Привіз лікаря з міста, лікував, ховав, сам натерпівся добре, а сина виходив. Останнім часом на хуторі в далекої рідні ховав. Урятував од загибелі.
А тих шістьох довели до містечка і потримали ще днів п'ять. Вимучили катуванням — не впізнати. У неділю, якраз на Великдень, вішали. На телеграфному стовпі коло пошти прилаштували поперечку — грубий такий брус, вийшло ніби як хрест, і повісили по три з кожного боку. Спочатку, звісно, Мороза і Бородича. Потім інших — то з того, то з другого боку. Для рівноваги. Так і стояло це коромисло кілька днів. Коли зняли — закопали в кар'єрі за цегельнею. Потім уже, певне в сорок шостому, коли війна закінчилась, переховали їх ближче до Сельця.
Із семи отаким чудом уцілів один Миклашевич. Але здоров'я так і не вернулося до чоловіка. Молодий був — хворів, в літах — теж хворів. Прикинулись сухоти. Воно й зрозуміло, мало того, що рана в грудях, так ще стільки пролежав у весняній воді. Майже кожного року відлежувався у лікарнях, усі курорти об'їздив. Але що ті курорти! Коли свого здоров'я нема, так ніхто вже його не дасть. Щоправда, останнім часом йому стало краще, здається, непогано себе почував. І от зненацька стукнуло. З того боку, звідки не чекав. Серце! Поки легені лікували, серце підупало. Як не рятувався од проклятущої, а через двадцять років усе ж наздогнала. Доконала нашого Павла Івановича. От яка, брате, історія.
— Так, історія невесела, — сказав я.
— Невесела — що! Героїчна історія, от! А ти думав?
— Може бути.
— Не може бути, а справді так. Чи ти не згодний? — уп'явся в мене очима Ткачук.
Несподівано він заговорив гучно, почервоніле обличчя його стало гнівним, як там, у Сельці за столом. Буфетниця зневажливо й підозріливо подивилася на нас через голови двох підлітків із транзистором, що купували сигарети. Ті озирнулися теж. Ткачук помітив чужу увагу до себе й нахмурився.
— Гаразд, ходімо звідси.
Ми вийшли на ганок. Ніч мовби ще потемнішала, чи тільки здалося так після світла. Руде капловухе цуценя допитливим поглядом окинуло наші обличчя і обережно принюхалося до Ткачукових чобіт. Той зупинився і з несподіваною добротою? заговорив до собачки:
— Що, їсти? Нічого нема. Нема, голубе. Пошукай де-небудь.
По тому, як він невпевненно і важко зійшов по східцях, я зрозумів, що Ткачук усе ж, мабуть, перебільшував свої сили. Не слід було нам заходити в цю чайну. Тим більше в такий час. Тепер уже пів на десяту, автобус, певне, давно поїхав, чим добиратися вночі до міста — невідомо. Але цей клопіт лише торкнувся моєї свідомості — думки ж мої цілком полонив той давній випадок у Сельці, до якого сьогодні долучився і я. Стільки різного переплелося тут в один заплутаний клубок взаємовідносин, що важко було відразу правильно визначити своє багато в чому суперечливе ставлення. А проте логіка цього випадку вимагала якоїсь певності у ставленні до його причин і виникнення, хотілося все обдумати й докопатися до всіх тонкощів, дійти розумом до їх складної сутності. Що ж до почуттів, то вони незалежно від розуму були напоготові сприйняти зміст цієї історії в усій суперечності — очевидно, почуття підготував за вечір і підкорив своєю розповіддю цей чолов'яга, мій несподіваний сьогоднішній попутник.
Здається, він знову образився на мене, тихо йшов, як і там, по алеї в Сельцях, попереду, і я мовчки плентався слідом. Ми вийшли з освітленого місця коло чайної, попростували далі чорним асфальтом, скраю вулиці. Я не знав, де автобусна зупинка і чи можна сподіватися ще якого автобуса, але тепер це не здавалося мені важливим. Пощастить — під'їдемо, а ні — будемо чимчикувати до міста, лишилося небагато.
Але ми не пройшли, мабуть, і половини вулиці, як позаду з'явилася машина. Широкі плечі Ткачука освітились в темряві її далекими ще фарами. Незабаром дві наші тіні хутко побігли в далечінь по засірілому асфальту. Машина швидко наближалася, пересуваючи ці тіні вбік і ламаючи їх у канаві, на тинах, шальованих стінах і шиферних та бляшаних дахах будівель.
— Мо' проголосуем? — сказав я, звертаючи на узбіччя дороги.
Ткачук озирнувся, і я побачив його незадоволене, мовби аж засмучене обличчя, на якому несподівано щось блиснуло під електричною яскравістю променя. Щоправда, він зразу ж спохватився, витер рукою очі, й мене охопило нове почуття до нього, яке з'явилося вперше за сьогоднішній вечір. А я, дурень, думав, що справа тільки у червоному міцному.
На якусь мить я розгубився і не підняв руки, машина з вітерцем прошмигнула мимо, і знову нас огорнула темрява. На тлі мерехтливого пасма світла, яке несла машина перед собою, стало видно, що це був газик. І раптом він спинився, трохи звернувши до краю дороги, якесь передчуття підказало — це за нами.
І справді, спереду почувся голос. Зверталися до Ткачука:
— Тимофію Титовичу!
Ткачук пробурмотів щось, але не прискорив ходи, а я оббіг його, боячись втратити несподівану можливість під'їхати. Якийсь чолов'яга виліз із кабіни і, притримуючи розчинені дверцята, сказав:
— Залазьте всередину. Там вільно.
Я, одначе, не поспішав, чекаючи Ткачука, який неквапливо, перевальцем підходив уже до машини.
— Що ж ви так припізнилися? — обізвався до нього хазяїн газика, і я лише зараз упізнав у ньому завідувача райвно Ксьондзова. — А я думав, що ви давно вже в місті.
— Встигнемо у місто, — буркнув Ткачук.
— Ну то залазьте, я підвезу. А то вже автобус пройшов, сьогодні більше не буде.
Я всунувся у темний просмерділий бензином кузов, намацав лавку і сів за непорушною спиною шофера. Ткачук не одразу став лізти за мною, та врешті, незграбно хапаючись за спинки сидінь, упхнувся і він. Завідувач райвно хряснув дверцятами і гукнув до водія:
— Поїхали!
З-за во дієвого плеча було зручно й приємно поглядати на пусту темну стрічку шосе, з обох боків якої летіли назад тини, дерева, хати, стовпи. Збочили, пропускаючи нас, хлопець і дівчина. Вона затулила долонею очі, а він сміло і прямо дивився в яскраве світло фар. Село закінчувалося, шосе виходило на степовий простір, який звузився у темряві до неширокої смужки дороги, обмеженої з обох боків двома запиленими канавами.
Завідувач райвно обернувся трохи і, звертаючись до Ткачука, сказав:
— Дарма ви там, за столом, про Мороза цього. Не продумано.
— Що не продумано? — враз недобре наїжився на сидінні Ткачук, і я зрозумів, що не варто зараз починати цю, мабуть, нелегку для обох розмову. Але Ксьондзов обернувся ще більше — здавалося, з якимсь своїм наміром.
— Ви зрозумійте мене правильно. Я нічого не маю проти Мороза. Тим паче зараз, коли його ім'я, так би мовити, реабілітовано.
— А його і не репресували. Його просто забули.
— Ну хай забули. Забули, бо інші були справи. А головне, були більші, ніж він, герої. Та й справді, — пожвавився Ксьондзов, — що він такого зробив? Чи вбив хоч одного німця?
— Жодного.
— От бачите. І це його заступництво не зовсім доречне. Я б сказав, навіть безглузде.
— Не безглузде! — обірвав його Ткачук. І по його нервовому голосу я ще більше відчув, що зараз говорити їм не треба. Але, видно, у Ксьондзова теж накипіло за вечір, і він дуже хотів скористатися нагодою і довести своє.
— Абсолютно безглузде. Що він — оборонив кого? Про Миклашевича не будемо казати-Миклашевич випадково лишився живим, його не беремо до уваги. Я сам колись займався цією справою і, знаєте, не бачу особливого подвигу за цим Морозом.
— Шкода, що не бачите! — уже зовсім вороже одрізав Ткачук. — Бо, мабуть, підсліпуватий! Душею підсліпуватий!
— Гм… Нехай підсліпуватий, — поблажливо згодився той. — Але ж не я один так думаю. Інші теж…
— Сліпі? Безумновно! І глухі. Незважаючи на посади і ранги. Від природи сліпі. От як! Але ж… От ви мені скажіть, скільки вам років?
— Ну, тридцять вісім, припустімо.
— Припустімо. Отже, війну ви по газетах та по кіно знаєте. Так? А я робив її своїми руками. Миклашевич у її пазурах побував, але так і не вирвався. То чому ж ви нас не запитаєте? Ми ж до певної міри спеціалісти. А тепер же скрізь і в усьому спеціалізація. То ми ж інженери війни. І про Мороза у нас слід було спершу запитати…
— Що питати? Ви ж самі той документ підписали. Про полон Мороза, — загарячкував Ксьондзов.
— Підписав, бо дурний був, — кинув Ткачук.
— От бачите! — зрадів недобре завідувач райвно. Він сидів, повернувшись обличчям до нас, запал суперечки його захоплював усе більше. — От бачите! Самі й підписали. І правильно зробили, бо… Ось тепер ви мені скажете: що було б, якби кожен партизан так учинив, як Мороз?
— Що?
— У полон здався.
— Дурень! — ревнув Ткачук. — Безнадійний дурень! Зупиніть машину! Чуєш, зупини машину! — закричав Ткачук до шофера. — Я не хочу з вами їхати!
— Можу й зупинити, — раптом оголосив господар автомобіля. — Коли не можна без вияву особистих образ.
Водій, здається, і справді пригальмував. Ткачук спробував підвестися і схопився за спинку сидіння. Та це було вже занадто. Я навіть перелякався за Ткачука й міцно узяв його за лікоть.
— Тимофію Титовичу, стривайте. Навіщо так…
— Справді, — озвався Ксьондзов і одвернувся. — Тепер не час. Порозмовляємо в іншому місці.
— Що в іншому! Я не хочу з вами про це говорити! Ви чуєте! Ніколи! Ви — глухар! Ось він — людина. Він розуміє! — кивнув Ткачук у мій бік. — Бо він слухати вміє. Він хоче розібратися. А для вас заздалегідь усе ясно. Раз і назавжди. Але хіба так можна? Життя — це мільйони ситуацій, мільйони характерів. І мільйони доль. А ви хочете усе вкласти у дві-три схеми. Щоб простіше! І менше турбот. Убив німця чи не убив?.. Та він більше зробив.
Щось у Ткачука надірвалося. Захлинаючись, немов боячись не встигнути, він старався викласти це своє наболіле і, певно, тепер найголовніше для нього.
— Мороза нема. Не стало Миклашевича — він усе чудово розумів. Але я зостався. Що ж ви думаєте, я змовчу? Чорта з два! Поки я живий, я доведу, хто такий Мороз. Утовкмачу в найглухіші вуха. Зачекайте! Ось і він допоможе, й інші… Є ще люди! Я доведу! Думаєте, старий? Ні-і, помиляєтесь…
Він іще щось казав. Це був його неконтрольований порив, вибух почуттів, може, всупереч його бажанню. Але, не зустрівши заперечень, Ткачук видихнувся і змовк. Притих і відчужено зіщулився в кутку на сидінні. Ксьондзов, мабуть, не чекав такого запалу й теж змовк, зосереджено вдивляючись у дорогу.