Я скажу йому, щойно він приїде.
Тієї миті до них підійшов гарний чорнявий молодик зі жвавим поглядом і шанобливо вклонився пані де Вільфор.
Альбер простягнув йому руку.
– Пані, – сказав Альбер, – маю за честь представити вам Максимільяна Морреля, капітана спагі, одного з наших звитяжних, а головне, хоробрих офіцерів.
– Я вже мала задоволення познайомитися з паном Моррелем в Отеї, у графа Монте-Крісто, – відказала пані де Вільфор, одвертаючись із помітним холодом.
Та відповідь, надто ж її тон, змусили стиснутися серце бідолашного Морреля; та його очікувала винагорода: обернувшись, він побачив у дверях дівчину в білій сукні; її широко розплющені очі, що буцім нічого й не виявляли, були спрямовані на нього; вона поволі притуляла до вуст букет незабудок.
Моррель зрозумів те вітання і, з таким самим виразом в очах, притулив до вуст хусточку; й обидві ці живі статуї, із шаленим калатанням сердець і з мармурово-холодними обличчями, перебуваючи в різних кінцях зали, на хвилину забулися чи радше забули про все в безмовному спогляданні.
Довго могли б вони стояти ото так, поглинуті одне одним, і ніхто не помітив би їхнього забуття, та до зали увійшов граф Монте-Крісто.
Як ми вже казали, була то чи штучна, чи природна зваба, та хоч де з'являвся граф Монте-Крісто, він завжди привертав до себе загальну увагу. Не його фрак, щоправда, бездоганного покрою, але простий і без орденів, не біла камізелька без гаптування, не штани, які обпинали його стрункі ноги, – не це привертало увагу. Матовий колір обличчя, хвиляста темна чуприна, спокійне і ясне обличчя, глибокий і сумовитий погляд, урешті разюче окреслені вуста, що так легко виражали зневагу, – ось що приковувало до графа всі погляди.
Були там і вродливіші чоловіки, та не було, сказати б, більш значущого, ніж ото він. Усе виказувало в нім глибокий розум і почуття, постійна робота думки надавала його рисам, поглядові й найбільш незначним жестам незрівнянної виразності та ясності.
Утім, наше паризьке товариство таке чудне, що, може, й не помітило б усього цього, якби тут не крилася якась таємниця, позолочена сяєвом незліченних скарбів.
Хоч як воно там було, під вогнем допитливих поглядів і градом побіжних привітань граф Монте-Крісто попрямував до пані де Морсер; зупинившись перед коминком, що потопав у квітах, вона бачила його в люстрі, що висіло навпроти дверей, і наготувалася його зустріти.
Тож вона обернулася до нього із силуваною усмішкою тієї миті, коли він шанобливо перед нею схилився.
Либонь, вона гадала, що граф Монте-Крісто заговорить до неї; він, певне, теж думав, що вона скаже йому щось; та обоє стояли мовчки, настільки, мабуть, негідними тієї миті здавалися їм якісь банальні слова. Отож, граф Монте-Крісто вклонився їй і попрямував до Альбера, що йшов йому назустріч із простягнутою рукою.
– Ви вже бачилися з пані де Морсер? – запитав Альбер.
– Я щойно мав за честь привітатися з нею, та ще не бачив вашого батька.
– Та онде він, бачите? Балакає про політику в невеликому гурті великих знаменитостей.
– Невже всі ці пани – знаменитості? – запитав граф Монте-Крісто. – Ти ба, а я й не знав! Чим же вони уславилися? Як вам відомо, знаменитості бувають різні.
– Один із них учений, он той, довготелесий і кощавий; він відкрив на околицях Рима особливий вид ящірки, у якої на один хребець більше, ніж у інших, і зробив ув Академії доповідь про це відкриття. Повідомлення це довго спростовували, та врешті гору взяв кощавий добродій. Хребець зняв неабияку бучу в ученому світі; довготелесий кощавий добродій був лише лицарем Почесного легіону, а тепер у нього офіцерський хрест.
– Що ж, – сказав граф Монте-Крісто, – як на мене, цілком заслужена відзнака, то якщо він знайде ще один хребець, його можуть і командором учинити?
– Цілком можливо, – відказав Альбер.
– А оцей, що нап'яв на себе такий чудернацький синій фрак, гаптований зеленим, хто він?
– Він не сам вигадав так убратися: винна Республіка, бо, як відомо, у неї був прегарний художній смак, тож, прагнучи убрати академіків у мундир, доручила Давидові намалювати для них костюм.
– Ти ба, – сказав граф Монте-Крісто, – то цей пан – академік?
– Уже тиждень належить він до цього зібрання вчених мужів.
– А в чому ж полягає його заслуга, його фах?
– Фах? Здається, він заганяє кроликам голки в мозок, годує мареною курей і китовим вусом видовбує спинний мозок у псів.
– І тому він належить до Академії наук?
– Ні, до Французької академії.
– А до чого тут Французька академія?
– Зараз поясню вам. Кажуть...
– Що його досліди дуже посунули науку вперед?
– Ні, він дуже гарно пише.
– Це, певне, страшенно тішить самолюбство кроликів, яким він заганяє голки в мозок, курей, яким він фарбує кістки у червоне, і псів, у яких він видовбує спинний мозок.
Альбер зареготав.
– А отой? – запитав граф Монте-Крісто.
– Який?
– Третій відціля.
– Ага, у волошковому фраці?
– Авжеж.
– Це колега мого батька. Нещодавно він палко виступав проти того, щоб членам Палати перів присвоїли мундир. Його промова з цього приводу мала величезний успіх; він не ладнав із ліберальною пресою, та цей шляхетний протест проти намірів двору помирив його з нею. Кажуть, його призначать послом.
– А в чому полягають його права на перство?
– Він написав дві чи три комічні опери, має п'ять чи шість акцій газети "С'єкль" і п'ять чи шість років голосував за міністерство.
– Браво, віконте! – зареготав граф Монте-Крісто. – Ви чудовий чичероне, а тепер я попрошу вас про одну послугу.
– Яку?
– Ви не будете знайомити мене з цими гостями, а якщо вони захочуть познайомитися зі мною, то попередите мене.
Цієї миті граф Монте-Крісто відчув, як хтось торкнувся його руки; він обернувся й побачив Данґляра.
– Ох, це ви, бароне! – сказав він.
– Чому ви називаєте мене бароном? – запитав Данґляр. – Ви ж знаєте, що я не надаю значення моєму титулові. Не те, що ви, віконте: адже ви цінуєте його, еге?
– Авжеж, – відказав Альбер, – тому що якби я перестав бути віконтом, то став би нічим, тоді як ви можете вільно пожертвувати баронським титулом і все ж таки залишитеся мільйонером.
– Як на мене, це найліпший титул за Липневої монархії, – сказав Данґляр.
– Як на лихо, – сказав граф Монте-Крісто, – мільйонер – не довічне звання, як ото барон, пер Франції чи академік; доказом цього можуть бути франкфуртські мільйонери Франк і Пульман, які допіру зазнали банкрутства.
– Та невже? – пополотнів Данґляр.
– Авжеж, сьогодні ввечері мені привіз цю звістку кур'єр; у мене в їхньому банку лежав мільйон, та мене вчасно попередили, і я з місяць тому попросив його виплатити.
– А нехай йому всячина! – вигукнув Данґляр. – Вони переказали на мене векселів на двісті тисяч франків.
– Що ж, ви попереджені: їхній підпис коштує п'ять відсотків.
– Так, але запізніло це попередження, – сказав Данґляр. – Я вже зробив виплати за їхніми векселями.
– Що ж, – сказав граф Монте-Крісто, – ось іще двісті тисяч франків, що пішли за...
– Цитьте! – урвав його Данґляр. – Ні слова про це... надто у присутності молодого Кавальканті! – докинув банкір, підійшовши ближче до графа Монте-Крісто, а потім із усмішкою обернувся до юнака, що стояв неподалік.
Альбер відійшов від графа, щоб побалакати з матір'ю, Данґляр покинув його, щоб привітатися з молодим Кавальканті. Граф Монте-Крісто на хвилю лишився сам.
Тим часом духота ставала нестерпна.
Лакеї носили вітальнями повні таці фруктів і морозива.
Граф Монте-Крісто втер хусточкою чоло, що спливало потом, та відступив, коли повз нього несли тацю, і не взяв нічого з прохолодних напоїв.
Пані де Морсер ні на мить не втрачала графа Монте-Крісто з поля зору. Вона бачила, як повз нього несли тацю, до якої він і не доторкнувся; помітила вона й те, що він відступив.
– Альбере, – сказала вона, – ти звернув увагу на одну річ?
– Яку саме?
– Граф жодного разу не прийняв запрошення на обід до твого батька.
– Так, але він приїхав до мене снідати, і той сніданок був його вступом у світське товариство.
– У тебе – це не те саме, що в графа де Морсера, – прошепотіла Мерседес, – а я стежу за ним відтоді, як він сюди увійшов.
– Та й що ж?
– Він досі ні до чого й не торкнувся.
– Граф дуже скромний у їжі.
Мерседес сумно всміхнулася.
– Підійди до нього і, коли нестимуть тацю, попроси його щось узяти.
– Навіщо це, мамо?
– Зроби мені таке задоволення, Альбере, – сказала Мерседес.
Ось повз них пронесли тацю; пані де Морсер бачила, як Альбер наполегливо пригощав графа, навіть узяв мисочку з морозивом і запропонував йому, але той уперто відмовлявся.
Альбер повернувся до матері; графиня була бліда мов полотно.
– Бач, – сказала вона, – він відмовився.
– Так, але чому це вас засмучує?
– Знаєш, Альбере, жінки – дивні створіння. Мені було б приємно, якби граф з'їв щось у нашому домі, бодай гранатове зернятко. Утім, може, йому не подобається французька їжа, у нього, може, якісь особливі смаки.
– Та ні, в Італії він їв геть усе підряд; певне, він сьогодні нездужає.
– Крім того, – сказала графиня, – якщо він усеньке життя перевів у гарячих краях, то, може, не так потерпає від спеки, як оце ми?
– Ох, навряд: він скаржився на задуху і питав, чому ми не повідчиняли і віконниці, якщо вже відчинили вікна.
– Справді, – сказала Мерседес, – у мене є спосіб упевнитися, чи навмисне він від усього відмовляється.
І вона вийшла з вітальні.
За хвилю віконниці відчинилися; крізь кущі жасмину і ломиносу, що росли попід вікнами, можна було побачити всенький сад, осяяний ліхтариками, і накритий стіл під наметом.
Танцюристи і танцюристки, гравці й балакуни радісно загомоніли; їхні легені з утіхою вдихали свіже повітря, що широкими потоками ллялося у кімнату.
Тієї ж миті знову з'явилася Мерседес, іще блідіша, ніж передніше, та з тим рішучим виглядом, який у неї часом бував. Вона попрямувала простісінько до того гурту, що оточив її чоловіка.
– Не тримайте тут наших гостей, пане графе, – сказала вона. – Якщо вони не грають у карти, то їм, либонь, приємніше буде подихати повітрям у саду, ніж душитися в кімнатах.
– Мосьпані, – сказав галантний старий генерал, який у 1809 році виспівував "Подамося у Сирію", – у сад ми самі не підемо.
– Добре, – сказала Мерседес, – тоді я подам вам приклад.
І, обернувшись до графа Монте-Крісто, сказала:
– Зробіть мені честь, пане графе, і запропонуйте мені руку.
Граф Монте-Крісто мало не похитнувся від тих простих слів; потім він пильно глянув на Мерседес.