То була тільки мить, швидка, мов блискавка, та графині здалося, наче вона тривала вічність, так багато думок уклав граф Монте-Крісто в той погляд.
Він запропонував їй руку; вона сперлася на неї чи радше ледве торкнулася її своєю маленькою рукою, і вони попрямували в діл одними з камінних східців ґанку, облямованими рододендронами і камеліями.
Услід за ними, а також іншими східцями, із радісними вигуками подалося душ із двадцять, що хотіли погуляти садом.
XIV. Хліб і сіль
Пані де Морсер пройшла зі своїм супутником під зелені склепіння липової алеї, що провадила до оранжерей.
– У вітальні було надто гаряче, правда ж, пане графе? – запитала вона.
– Авжеж, пані, і добре, що ви звеліли відчинити всі двері й віконниці.
Промовляючи отак, граф Монте-Крісто помітив, що рука Мерседес тремтить.
– А вам не холодно в цій легенькій сукенці, із самим тільки газовим шаликом на плечах? – запитав він.
– Знаєте, куди я вас проваджу? – запитала вона, не відповівши на запитання.
– Ні, – відказав граф Монте-Крісто, – та, як бачите, я не опираюся.
– До оранжереї, он там, наприкінці тієї алеї.
Граф Монте-Крісто допитливо зиркнув на Мерседес, та вона мовчки прямувала далі, тож він теж мовчав.
Вони дійшли до оранжереї, де було повнісінько пречудових плодів, які на початку липня вже достигли в цій температурі, розрахованій на те, щоб замінити сонячне тепло, що так рідко буває у нас.
Графиня відпустила руку графа Монте-Крісто і, підійшовши до виноградного куща, зірвала гроно мускату.
– Візьміть, пане графе, – сказала вона з такою сумною усмішкою, що здавалося, в очах її зараз блиснуть сльози. – Знаю, наш французький виноград геть не порівняти з вашим сицилійським чи кіпрським, та ви, гадаю, будете поблажливі до нашого вбогого північного сонця.
Граф Монте-Крісто вклонився і відступив на крок.
– Ви відмовляєтеся від мого частування? – спитала Мерседес, і голос її затремтів.
– Мосьпані, – сказав граф Монте-Крісто, – уклінно перепрошую, але я ніколи не їм мускату.
Мерседес зітхнула і впустила гроно додолу.
На сусідній підпорі висів прегарний персик, що, як і виноградна лоза, виріс у штучному теплі оранжереї. Мерседес підійшла до того оксамитового плода і зірвала його.
– То візьміть цього персика, – сказала вона.
Та граф Монте-Крісто знову відмовився.
– Невже і цього не хочете! – сказала вона з таким відчаєм у голосі, наче гамувала ридання. – Ох і не щастить мені!
Запало мовчання; персик, як і виноград, упав на пісок.
– Знаєте, пане графе, – сказала нарешті Мерседес, благально дивлячись на графа Монте-Крісто, – є такий зворушливий арабський звичай: ті, що скуштували хліба й солі під тим самим дахом, навіки стають друзями.
– Я знаю це, мосьпані, – відказав граф Монте-Крісто, – але ми у Франції, а не в Аравії, а у Франції не існує вічної дружби, так само як і звичаю ділити хліб і сіль.
– Та все ж таки, – сказала графиня, затремтівши і глянувши простісінько в очі графові Монте-Крісто, а потім конвульсивно вхопила обіруч його долоню, – ми все-таки друзі, правда ж?
Усенька кров прилляла до графового серця, він зблід мов смерть, потім кров кинулася йому в обличчя і на декілька секунд затьмарила його зір імлою, як ото буває з людиною, коли її щось засліпило.
– Авжеж, мосьпані, – відказав він, – чом би нам не бути друзями?
Цей тон був такий далекий від того, якого хотілося Мерседес, що вона одвернулася, зітхнувши так, наче застогнала.
– Дякую вам, – сказала вона.
І пішла вперед.
Вони обійшли всенький сад, не сказавши одне одному ні слова.
– Пане графе, – почала раптом Мерседес, коли вони вже хвилин із десять ото так гуляли, – чи правда, що ви багато бачили, багато мандрували, багато страждали?
– Так, пані, я чимало натерпівся, – відказав граф Монте-Крісто.
– А тепер ви щасливі?
– Авжеж, – відказав він, – ніхто ж бо не чув, щоб я скаржився.
– І ваше теперішнє щастя пом'якшує вашу душу?
– Моє теперішнє щастя дорівнює моєму давнішому лихові.
– Ви не одружені?
– Одружений? – здригнувшись, перепитав граф Монте-Крісто. – Хто вам таке сказав?
– Та ніхто не казав, але вас декілька разів бачили в Опері з молодою і дуже гарною жінкою.
– Це невільниця, яку я купив у Константинополі, князівна, що стала моєю донькою, тому що на всьому світі в мене нема жодної близької душі.
– То ви живете самотньо?
– Самотньо.
– У вас нема сестри, сина, батька?
– Геть нікого.
– Як можете ви так жити, не маючи нічого, що прив'язує вас до життя?
– Це сталося не з моєї вини, мосьпані. Коли я жив на Мальті, я кохав одну дівчину і мав побратися з нею, та настала війна і звіяла мене від неї, мов той вихор. Я думав собі, що вона достатньо кохає мене, щоб чекати, щоб лишитися вірною навіть моїй могилі. Коли я повернувся, вона вже була заміжня. Це звичайна історія кожного чоловіка, якому більше, ніж двадцять років. Може, у мене було чутливіше серце, ніж у інших, і страждав я дужче, аніж страждав би інший на моєму місці, та й годі.
Графиня зупинилася, наче їй забракло повітря.
– Авжеж, – сказала вона, – і це кохання каменем лежить на вашому серці... По-справжньому кохаєш тільки раз у житті... І ви ніколи більш не бачили тієї жінки?
– Ніколи.
– Ніколи!
– Я більше не повертався туди, де вона жила.
– На Мальту?
– Так, на Мальту.
– То вона і зараз на Мальті?
– Мабуть.
– І ви простили їй ваші страждання?
– Їй – так.
– Та тільки їй; а тих, що розлучили вас із нею, ви й досі ненавидите?
– Нітрохи. За що мені їх ненавидіти?
Графиня зупинилася перед графом Монте-Крісто; у руці вона ще тримала рештки виноградного грона.
– Візьміть, – сказала вона.
– Я ніколи не їм мускату, шановна пані, – відказав граф Монте-Крісто, наче поміж ними й не було ніякої розмови на цю тему.
Графиня відчайдушним порухом кинула виноград у кущі.
– Не умовиш вас! – прошепотіла вона.
Граф Монте-Крісто лишився незворушний, наче той докір його не стосувався.
Тієї миті до них підбіг Альбер.
– Матінко, – сказав він, – таке лихо!
– Що? Що сталося? – запитала графиня, випроставшись на всенький зріст, наче повертаючись від сну до яви. – Кажеш, лихо? Справді, тепер має скоїтися не одне лихо!
– Приїхав пан де Вільфор.
– Та й що?
– Він приїхав по доньку і дружину.
– Чому?
– До Парижа прибула пані де Сен-Меран і привезла звістку про те, що маркіз де Сен-Меран помер дорогою з Марселя, на першій зупинці. Пані де Вільфор була така весела, що довго не могла збагнути і повірити в це; та панна Валентина від перших слів, попри всю обережність її батька, усе вгадала; той удар вразив її, наче грім, і вона зомліла.
– А ким маркіз де Сен-Меран доводиться панні Валентині де Вільфор? – запитав граф Монте-Крісто.
– Це її дід по матері. Він їхав сюди, щоб прискорити шлюб своєї внучки із Францом.
– Он як!
– Тепер Францові доведеться зачекати. Шкода, що маркіз де Сен-Меран не доводиться також дідом панні Данґляр!
– Альбере, Альбере! Що ти оце таке кажеш? – із ніжним докором сказала пані де Морсер. – Він так поважає вас, пане графе, скажіть йому, що такого не слід казати!
Вона відійшла на кілька кроків.
Граф Монте-Крісто глянув на неї з такою замисленою і захопленою ніжністю, що вона повернулася назад.
Вона взяла його за руку, стиснула заразом синову руку і поєднала їх.
– Ми друзі, правда ж? – запитала вона.
– Не смію претендувати на вашу дружбу, пані, – сказав граф Монте-Крісто, – та принаймні я ваш покірний слуга.
Графиня пішла з невимовним тягарем на серці; не відійшла вона і на десять кроків, як граф побачив, що вона притулила до очей хусточку.
– Ви не поладнали з моєю матінкою? – здивовано запитав Альбер.
– Навпаки, – відказав граф Монте-Крісто, – адже вона щойно у вашій присутності сказала, що ми друзі.
І вони повернулися до вітальні, яку допіру покинула Валентина і подружжя Вільфорів.
Зрозуміло, що Моррель вийшов услід за ними.
XV. Маркіза де Сен-Меран
Справді, у Вільфоровому домі незадовго до того сталася сумна подія.
Після від'їзду обох паній на бал, куди, попри всі намагання й умовляння, пані де Вільфор так і не пощастило повести чоловіка, королівський прокурор, як велося, замкнувся у себе в кабінеті, оточений стосами справ; їхня кількість жахнула б когось іншого, та зазвичай їх насилу вистачало на те, щоб погамувати його спрагу діяльності.
Та цього разу справи були тільки приводом. Вільфор замкнувся не задля того, щоб попрацювати, а щоб подумати на волі; подавшись у той кабінет і попросивши не турбувати його, якщо нічого важливого не станеться, він умостився у фотелі і знову заходився тасувати в пам'яті все, що останній тиждень переповнило чашу його похмурого смутку і гірких споминів.
І ось, замість того, щоб узятися до справ, що височіли перед ним горою, він висунув шухляду в письмовому столі, натиснув секретну кнопку і дістав жмут своїх таємних нотаток; у тих рукописах у суворому порядку, тільки йому самому відомим шифром були записані всі наймення тих, що в його політичній діяльності, у грошових справах, у судових процесах чи в таємних любовних походеньках стали його ворогами.
Тепер, коли йому було страшно, кількість їх здавалася незліченною; а тим часом усі ті наймення, навіть наймогутніші й найгрізніші, не раз викликали на його обличчі усмішку, що скидалася на посмішку мандрівника, який, піднявшись на вершину гори, бачить у себе під ногами шпичасті скелі, бездоріжжя і краї прірв – усе, що здолав він, коли довго і тяжко брався на ту гору.
Він старанно відновив ті наймення у своїй пам'яті, уважно перечитав, вивчив, перевірив їх за своїми нотатками і врешті похитав головою.
– Ні, – прошепотів він, – жоден із-поміж них не чекав так довго і терпляче, щоб тепер знищити мене цією таємницею. Часом, як ото казав Гамлет, із-під землі здіймається дудоніння того, що було глибоко в ній поховане, і, мов фосфоричне світло, лине у повітрі; та ці вогні минущі і тільки збивають зі шляху. Либонь, корсиканець розповів цю історію якомусь священикові, а той теж оповів її. Пан Монте-Крісто почув її й щоб перевірити...
– Але нащо йому перевіряти? – провадив Вільфор, подумавши із хвилину. – Нащо потрібно було мосьпанові Монте-Крісто, панові Дзакконе, синові мальтійського судновласника, власникові срібних копалень у Тессалії, чоловікові, що вперше прибув до Франції, перевіряти такий темний, таємничий і непотрібний факт? Із усього того, що розповіли мені той панотець Бузоні й той лорд Вілмор, друг і ворог, для мене зрозуміле, очевидне і безсумнівне одне: за жодної пори, у жодному випадку, ні за яких обставин у мене не могло бути з ним нічого спільного.
Та Вільфор повторював собі все це і сам не вірив своїм словам.