Я це давно помітив. Душа, вона почуття своє має. Вона, брате, також керує. Нещодавно лежу під тином — там село брали, не знаю, як і називається. Лежу собі, затишно, кулі поверх ідуть. Здається, лежав би та й лежав. Чим не схованка. Але щось мене ніби штурхає — ану, Петре, давай перебігай! Не хочеться вставати, кулі свистять. Але якось устав і — через тин, ближче до хати. І тільки впав, ззаду як вибухне! Акурат на тім самім місці, де лежав.
На другому боці, біля переділки, напевно, зібралися бувалі, і в них уже інша тема:
— Куля що! Куля спритна. Тюкне і — маленька дірочка...
— Особливо якщо навиліт.
— Наче комар укусив. Буває, з рикошету яка, так само рве добре.
— Куля, куля! Осколок, ось що калічить.
— Осколок, воно конешно...
— На чверть розверне. Та ще лікарі на дві чверті розпанахають.
— Ага. Розсіченіє це називається. Я знаю. Уже вчетверте потрапляю.
А звідкись із темряви, з-поміж людського галасу пробивається тихий, розважливий голос чоловіка, в якого наболіло на душі, душа його ниє, потребує поділитися. Але не з усіма довкола, а, певно, з одним тим, хто зрозуміє, не насміється, не кпитиме.
— Розумієш, прийшов... А вона коло мене крутиться... Кажу, як живеш, Глафіро?.. Так спокійно, але зауважую, в очах миготить. А знаєш, люди мені вже шепнули... Стерво, кажу, кому зраджуєш? Радянському бійцю зраджуєш... Звісна річ, ремінь, він хоч і брезентовий, та цупкий... Ну, зав'язав мішок — і на станцію... Капітан каже: "Ти що, Сокольников, достроково?" Достроково, кажу, хочу швидше ворогів бити... "Молодець,— каже,— патріот. Беріть, товариші, приклад із рядового Сокольникова".
Накинувши на себе кожушок, через людські ноги до нас перелазить Катя:
— Ану, посунься...
— Будь ласка, сестро,— каже Юрко і послужливо відсовується, даючи їй місце під стіною. Катя мовчки сідає, накривши коліна полою кожушка.
На ліжку з п'яним задоволенням на обличчі вищирився сержант.
— Ганс, ком!
Німець з дресированою готовністю підскакує з підлоги.
— Ти за кого? Давай, кажи! Щоб усі чули.
Полонений намагається зрозуміти, але це йому не вдається, і він лише блимає очима. Сержант терпляче тлумачить:
— Ну, хто ти? Буржуй? Робітник? Фашист?
— Іх бін дойч лєрер! 1 — нарешті здогадавшись, каже німець.
Але бійці навряд чи розуміють його і запитально дивляться з кутків, із лави, з підлоги. Вони поки що відвоювалися і тепер добрі. У очах задоволення і спокій. І хоч біліють у присмерку забинтовані руки, ноги, голови, але це сприймається тепер не як біда, а майже як удача, бо головне — що живі. І коли таки ж болить десь, то хіба в тім вина ось цього тихого, послужливого і навіть боязкого, полохливого німця, що спокійно дивиться, як із кутка до нього підступає низенький, рябий, в обмотках піхотинець. Під накинутою шинеллю в нього абияк забинтоване плече. Це, здається, той, що непокоївся, чи налили німцю.
— Слухай, фріце! А чи ж є у тебе дітки? — запитує він.
Німець, не розуміючи, поглядає на нього.
— Ну, діти, розумієш? Малі, ось такі.
— Кіндер? — здогадується німець і поспішливо відповідає: — Цвай кіндер. Дава дієті...
— І в мене двоє дітей! — наче здивувався піхотинець. І його рябе обличчя сяє простодушним задоволенням.
І тоді з-під шинелей з кутка вилазить велика темна постать. Не розбираючи, що під ногами, на когось наступивши і похитнувшись, ця людина кидається до німця:
— Брешеш, гаде! Сволота ти! Ух, я тебе!
Величезний і незграбний, у промазученій тілогрійці, боєць тремтячими руками видирає з кирзової кобури наган і клацає, зводячи курок. Німець відступає на крок, руки його інстинктивно скидаються назустріч танкістові.
— Стій! — кричить з ліжка сержант.
— Ти що? — кричу я, незграбно піднімаючись з-під сніни.
Хтось ще кричить. Поруч швидше за мене підхоплюється
Юрко. Однією рукою він хапає танкіста за лікоть.
— Спокійно! Спокійно!
Сержант, зіскочивши з ліжка, заступає німця:
— Ану, сховай свою пушку! — владно наказує він.— Вояка!
— Навіщо ж дітей.. оте саме... сиротами робити? — збентежено питає віспуватий боєць. І тоді високий вибухнув:
— Ах, дітей! Таку вашу матір! Його дітей шкода! А моїх хто пожаліє?
Він б'є кулаками у свої груди Велике кістляве його обличчя спотворює лють, губи сіпаються, очі закотилися під лоба. Але хлопці не дадуть йому тут вчинити вбивство. За сержантом, понурий, стоїть німець.
— Чого ти вихопився, як Гітлер? — каже до бійця сержант і кладе руку на його плече.— Ти ж руський Руський, так? Ну що ж ти, як бандюга, пушку наставляєш? Він же полонений.."
У хаті стає тихо Чути, як у кутку стогне обпалений льотчик. Його кремезний сусіда ще раз кидає на німця ненависний погляд і неохоче повертається до товариша. Здається, конфлікт вичерпано. Сержант, перш ніж залізти на ліжко, легенько штурхає німця:
— Не дрейф, Гансику. Давай, розказуй далі...
Німець усе ще нерішуче ступає на вільніше місце.
— Іх бін найн наці. Іх бін лянд лєрер 1 ,— доводить він притишеним голосом.
Я опускаюся біля стіни, поруч сідає Юрко. Катя, щільно загортаючи поли кожуха, каже:
— Не вірю я йому.
— Ну, чому,— не погоджується Юрко.— Бувають і серед них люди. Якщо робітники. Чи вчителі.
— Гад він, а не вчитель.
— Чому ж так?
— Так.
— Ге! А це що таке? — дивується сержант. У нього в руках ковпачок від Юркової фляжки, у який він наливав сусідові по ліжку. Ковпачок стоїть неторканий
— Гей, земляче! Ти що махлюєш?
Він обережно штовхає пораненого в плече, той ще недавно важко стогнав, а тепер і не ворухнеться.
— Гей! — сержант схвильовано приглядається до обличчя.— Ось тобі й маєш! Він "уже"!..
До ліжка підходять санітари піднімається від стіни Катя. Вони довго намацують пульс у бійця та, здається, той справді-таки "вже"
От холера! — не стримує досади сержант.— І сто грамів не допив, дивак...
Санітари похмуро, мовчки і незграбно, за поли шинелі, стягують тіло з ліжка і, напустивши холоду виносять його з хати, їм допомагає німець, який потім, не знаючи, куди подітися, тупцяє біля порога. Але його відразу примічає сержант
— Гансе, ком сюди! Місце є. Ну а плакати не будемо. За здоров'я земляка! — каже він і спритно перехиляє ковпачок. Німець поштиво сідає на ліжко.
— На здоровє!
Сержант крекче від задоволення і ляскає німця по плечу:
— Правильно, Гансе. А де ти так по-російському навчився?
— Расіше шпрехен? О, біль фаль,— скромно відповідає німець.
Фаль! Ніби знайоме слово, та я вже не пам'ятаю, що воно означає, у голові моїй усе втомлено і п'яно поплуталося, і я гукаю до сябра.
— Юрко! Га, Юрко!
Юрко, зіпершися на стіну, мовчить. Я зазираю в його затінене обличчя: ось тобі й маєш — він же заснув!
14
Знеможений, Юрко спить поруч, звісивши на груди світлу голову. Здоровою рукою він передбачливо затуляє поранену і тихо сопе — по-домашньому мирно і солодко. На ліжку словами і жестами пробує чогось добитися від німця сержант. Довкола вгамовуються, вкладаючися спати поранені. Гамір у хаті помалу вщухає. Густо, не продихнути, смердить шинеля ми, потом, бинтами. У мене сильніше починає боліти нога. Горить, пече в ступні. Заснути я вже не можу і мовчки дивлюся на свого сопуна-сябра.
Ех, Юрко, Юрко! Справді, це чудово, що ми ось так неждано-негадано зустрілися сьогодні. Може, так само разом сядемо завтра в санітарну машину і гайда в тил далі від танків, вогню та нескінченних фронтових тривог. І там ліжко, чиста білизна, спокій і сон. Може, нам пощастить ще більше, і ми потрапимо в один шпиталь. Тоді буде не лікування, а рай У такому разі я готовий примиритися з моєю вимушеною розлукою зі взводом, у якому так мало вже зосталося старих стрільців. Мабуть, через якийсь місяць усі будуть нові, незнайомі, з поповнення. Знов треба буде вчити та звикати до кожного. Ну, та не біда, звикнемо, я до них — вони до мене. Це тільки здається так, що нові гірші за старих, просто вони невідомі. Правда, серед них різні — і ліпші, і гірші, як і серед старих. А втім, це потім. Тепер ось найголовніше — ми разом з моїм найліпшим сябром, моїм Юрком.
Так само півтора року тому зовсім несподівано, ще не знаючи один одного, ми потрапили в один стрій в училищі, опинилися в одній роті, в одному взводі і навіть в одному відділенні. Рік ми проспали на нарах поруч, і майже кожну ніч під ранок він нетерпляче штурхав мене в бік за мою недоладну звичку хропти. Нам було дуже не солодко там — зовсім ще новобранцям, майже шмаркачам, учорашнім школярам, яких зла воєнна доля кинула від книжної науки в безжалісну суворість військового училища, з його ущільненою програмою, безсонними нарядами, виснажливістю оборонних робіт. Завжди хотілося спати, їсти, відпочити, а взводні, з нашого ж брата, курсантів попередніх випусків, які самі не мали тут ніякого попуску, не потурали й нам. Казали, так треба, щоб фронт видався раєм після того крайнього напруження, до якого нас призвичаювали в училищі. Справді, десять годин науки з повною викладкою, марші, учення, земляні роботи довкола міста (будувався зовнішній оборонний рубіж Саратова), вночі обов'язково чергували на заводах, що їх бомбили німці. Так, ще до фронту ми спізнали війну, вогонь і пекучу жалобу по друзях, яких розшматували бомби, і по тих, хто згорів у величезних пожежах.
Це було ой як нелегко, особливо коли зважати на тоскне сирітство багатьох з нас,— рідні місця були під ворогом. А німці все перли та перли, навально просуваючись на схід, на Сталінград, на Кавказ, стояли неподалік від Москви. І коли, всупереч усьому, знайшлося таке, що давало нам душевні сили витримати, то в цьому чимале значення мало почуття товариськості з його невибагливим гумором, добротою, щирістю. Усе, виявляється, можна витримати, коли в тебе є сябр, з яким усе навпіл. Тоді всі турботи і печалі меншають рівно вдвічі, а радість — дивна річ! — удвічі більшає. І який би він не був, твій сябр, коли в тебе немає ліпшого, він стає другою часткою тебе самого, і ти вже не можеш уявити себе осібно від нього. Одним з таких дружків для мене був Юрко Стрелков.
Може, це й неприємно згадувати тепер, але наше зближення почалося з того, що ми посварилися. Посварилися, як дурні, без причини, просто, мабуть, тому, що погано знали один одного. На політзаняттях, які в нас проводили просто в казармах, на проході поміж нарами, політрук Шаяхметов питав, які завдання були поставлені в травневому наказі Верховного, і я не міг назвати їх правильно.