віці вже не буває сліз, та, як на мене, поки страждаєш, доти мають бути й сльози. А де Валентина? Адже ми їхали сюди заради неї. Я хочу бачити Валентину.
Вільфор розумів, як недобре було б сказати, що Валентина пішла на бал, тож він просто відказав, що її нема вдома, що вона поїхала кудись із мачухою і зараз її погукають.
– Негайно, негайно, благаю вас! – сказала стара маркіза.
Вільфор узяв її попід руку й одпровадив до покою.
– Відпочиньте, матінко, – сказав він.
Маркіза глянула на цього чоловіка, що нагадував їй доньку, яку вона ревно оплакувала, ту доньку, яка ожила для неї у Валентині, а потім, уражена словом "матінка", вибухнула сльозами, упала навколішки перед кріслом і притулилася до нього сивою головою.
Вільфор доручив подбати про неї жіноцтву, а старий Барруа піднявся до свого пана, схвильований до самісінької глибини душі: понад усе старих лякає те, коли смерть на хвилю відходить від них, щоб закатрупити іншого старигана.
Потім, поки пані де Сен-Меран, так само навколішки, палко молилася, Вільфор винайняв ридван і сам поїхав по дружину й доньку до пані де Морсер, щоб завезти їх додому.
Він був такий блідий, коли з'явився у дверях вітальні, що Валентина кинулася до нього, скрикнувши:
– Що сталося, тату? Лихо?
– Приїхала ваша бабуня, Валентино, – відказав Вільфор.
– А дідусь? – запитала вона, здригнувшись уся.
Замість відповіді Вільфор узяв її попід руку.
І це було вчасно: Валентині стало недобре, і вона заточилася; пані де Вільфор підхопила її й допомогла чоловікові посадити падчірку у ридван, повторюючи:
– Оце диво! І хто б міг подумати! Справді, дуже дивно!
І засмучена родина хутко поїхала, напнувши свою скорботу, немов траурне покривало, на решту вечора.
Унизу коло східців Валентина зустріла Барруа, який чекав на неї.
– Пан Нуартьє хоче вас бачити сьогодні, – сказав він.
– Скажіть йому, що я зайду, як відвідаю бабусю, – відказала Валентина.
Своїм чуйним серденьком вона зрозуміла, що пані де Сен-Меран понад усіх потребує її о тій порі.
Валентина застала бабусю в ліжку. Безмовні цілунки, сум, що наповнював серце, уривчасті зітхання, гіркі сльози – ось єдині подробиці того побачення; тут-таки присутня була, попід руку зі своїм чоловіком, і пані де Вільфор, переповнена шанобливим співчуттям, принаймні зовнішнім, до сердешної вдови.
За якусь часину вона схилилася до чоловікового вуха.
– Із вашого дозволу, – сказала вона, – я ліпше піду відціля, тому що мій вигляд, здається, ще дужче засмучує вашу тещу.
Пані де Сен-Меран почула ті слова.
– Авжеж, авжеж, – прошепотіла вона Валентині, – нехай іде собі, але ти залишайся, неодмінно залишайся.
Пані де Вільфор пішла, і Валентина лишилася сама коло ліжка своєї бабуні, тому що королівський прокурор, засмучений цією несподіваною смертю, пішов разом із дружиною.
Тим часом Барруа повернувся нагору до пана Нуартьє; той чув гамір, що знявся в домі, тож, як ми вже казали, послав старого слугу дізнатися, що там коїться.
Після його повернення погляд старого, такий жвавий і, головне, такий розумний, допитливо зупинився на посланцеві.
– Велике лихо скоїлося, мосьпане, – сказав Барруа, – пані де Сен-Меран приїхала сама, а її чоловік віддав Богові душу.
Сен-Меран і Нуартьє ніколи особливо не дружили; проте відомо, яке враження справляє на будь-якого старигана звістка про смерть однолітка.
Нуартьє завмер, як ото людина, що засмучена горем або поринула у свої думки, а потім заплющив одне око.
– Панну Валентину? – запитав Барруа.
Нуартьє дав на здогад, що так.
– Ви хочете її бачити?
Нуартьє потвердив це.
– По неї, либонь, поїдуть зараз до пані де Морсер; я зачекаю, поки вона повернеться і попрошу її прийти до вас. Так?
– Так, – відказав недвига.
Барруа підстеріг Валентину і, як ми вже бачили, щойно вона повернулася, сповістив їй про дідусеве бажання.
Тож Валентина побралася до Нуартьє, щойно вийшла від пані де Сен-Меран, яка, хоч і була страшенно збурена, урешті поринула в неспокійний сон, бо її здолала втома.
До її узголів'я посунули столика, де поставили карафку з лимонадом – її звичним напоєм – і склянку.
Потім, як ми вже сказали, Валентина покинула сплячу маркізу й побралася до Нуартьє.
Валентина поцілувала дідуся, і він так ніжно глянув на неї, що з її очей знову покотилися сльози, які вона вважала вже вичерпаними.
Старий наполегливо дивився на неї.
– Так, так, – сказала Валентина, – ти хочеш сказати, що в мене ще лишився добрий дідусь, еге ж?
Старий дав на здогад, що саме це він і хотів висловити поглядом.
– Авжеж, це велике щастя, – провадила Валентина, – а то що було б тоді зі мною, Боже милий!
Була вже перша година ночі; Барруа хотів спати, тож зауважив, що після такого сумного вечора всім потрібен спокій. Дідусь не захотів сказати, що його спокій полягає в тому, щоб бачити свою дитину. Він попрощався з Валентиною, яка і справді від утоми та горя насилу на ногах трималася.
Наступного дня вона прийшла до бабусі й застала її у ліжку; гарячка не вщухала; навпаки, очі старенької маркізи палали похмурим полум'ям, і видно було, що вона у полоні сильного нервового збудження.
– Що з вами, бабцю, вам погіршало? – помітивши її стан, вигукнула Валентина.
– Ні, дитино моя, ні, – відказала пані де Сен-Меран, – та я дуже чекала тебе. Я хочу погукати сюди твого батька.
– Батька? – запитала занепокоєна Валентина.
– Авжеж, мені треба з ним побалакати.
Валентина не зважилася суперечити бабусиному бажанню, та й не знала вона, чим воно викликане; за хвилю до покою увійшов де Вільфор.
– Шановний пане, – без зайвої балаканини почала пані де Сен-Меран, ніби остерігаючись, що їй забракне часу, – ви мені писали, що хочете віддати нашу дівчинку заміж?
– Так, пані, – відказав де Вільфор, – це вже навіть не намір, а геть вирішене діло.
– Вашого майбутнього зятя звати Франц Д'Епіне?
– Так, пані.
– Його батько був генерал Д'Епіне, наш однодумець? Його, здається, убили за кілька днів до того, як узурпатор повернувся з Ельби?
– Атож.
– Його не бентежить шлюб із онукою якобінця?
– Наші політичні розбіжності, слава Богу, припинилися, – відказав Вільфор. – Франц Д'Епіне був майже немовля, коли загинув його батько; він дуже мало знайомий із паном Нуартьє і зустрінеться з ним як без задоволення, то принаймні байдуже.
– Це пристойна партія?
– У всьому.
– І цей юнак...
– Користується загальною повагою.
– Він добре вихований?
– Це один із найбільш достойних людей, яких я знаю.
Упродовж усієї тієї розмови Валентина не сказала жодного слова.
– Тоді, мосьпане, – трохи подумавши, сказала пані де Сен-Меран, – вам треба поквапитися, тому що мені недовго лишилося жити на світі.
– Вам, пані! Вам, бабцю! – вигукнули разом Вільфор із Валентиною.
– Знаю я, що кажу, – провадила маркіза, – ви маєте поквапитися, щоб хоч бабуня благословила її шлюб, якщо в неї немає матері.