Можете не церемонитися, мосьпане.
– О! – мовив лорд Вілмор з інтонацією, що притаманна тільки щирим британцям.
Представник поліційного префекта подав лордові Вілморові свого рекомендаційного листа. Той прочитав його із суто британською флегматичністю й, дочитавши до краю, сказав англійською:
– Розумію, пречудово розумію.
Відвідувач перейшов до запитань.
Вони майже цілком збігалися з тими, які він запропонував панотцеві Бузоні. Проте лорд Вілмор, як людина, що була вороже налаштована до графа Монте-Крісто, був не такий стриманий, як абат, тож відповіді його виявилися набагато ширші. Він розповів про молодість графа Монте-Крісто, який, за його словами, у десятирічному віці пішов служити до одного з індуських князьків, що завжди воювали з Англією; ото там Вілмор і зустрівся з ним, і вони зітнулися один із одним. Під час тієї війни Дзакконе взяли у полон, відправили до Англії й ув'язнили на кораблі, та він утік відтіля, скориставшись тим, що вміє плавати. Потім розпочалися його мандри, його поєдинки, його любовні пригоди. У Греції вибухнуло повстання, і він вступив у грецьке військо. Перебуваючи там на службі, він знайшов у Тессалійських горах срібну копальню, та нікому і слова про те не сказав. Після битви під Наварином, коли грецький уряд зміцнився, він попросив у короля Оттона привілей на розробку родовищ і отримав його. Звідти й попливло його незліченне багатство; за словами лорда Вілмора, та копальня дає графові від одного до двох мільйонів річного зиску. Та все ж таки може зненацька вичерпатися, якщо вичерпається руда.
– А ви знаєте, навіщо він прибув до Франції? – запитав відвідувач.
– Він хоче спекулювати на залізничному будівництві, – сказав лорд Вілмор. – Крім того, він досвідчений хімік і дуже добрий фізик, він винайшов новий вид телеграфа й хоче запровадити його в ужиток.
– Скільки приблизно витрачає він за рік? – запитав представник поліційного префекта.
– Тисяч п'ятсот чи шістсот, – відказав лорд Вілмор, – він страшенний скнара.
Було зрозуміло, що в англійцеві промовляє ненависть, і, не знаючи, що закинути графові Монте-Крісто, він звинувачує його у скнарості.
– Чи відомо вам щось про його дім в Отеї?
– Авжеж.
– І що ж ви про нього знаєте?
– Ви запитуєте, з якою метою він придбав його?
– Так.
– Цей граф – спекулянт і, немає сумніву, зазнає руїни зі своїми дослідами й утопіями: він каже, що в Отеї, неподалік від будинку, що його ото він придбав, є мінеральне джерело, що може позмагатися з цілющими водами Баньєра, Люшона і Котре. У тому домі він збирається улаштувати Badhaus, як ото кажуть німці. Він уже тричі перекопав сад, щоб знайти те кляте джерело, та нічогісінько не знайшов, тож незабаром ви побачите, як він викупить усі навколишні кам'яниці. А оскільки я маю зуб на нього, то сподіваюся, що на тій залізниці, на тому своєму електричному телеграфі чи на своїх мінеральних водах він зазнає руїни. Я їжджу за ним скрізь і хочу натішитися усмак його поразкою, що раніше чи пізніше неминуче настане.
– А за що ви так завзялися на нього? – запитав відвідувач.
– За те, – відказав лорд Вілмор, – що, перебуваючи в Англії, він звабив дружину мого приятеля.
– Та якщо ви такі люті на нього, то чом би вам не помститися йому?
– Я вже тричі виходив на поєдинок із графом, – сказав англієць. – Першого разу на пістолях, другого на шпагах, а третього на еспадронах.
– І чим усе це скінчилося?
– Першого разу він прострілив мені руку, другого разу прохромив мені легеню, а третього разу завдав оцієї рани.
Англієць відхилив комір сорочки і показав близну, що її запалений вигляд свідчив про нещодавнє її походження.
– Тож я дуже злий на нього, – повторив лорд Вілмор, – і помре він не інакше, як від моєї руки.
– Але, мабуть, до цього ще далеко, – сказав представник поліційного префекта.
– О, – сказав англієць, – я щодня їжджу в тир, а через день до мене приходить Ґрізьє!
То було все, що потрібно було дізнатися відвідувачеві, чи радше все, що, либонь, знав англієць. Тож агент підвівся, уклонився лордові Вілморові, що відповів із суто англійською холодною чемністю, і пішов собі.
А лорд Вілмор, почувши, як за ним зачинилися двері, пішов до свого покою, умить позбувся своєї білявої чуприни, рудих бакенбардів, вставної щелепи і близни, і знову набув темного чуба, матової барви обличчя і перлистих зубів графа Монте-Крісто.
Щоправда, і в дім пана де Вільфора повернувся не представник поліційного префекта, а сам пан де Вільфор.
Обидві ті зустрічі трохи заспокоїли королівського прокурора: хоч він і не дізнався нічого занадто втішного, та не дізнався і нічого особливо тривожного.
Завдяки цьому він уперше після отейського обіду більш чи менш спокійно спав уночі.
XIII. Літній бал
Стояли найспекотніші липневі дні, коли у звичному плині часу настала своєю чергою та субота, на яку був призначений Морсерів бал.
Була десята година вечора; могутні дерева графського саду чітко вимальовувалися на тлі неба, яким, відкриваючи помережану зорями блакить, пливли останні хмари, залишки нещодавньої грози.
Із зали долішнього поверху долинали звуки музики і вигуки пар, що кружляли у вихорі вальсу, а крізь ґратчасті віконниці промикалися яскраві пучки світла.
У саду поралися з десяток лакеїв, яким господиня дому, заспокоївшись від того, що погода дедалі поліпшувалася, допіру звеліла накрити там стіл на вечерю.
Досі було незрозуміло, подавати вечерю в їдальні чи під великим наметом на моріжку. Гарне блакитне небо, геть помережане зірками, схилило її зробити це надворі.
У садових алеях, за італійським звичаєм, запалювали барвисті ліхтарики, а накритий до вечері стіл прибирали квіттям і свічками, як водиться в тих країнах, де бодай трохи знаються на розкоші стола – на тому виді розкоші, що у готовому вигляді трапляється найрідше, ніж усі інші.
Тієї хвилі, як графиня де Морсер, видавши останні розпорядження, знову повернулася до віталень, кімнати почали наповнюватися гостями. Привабило їх туди не так високе графове становище, як чарівна гостинність графині; усі заздалегідь були певні, що завдяки пречудовому смакові Мерседес на тому балу буде чималенько такого, про що можна буде потім розповідати, та й навіть наслідувати його при нагоді.
Пані Данґляр, яку страшенно занепокоїли події, що їх ми змалювали передніше, не знала, чи їхати їй до пані Морсер, проте уранці її ридван зустрівся з повозом пана де Вільфора. Вільфор подав знак, ридвани підкотили один до одного, і, нахилившись до вікна, королівський прокурор запитав:
– Ви будете в пані де Морсер?
– Ні, – відказала пані Данґляр, – я недобре почуваюся.
– Дарма, – сказав Вільфор, кинувши на неї значущий погляд, – було б дуже важливо, якби вас там побачили.
– Правда? – запитала баронеса.
– Я певен цього.
– Тоді я буду.
І ридвани поїхали кожен своїм шляхом. Отож, пані Данґляр прийшла на той бал, сяючи не лише своєю природною красою, а й розкішним убранням; вона увійшла тієї самісінької миті, коли Мерседес заходила протилежними дверми.
Графиня послала Альбера назустріч пані Данґляр. Він підійшов до баронеси, зробив щодо її вбрання декілька цілком заслужених компліментів і запропонував їй руку, щоб одпровадити туди, куди їй захочеться.
При цьому Альбер шукав когось поглядом.
– Ви шукаєте мою доньку? – всміхнулася баронеса.
– Як по правді, то так, – відказав Альбер, – Невже ви такі були недобрі, що не привезли її із собою?
– Заспокойтеся, вона зустріла панну де Вільфор і пішла з нею; бачите, он вони ідуть услід за нами, обидві в білих сукнях, одна з букетом камелій, а інша з букетом незабудок; та скажіть, будь ласка...
– Ви теж когось шукаєте? – усміхнувся Альбер.
– Хіба ви не чекаєте графа Монте-Крісто?
– Сімнадцять! – відказав Альбер.
– Що це означає?
– А це означає, – засміявся віконт, – що ви сімнадцята ставите мені це запитання. Щастить графові! Його можна привітати.
– А ви всім відповідаєте, як оце мені?
– Ох, перепрошую, я ж так і не відповів вам. Не турбуйтеся, пані: цей модний чоловік буде у нас, він ушановує нас цією честю.
– А ви були вчора в Опері?
– Ні.
– А він там був.
– Ти ба! І цей ексцентричний чолов'яга знову втнув щось оригінальне?
– Хіба може він без цього? Ельслер танцювала в "Кульгавому бісові", і албанська князівна була од неї просто-таки в захваті. Після качучі[61] граф причепив до букета прегарного персня і кинув його танцівниці, а вона, на знак подяки, з'явилася з його перснем у третьому акті. А його албанська князівна теж прибуде?
– Ні, вам доведеться відмовитися від задоволення бачити її, бо її становище у графовому домі не зовсім зрозуміле.
– Знаєте, покиньте мене тут і підіть привітайтеся з пані де Вільфор, – сказала баронеса. – Бачу, вона вмирає від бажання побалакати з вами.
Альбер уклонився пані Данґляр і попрямував до пані де Вільфор, що вже заздалегідь приготувалася заговорити до нього.
– Закладаюся, – сказав Альбер, – я знаю, що ви мені скажете.
– Правда?
– Якщо я відгадаю, то ви зізнаєтеся?
– Так.
– Слово честі?
– Слово честі.
– Ви хочете запитати мене, чи тут граф Монте-Крісто або чи приїде він.
– Нітрохи. Зараз мене цікавить не він. Я хотіла запитати, чи нема у вас звісток від Франца.
– Авжеж, учора я отримав од нього листа.
– І що він вам пише?
– Що виїздить одночасно з листом.
– Чудово. А тепер про графа.
– Граф Монте-Крісто приїде, не турбуйтеся.
– Ви знаєте, що звати його не лише Монте-Крісто?
– Ні, цього я не знав.
– Монте-Крісто – це назва острова, а в нього є ще й прізвище.
– Я ніколи не чув його.
– Значить, я ліпше поінформована, ніж ви: його звати Дзакконе.
– Може, і так.
– Він мальтієць.
– Теж можливо.
– Син судновласника.
– Знаєте, вам треба розповісти про це вголос, ви зазнали б величезного успіху.
– Він служив ув Індії, розробляє срібні копальні в Тессалії і прибув до Парижа, щоб відкрити в Отеї заклад мінеральних вод.
– Ти ба, це новини! – сказав Морсер. – Ви дозволите мені їх повторити?
– Авжеж, тільки потроху, не всі гамузом, і не кажіть, що чули їх від мене.
– Чому?
– Бо це майже підслуханий секрет.
– Чий?
– Поліційний.
– То про це балакали...
– Авжеж, учора ввечері у префекта. Ви ж розумієте, Париж був схвильований цієї небаченою розкішшю, то поліція навела довідки.
– Атож! Бракує тільки, щоб графа заарештували за бродяжництво, із огляду на те, що він такий багатий.
– Як по правді, таке могло статися, якби відомості не виявилися такі сприятливі.
– Сердешний граф! А він знає, яка небезпека йому загрожувала?
– Навряд.
– То треба попередити його.