І ми з тобою так не ходимо. О, ми б пишалися такими сусідами! Чуєш його?
— Здається, ви маєте рацію, мамо, — стиха відповіла Аліса. — Цитьте! Одчиніть двері.
Аліса ще більше скулилась, загортаючись у шаль, а стара, послухавшись її, визирнула надвір, поманила пальцем і пустила в хату містера Домбі, що, переступивши поріг, став, недовірливо розглядаючись навколо.
— Це негодяще місце для такого високого джентльмена, як ваша милість, — заскрекотала стара, присідаючи. — Як я і казала, але шкоди вам від того не буде.
— Хто це? — спитав містер Домбі, дивлячись на її компаньйонку.
— Це — моя красуня дочка, — відповіла стара. — Не звертайте на неї уваги, ваша милість. Вона все знає.
Тінь, що вкрила йому обличчя, була не менш промовиста, ніж якби він уголос простогнав: "Хто лиш цього не знає!", — та він тільки пильно дивився на неї, а вона на нього — без жодного вітального слова чи жесту. Та коли відвів очі, обличчя йому спохмурніло; потім він час від часу мимохіть поглядав на неї, ніби ті сміливі очі пекли його й будили якийсь спогад.
— Жінко, — мовив містер Домбі до старої карги, що хихотіла та блискала очима з-під його ліктя, а коли він обернувся, крадькома показала пальцем на дочку, затерла руки й знову затицяла пальцем. — Жінко! Я визнаю, що зробив необачно, прийшовши сюди й забувши, хто я, але ти знаєш, для чого я прийшов і що ти обіцяла, перечепивши мене тоді на вулиці. То що ж ти маєш мені сказати з того, що мене цікавить? І чим пояснити, що відомості, для здобуття яких я марно докладав усього свого впливу та грошей, повинні раптом знайтися самі і в такій халупі? — Він зневажливо озирнувся навколо. — Не думаю, — додав він по хвилині, протягом якої гостро дивився на неї, — щоб тобі закортіло пожартувати зі мною чи обдурити мене. Але якщо маєш такий намір, то раджу відмовитися відразу. Зі мною жарти погані, і відплата буде жорстока.
— О, який гордий, строгий джентльмен! — захихотіла стара, трясучи головою та потираючи зморщені руки. — О, строгий, строгий! Але, ваша милість, самі все побачите, на власні очі, й почуєте самі, на власні вуха, — не наші… і якщо вашу милість наведуть на слід, ви ж за це щось заплатите, правда, голубе шановний?
— Гроші, — відповів містер Домбі, якому це запитання явно додало спокою й певності, — я знаю, творять чудеса. Навіть такий несподіваний і неймовірний шанс, як цей, можуть обернути на користь. Так, за будь-які вірогідні відомості я заплачу. Тільки спершу мушу їх мати, щоб судити про їхню цінність.
— Невже ви не бачили нічого сильнішого за гроші? — спитала молода жінка, не встаючи з місця — навіть не рухнувшись.
— Тут, по-моєму, ні, — сказав містер Домбі.
— Але деінде повинні були бачити, я думаю, — відповіла вона. — Невже не бачили жіночого гніву?
— У тебе, шльондро, загострий язик, — сказав містер Домбі.
— Не завжди, — відказала вона, без тіні емоцій. — А говорю це вам, щоб ви нас тут краще зрозуміли і більше вірили. Жіночий гнів тут напевне не інакший, ніж у вашому красному домі. У гніві тут я. І вже багато років я маю не менші, ніж ви, підстави для гніву — на того ж самого чоловіка.
Він мимоволі здригнувся і глянув на неї вражено.
— Так, — з чимсь, схожим на сміх, сказала вона. — При всій, здавалося б, величезній різниці між нами — це так. Як і чому воно так — не має значення, це моя справа, а я свої справи не розголошую. Я хочу вас із ним звести, бо я на нього люта. Мати в мене скнариста і вбога, вона будь-які відомості повизбирує на продаж і продасть усе, що завгодно і кого завгодно, — аби за гроші. Мабуть, годиться-таки, щоб ви їй заплатили, коли вона вам допоможе в тому, що вас цікавить. Але мною керує не це. Я вам сказала, що — і мені цього досить — я від свого не відступлюся, хай би ви тут з нею за кожен гріш висварювалися. Це все. Більше мій гострий язик ні слова не скаже — навіть якщо ви до самого світку просидите.
Стара, яка виявила значне занепокоєння під час отої промови, що загрожувала зменшенням сподіваного зарібку, легенько сіпнула містера Домбі за рукав, шепочучи, щоб не звертав на дочку уваги. Він глянув на одну й другу вимученими очима й сказав глухіше, ніж звичайно:
— Кажи вже, що ти там знаєш.
— Е, не так прудко, ваша милість. Треба ще декого зачекати, — мовила стара. — Все те ще треба видобути з декого… вивудити… підчепити і витягнути з нього.
— Що ти хочеш сказати? — спитав містер Домбі.
— Терпіння, — закаркала вона, поклавши йому на плече скорчену, як пазуриста лапа, руку. — Терпіння! Я все добуду. Це я вмію. А як буде таїти щось, — закарлючила всі десять пальців добра місіс Браун, — видеру!
Містер Домбі провів очима стару, що покульгала до дверей, аби знову визирнути на вулицю, і переніс погляд на дочку, але та сиділа незворушна, мовчазна і цілком байдужа до нього.
— Ти хочеш сказати, жінко, — мовив він, коли згорблена місіс Браун, трясучи головою й бурмочучи щось, вернулася назад, — що сюди ще хтось має прийти?
— Так, — кивнула стара, заглядаючи йому в обличчя.
— І з нього ти збираєшся витягти корисні для мене відомості?
— Так, — знову кивнула стара.
— Незнайомий?
— Та ну ж! — пронизливо засміявшись, сказала стара. — Яке то має значення! Гаразд, гаразд, — знайомий. Ваша милість його знає. Але він не повинен вас бачити. Налякається, і не буде говорити. Ви станете он за цими дверима й розсудите все самі. Ми зовсім не просимо вірити нам на слово. Що? Вашу милість тривожить, що за цими дверима? От уже підозріливі люди ті пани! Ну, то подивіться.
Її гостре око спостерегло на виду гостя оту мимовільну підозру, цілком, проте, зрозумілу за таких обставин. Щоб заспокоїти її, стара піднесла свічку до дверей, про які говорила. Містер Домбі, зазирнувши туди, побачив порожню, напіврозвалену хижу і махнув їй, щоб поставила свічку назад.
— Чи довго ще чекати на ту особу? — спитав він.
— Недовго, — сказала стара. — Може, ваша милість присяде на кілька хвилин?
Він не відповів, а почав крокувати по кімнаті з таким виглядом, наче вагався — залишатись йому чи піти, і картав себе за те, що взагалі опинився тут. Та незабаром кроки його зробилися повільніші і важчі, а замислене обличчя ще більше ствердло, коли мета, задля якої він прийшов, знову заволоділа його думками.
Поки він походжав отак, спустивши очі долі, місіс Браун, присівши на стілець, з якого підвелася була, щоб зустріти свого гостя, знов нашорошила вуха. І чи то її приспало його монотонне ходіння, чи, може, далася взнаки примхлива старість, та тільки дочка її, що виразно чула кроки надворі, вже метнула застережливий погляд на матір, коли та нарешті сполошилася. Миттю зірвавшись на ноги й шепнувши "Він!", стара хутенько випровадила гостя на його спостережний пункт, притьмом поставила на стіл пляшку та склянку — саме вчасно, щоб обхопити за шию Роба-Точильника, коли той з'явився на порозі.
— Це ж таки мій хороший хлопчик! — скрикнула місіс Браун. — Нарешті! О-хо-хо! Ти ж мені як рідний син, Роббі!
— Ой, місіс Браун! Не треба, — запротестував Точильник. — Чи ж не можна любити чоловіка, щоб не м'яти й не душити його? Обережно, у мене ж тут клітка з птицею.
— Йому клітка миліша за мене! — верескнула стара, звертаючись до стелі.— За ту, що його більше любить, як мати рідна!
— Та ну, я вам, справді, дуже вдячний, місіс Браун, — сказав безталанний хлопець, — вельми засмутившися, — тільки що ж, коли ви такі ревниві. Я сам вас дуже люблю і все інше, але ж я не душу вас, правда, місіс Браун?
Що, судячи з тону і вигляду, він, однак, аж ніяк не відмовився б зробити при нагоді.
— І ще про клітки говорите, — скімлив Точильник, — так, ніби то злочин! Та ви сюди подивіться! Це знаєте чиє?
— Твого пана, голубчику? — вищирила зуби стара.
— Ох! — сказав Точильник, ставлячи на стіл велику, зав'язану в ряднину клітку й розв'язуючи її зубами та нігтями. — Це наша папуга, ось.
— Папуга містера Турбота, Робе?
— Притримайте язика, добре, місіс Браун? — відказав Точильник. — Для чого вам вибазікувати прізвища? Щоб я так жив, — додав він, у нападі розпачу смикаючи себе за волосся, — коли вона не доведе чоловіка до сказу!
— Отакої! То ти ще пащекуєш, невдячний хлопче! — скрикнула стара, моментально впадаючи в лють.
— Борони боже, ні, місіс Браун! — запевнив Точильник зі сльозами на очах. — Ну, чи бачив хто таку… Хіба ви не знаєте, місіс Браун, як я вас люблю?
— Справді, Робе? Любиш, моє курчатко? — З цими словами місіс Браун ще раз стиснула його в своїх ніжних обіймах і звільнила лише тоді, як він почав сильно, хоч безуспішно, брикатися, і все волосся йому на голові стало диба.
— О, — згукнув Точильник, — ото нещастя, коли на чоловіка буквально нападають з любов'ю, як тут! Хай би вона вже… Як вам жилося, місіс Браун?
— Га! Не був уже цілий тиждень! — сказала стара, з докором дивлячись на нього.
— Боже милий, місіс Браун, — відповів Точильник, — сказав же я тиждень тому, що нині прийду, чи не так? Ось я й прийшов. А вам усе мало. Хотілося б, щоб ви були трохи розважніша, місіс Браун. Я вже захрип, виправдовуючись, і в мене від ваших обіймів аж обличчя пашить. — Він заходився щосили терти його руками, немов хотів усунути сліди тих ніжних пестощів.
— Випий краплиночку для втіхи, Роббі, — запропонувала стара, наливаючи з пляшки на столі, і підсовуючи йому склянку.
— Спасибі, місіс Браун, — подякував Точильник. — За ваше здоров'я, многая літа і теде. — Як свідчив вираз його обличчя, у "теде" входили не особливо добірні побажання. — І за її теж! — Він глянув на Алісу, що сиділа, втупивши, як йому здавалось, очі в стіну за його плечима, а насправді — в обличчя містера Домбі, що стояв на дверях. — Бажаю їй того самого, і якнайбільше!
З цими двома тостами він вихилив цілу склянку й поставив її на стіл.
— Ну, так ось, місіс Браун! — мовив він. — Тепер будемо трохи розважніші. Ви знаєтесь на птахах і вмієте обходитися з ними, у чому я пересвідчився, на свою біду.
— Біду? — повторила місіс Браун.
— Тобто, на щастя, хотів я сказати, — відповів Точильник. — Ну, чого ви перебиваєте чоловіка, місіс Браун! Знов через вас з голови усе вилетіло.
— Ти казав про птахів, Роббі, — нагадала стара.
— Ага! Так от, — мені доручено доглядати цю папугу — оскільки певні речі розпродуються, і одна господа ліквідується — а мені не бажано привертати на себе увагу, то я хотів би примістити її на який тиждень у вас, з харчем і помешканням, добре? Раз уже я мушу заходити сюди, — міркував Роб з кислою міною на обличчі.— так нехай буде хоч якийсь привід для цього.
— Хоч якийсь привід? — зойкнула стара.
— Опріч вас, звичайно, місіс Браун, — поправився полохливий Роб. — Я зовсім не кажу, що мені ще якісь приводи потрібні, місіс Браун.