Навіть і тоді він не міг заспокоїтись і безупинно писав нам листи, виявляючи таке сильне бажання побачити Дору перед своїм від'їздом, що Дора поїхала до нього і знепритомніла, щойно опинилася за залізними ґратами. Одним словом, я не мав жодної спокійної хвилини, поки не заслали цього хлопчиська і не зробили (як я почув згодом) чабаном десь "за морем" – не можу сказати, де саме.
Все це змусило мене серйозно замислитись і побачити в новому світлі всі наші господарські помилки. Хоч як любив я Дору, але не міг не передати їй якось увечері деякі зі своїх думок з цього приводу.
– Любове моя, – сказав я, – мені дуже боляче думати, що наше невміння хазяйнувати шкодить не лише нам (ми вже до нього звикли), але й іншим людям.
– Ти весь цей час був спокійний, а тепер знову хочеш гніватись на мене! – сказала Дора.
– Ні, моя мила, запевняю тебе. Дозволь, я поясню тобі, що маю на думці.
– Гадаю, я не хочу цього знати, – сказала Дора.
– Але я хочу, щоб ти це знала, любове моя. Кинь Джіпа.
Дора притулила морду собаки до мого носа, щоб прогнати мою серйозність. "Бу!" – жартівливо проказала вона, але помітивши марність цієї витівки, вона посадила Джіпа в пагоду, сіла біля мене і почала дивитися мені в очі, склавши рученята і набравши якнайуважнішого виразу обличчя.
– Справа в тому, моя мила, – почав я, – що ми хворіємо на якусь чуму і заражаємо всіх, хто лише стикається з нами.
Я й далі висловлювався б таким фігуральним способом, але здивоване обличчя Дори показувало, що вона намагалася зрозуміти, чи не маю я наміру запропонувати нове щеплення або інший медичний захід проти нашої хвороби. Тому я утримався і спробував висловити свою думку ясніше.
– Лялечко моя, – сказав я, – наша недбалість не лише позбавляє нас грошей, комфорту, а часом навіть і душевного спокою. Ми несемо відповідальність за розбещення нашої прислуги та торговців. На жаль, тут винна не одна сторона; люди псуються, бо ми самі не намагаємося виправити наші хиби.
– О, яке жахливе обвинувачення! – скрикнула Дора, здивованими очима глянувши на мене. – Сказати, що я крала золоті годинники! О, як це жахливо!
– Люба моя, – мовив я, – як можна казати такі нісенітниці? Хто натякав на годинник?
– А як же, ти натякав! – відказала Дора. – Ти сам це знаєш. Ти прямо почав порівнювати мене з ним.
– З ким? – спитав я.
– З пажем, – заридала Дора. – О, жорстокий чоловіче, порівнювати свою люблячу дружину з якимсь засланцем! Чому ти до одруження не сказав мені своєї думки? Чому ти не сказав, бездушна ти істото, що я гірша за каторжника? О, якої ти жахливої думки про мене! О, боже мій!
– Ну, Доро, любове моя! – сказав я, ніжно намагаючись відсмикнути хустинку, що її вона притулила до своїх очей. – Це не лише смішно, але навіть погано. Насамперед, це зовсім неправильно.
– Ти завжди казав, що він брехун, – ридала Дора. – А тепер ти кажеш це саме й про мене. О, що мені робити? Що мені робити?
– Дівчинко моя люба, – благав я, – та зверни ж хоч раз увагу на те, що я казав і тепер кажу. Люба моя Доро, поки ми самі не навчимося виконувати свої обов'язки щодо тих, кого ми наймаємо, доти вони ніколи не знатимуть своїх обов'язків щодо нас. Боюся, чи не самі ми даємо зручні приводи чинити зло, чого в жодному разі не повинно бути. Якби навіть ми з власної волі були такі недбалі, – чого все ж таки не можна сказати, – якби навіть ми любили безлад і знаходили в ньому приємність, – чого знову-таки не можна сказати, – то і в такому разі нам необхідно змінити свою поведінку. Ми власноруч розбещуємо людей. Нам слід замислитися над цим. Я не можу відмовитися від цих думок, Доро, вони переслідують мене та іноді роблять нещасним. Ось, люба, і все. Будь розумненькою!
Дора довго не дозволяла мені відсмикнути хустинку від її очей. Вона ховала своє личко і бурмотіла, що мені зовсім не треба було одружуватись, якщо я відчуваю себе нещасливим. Чому ж я не оголосив хоч би за день до весілля, що передбачаю своє нещастя і зовсім відмовляюся від шлюбу? Коли вже я терпіти не можу своєї дружини, то чому не відсилаю її до тіток у Путні або до Джулії Мілз в Індію? Джулія радітиме їй і ніколи не назве її вигнаним слугою; Джулія ніколи не називала її такими поганими іменами. Одним словом, Дора впала в розпач і навіяла на мене майже таку саму журбу. Я бачив, що такі спроби, навіть найделікатніші, – марні, і наважився вдатися до нових заходів.
Але яких? Сформувати розум дружини? Ця загальна фраза мала приємне та багатообіцяюче звучання, тож я вирішив сформувати розум Дори.
Почав я негайно. Бувало, Дора грається, як дитинка, і сам я дуже схильний попустувати; але тут-таки я набираю серйозного вигляду і псую настрій і собі, і їй. Став розмовляти з нею про речі, що захоплювали мої думки, читав їй Шекспіра і втомив її безмежно. Намагався розповідати їй, немовби випадково, деякі корисні відомості і змушувати її розсудливо дивитися на речі; вона лякалася цієї науки і уникала її за найменшої змоги. До цього виховання своєї дитинки-дружини я підходив завжди не інакше, як надзвичайно обережно; але вона, очевидно, передчувала щоразу, куди я веду, і проймалася найтривожнішими побоюваннями. Ясно було, що Шекспіра вона вважала за злочинця. Формування посувалося вперед дуже повільно.
Я залучив до цієї справи і Тредльса, хоча він нічого не підозрював. Коли він приходив до нас, я висаджував у повітря перед ним весь пороховий склад своїх знань на користь і в науку Дорі. Кількість і якість практичної мудрості, переданої таким чином Тредльсові, була величезна і відмінна; але на Дору це не робило ніякого враження, крім переляку; вона завжди нервувалася, що ось-ось і до неї дійде черга. Я став схожий на шкільного вчителя чи пастку, чи вовчу яму, чи павука, який раз у раз виходив зі своєї засідки, щоб мучити нещасну жертву.
Я невтомно домагався своєї мети впродовж кількох місяців, сподіваючись, що прийде час, коли запанує цілковите взаєморозуміння між Дорою і мною, і коли розум прекрасної дитинки на превелику мою радість сформується. Весь цей час я, наче справжній дикобраз, їжачився рішучістю, але врешті-решт усвідомив, що з усього цього нічогісінько не вийшло. Тоді, щоб заспокоїти своє сумління, я почав себе запевняти, ніби розум Дори сформований остаточно.
Після подальших міркувань ця думка здалася мені настільки ймовірною, що я відмовився від свого педагогічного плану, привабливого на словах, але некорисного на ділі. Я вирішив задовольнитися грайливим, дитячим, наївним характером своєї дружини і вже не намагався змінювати його. Мені самому страшенно набридло грати роль глибокодумного мудреця і бачити муки своєї ніжної подруги. Тому одного чудового дня я купив пару прегарних сережок для Дори і нашийник для Джіпа і повернувся додому з твердим наміром відновити своє колишнє щастя.
Дора зраділа цим маленьким подарункам і захоплено розцілувала мене, але якась тінь все ще залишалася між нами, і цю тінь я вирішив знищити за всяку ціну. Коли вже вона неминуча, то хай краще лежить тільки на моєму серці.
Я сів на канапу біля своєї дружини і вбрав сережки на її вушка, потім висловив побоювання, що ми останнім часом жили не так добре, як раніше, і що провина тут моя. У цьому я був щиро переконаний, бо так воно й було.
– Справа в тому, Доро, життя моє, – сказав я, – що весь цей час я намагався бути мудрим.
– І зробити мене мудрою? – несміливо вимовила Дора. – Чи не так, Доді?
Вона запитливо підвела свої гарненькі бровенята, і я у відповідь кивнув головою та поцілував її.
– Це ні до чого не приведе, – вела далі Дора, похитавши головою так, щоб сережки задзвеніли. – Ти сам знаєш, яка я дитина, і не забув, звичайно, як я просила тебе називати мене. А якщо ти не хочеш називати мене дитинкою-дружиною, то це означає, як на мене, що ти мене ніколи не любив. Напевно, тобі ніколи не спадало на думку, що було б краще, якби...
– Якби що, моя мила? – спитав я, бо вона раптом спинилася.
– Нічого, – сказала Дора.
– Нічого? – перепитав я.
Вона обійняла мене, засміялася, сама себе назвала дурною гускою і сховала своє гарненьке личко на моєму плечі та вкрила його такими густими кучерями, що я не міг забрати їх, щоб побачити її обличчя.
– Мені спадає на думку, що краще було б не робити зовсім нічого, ніж намагатися сформувати розум своєї маленької дружини, – сказав я, сміючись сам із себе. – Це не питання, справді, я цього певний.
– Так ось що ти хотів зробити? – скрикнула Дора. – Ах, дурненький хлопчику!
– Більше я цього не робитиму, – сказав я. – Я люблю її такою, яка вона є.
– Це ти не брешеш? Справді? – спитала Дора, щільніше пригорнувшись до мене.
– Для чого змінювати те, що подобалося мені стільки часу? – сказав я. – Ти не можеш бути кращою, ніж ти є, моя ніжна Доро. І ми не будемо вдаватися до всяких химерних дослідів, житимемо по-старому та будемо щасливі.
– Та будемо щасливі! – підтвердила Дора. – Так. Усе життя! І ти ніколи не будеш думати, що справи йдуть трохи не так, як слід?
– Ніколи-ніколи! – сказав я. – Будемо жити, як живеться.
– І ти ніколи більше не говоритимеш, що ми розбещуємо людей, – жартівливо благала Дора, – правда? Адже ж ти сам знаєш, як це погано.
– Ніколи-ніколи! – відповів я.
– Краще мені бути дурненькою, ніж нещасливою, правда? – спитала Дора.
– Краще тобі бути Дорою, ніж будь-ким у цілому світі.
– У цілому світі? Ах, Доді! Це ж величезне місце!
Вона похитала головою, глянула на мене своїми ясними щасливими очима, розцілувала мене, весело засміялась і втекла, щоб одягти на Джіпа новий нашийник.
Так закінчилася моя остання спроба домогтися хоч якихось змін у своїй дружині. Це мені не вдалося. З усією своєю мудрістю я лишився самотній і не міг розповідати свої думки Дорі, яка бажала, щоб я поводився з нею, як з дитиною. Я вирішив, наскільки це можливо, сам піклуватися про господарство, але заздалегідь передбачав, що зі всією своєю старанністю не досягну майже ніяких результатів, якщо тільки не візьму на себе знову роль павука і не буду завжди насторожі.
Але ж тінь вже не мала більше роз'єднувати нас, а мала тепер спочивати лише на моєму серці? Чи куди вона падала?
Колишнє важке почуття все ще затьмарювало моє життя. Воно глибше вкоренилося в мені і, здається, зовсім не змінилось.