З одного боку її була висока кирпична стіна, що оточувала будинок управління, а з другого – високий міцний плетінь. По цій дорозі майже ніхто не ходив, окрім селян, бажаючих скоротити шлях до ринку. На початку першої двоє поліцейських розчинили двохстульчасті ворота стоянки і швидко пройшли в різні боки по курній, посипаній гравієм дорозі. Вони стояли на відстані п'ятдесяти ярдів, повернувшись спинами один до одного. Їм був даний суворий наказ не пропускати нікого впродовж двадцяти хвилин. Поки вони займали вказані позиції, другий поліцейський, худенький і схожий на хлопця, забрався в поліцейський "джип" і завів мотор. Поліцейський дуже спітнів, його темне обличчя виражало напругу, що, здавалось, не відповідало тій простій роботі, котру він збирався виконати.
Точно в п'ятнадцять хвилин на першу, якраз, коли Блеккі Лі розплачувався з хлопчаком-рікшею, Май Ланг То, яка сиділа вже три години в духотливій темній камері, почула скрегіт замка, що відкривався. Вона піднялася, металеві двері відчинилися. Поліцейський поманив її.
– Ти більше не потрібна, – сказав він. – Можеш іти додому.
Май Ланг То боязко вийшла з темної задухи в залитий сонячним світлом коридор.
– Що чутно про мого нареченого? – запитала вона. – Його вже розшукали?
Поліцейський грубо схопив її худеньку руку, потягнув уздовж коридора і виштовхав надвір, де стояло кілька "джипів."
– Коли довідаються, де твій наречений, тобі скажуть, – кинув поліцейський і показав на відкриті ворота. – Вийдеш ось тут. Радій, що тебе відпускають.
Щось у його голосі злякало дівчину. Їй раптом захотілося якнайшвидше покинути це місце, вона відчула, що задихається, пішла, прискорюючи кроки, майже побігла.
Вона поспіхом перетнула залитий сонцем двір. У білій накидці, білих шовкових штанях і конусоподібному солом'яному капелюсі її фігура виглядала дуже акуратною і симпатичною. Поліцейський, що сидів у "джипі," увімкнув першу швидкість, машина рушила. На білосніжні рукави його френчу з лиця крапав піт. Май Ланг То проминула відкриті ворота, вийшла на дорогу. Вона звернула направо в напрямку до вулиці. Далеченько, поперед неї, маячила спина поліцейського.
Вона швидко пройшла близько двадцяти ярдів, перш ніж почула позаду шум автомобіля, котрий наближався. Поглянувши через плече, вона побачила поліцейський "джип", який вирулив з воріт і мчав прямо на неї.
Вона відійшла вбік, притулилася до стіни, даючи "джипу" дорогу. В останню мить життя вона збагнула, що шофер не збирався проїжджати мимо. Він несподівано круто повернув кермо. Май Ланг То не встигла ворухнутися, як сталевий бампер "джипа" з силою вдарив у неї і притиснув до стіни.
Поліцейські, які стояли з обох кінців дороги, не обернулися, коли почули пронизливий крик. Їм було суворо заборонено оглядатися. Почувся скрип від'їхавшого назад у двір "джипа", і на дорозі запанувала тиша.
Згідно інструкціям, обоє поліцейських спрямувалися на головну вулицю і приступили до своїх повсякденних обов'язків, але ніхто з них не міг забути пронизливого, зляканого крику, який вони почули.
Труп Май Ланг То був виявлений через десять хвилин селянином, який проходив мимо. Навантажений овочами, він поспішав на базар. Свою ношу він ніс за допомогою лежачої у нього на плечах бамбукової палиці, рівновагу якої йому вдавалося зберігати.
Якусь мить він, нажаханий, дивився на спотворене тільце, на білу нейлонову, окроплену кров'ю накидку. Потім скинув поклажу, помчав до воріт Управління служби безпеки, затарабанив по них і гучно закричав.
У той час, коли Май Ланг То йшла назустріч своїй загибелі, в одному з катівень служби безпеки мав померти Донг Хам.
Він сидів у крихітній камері, нервово почісуючи затверділий на руці мозоль. Двері камери відчинилися. Увійшли двоє чоловіків, одягнених лише в темно-зелені шорти. Один втягнув велике відро води і поставив його посеред камери. Його супутник знаком велів старому піднятися.
Донг Хам знав, що йому доведеться померти. Він тихо і з гідністю встав. Він не опинався, коли люди приступили до справи з майстерністю досвідчених катів. Без всілякої боротьби вони засунули його голову у відро і тримали її під водою. Він скоро задихнувся, по тілу пройшла ледь помітна судома. Неминучість смерті не лякала Донг Хама, він вірив, що смерть відкриває ворота кращого світу, а в його віці у ці ворота вже не страшно увійти.
Чоловік, винний у смертях цих двох бідних людей, лежав, витягшись, на вузеньких дошках, темним поглядом розглядаючи стелю і палив сигарету.
Джефф поглянув на годинника. Через три години має приїхати і повідомити новини Нхан. З кімнати внизу доносилися кроки її дідуся. Йому не хотілося, щоб старий піднявся до нього і почав знову з ним розмовляти. З нього цілком досить було вранішньої бесіди. У будь-якому разі, сказав собі Джефф, дуже пощастило, що він тут. Дім стояв оддалік. До найближчої будівлі, великої лакофарбової фабрики, було майже п'ятдесят ярдів. Ранком, коли старий розмовляв з ним, він поглядав у вікно.
Повз проїхало всього кілька автомобілів, головним чином, з туристами, що їхали поглянути на фабрику. Він подумав: "Треба буде проявляти обережність, щоб мене хто-небудь не побачив".
Думки поверталися до проблеми, як покинути країну. Не лишалося іншої можливості, як просити про допомогу Блеккі Лі. Чи може він цілком довіритися гладкому китайцю? Існує небезпека, що, довідавшись про причину, яка змушує його ховатися, Блеккі спробує його шантажувати.
Він повернувся на другий бік, жорсткі планки змусили його незадоволено поморщитися, витяг з кишені металеву коробочку, в якій зберігалися діаманти. Він розкрив її і оглянув діаманти, вигляд виблискуючих каменів викликав прилив охоплюючого душу хвилювання. Він порахував їх: п'ятдесят крупних каменів і сто двадцять трохи менших. Без сумніву, все найвищої якості. Обережно витяг з коробочки один камінчик, підніс його до світла. Він не уявляв, яка його вартість: либонь, щонайменше шістсот доларів, цілком можливо, і більше.
Поки Джефф занурювався у мрії про те, як він витратить виручені від продажу діамантів гроші, Блеккі Лі дзвонив по телефону. Він набрав кілька номерів, перш ніж йому вдалося відшукати Танг Вея, репортера, писавшого для місцевої китайської газети.
Судячи по голосу, останнього не радувала необхідність розмовляти з Блеккі, проте для Блеккі це не мало великого значення. Танг Вей винен був йому двадцять тисяч піастрів, позичити які його змусили вимагаючі негайної сплати картяні борги. Він відчував себе зобов'язаним Блеккі, який часто говорив, що той може не поспішати з грошима.
Танг Вей пробурчав у телефон, що дуже зайнятий. Блеккі відповів, що раз зайнята людина не має роботи і грошей ( останнє слово він промовив з особливим наголосом), то така людина гідна жалю. Їй слід хоча б, принаймні, не втрачати почуття вдячності.
Настала пауза, затим Танг Вей, зробившись після спомину слова "гроші" більш люб'язним, спитав, чи може він бути чим-небудь корисний для Блеккі.
– Можеш, – сказав Блеккі. – Ти приїдеш і поснідаєш зі мною. Я буду тебе чекати. – І, не слухаючи заперечень, поклав слухавку.
Через тридцять хвилин Ю Лан провела Танг Вея в кабінет Блеккі.
Танг Вей – літній китаєць у поношеному європейському костюмі, з потертим шкіряним портфелем під пахвою, в якому лежав старенький фотоапарат і численні записники.
Блеккі поклонився і потис йому руку. Він вказав на стілець і кивнув головою Ю Лан, яка чекала біля дверей .
Танг Вей повідомив, що справді не може приділити Блеккі багато часу. Він надзвичайно зайнятий. Відбулося дещо несподіване, а він ще не закінчив статтю для завтрішнього номера.
Невинним тоном Блеккі запитав, що сталося. Танг Вей пояснив, що бандити викрали одного американця.
Бесіду перервав офіціант, що зайшов з підносом, на якому стояли чаші з китайським супом, креветки в кисло-солодкому соусі і смажений рис.
Під час їжі Блеккі витягував з репортера все, що йому було відомо про викрадення.
– Подив американських властей викликає, чому цей самий Джефф їхав по дорозі на Бьєн Хоа зі своїм слугою, коли він сказав приятелю, що збирається з однією жінкою в аеропорт, – говорив Танг Вей, поїдаючи суп. – Вважають, що американець проїжджав поліцейський пост у ту мить, коли була кинута перша граната. Як служба безпеки, так і американська поліція думають, що американець міг бути вбитий осколками, і бандити віднесли і десь сховали його труп. Пошуки тіла продовжуються.
– Отже, це неправда, що американець поїхав в аеропорт з жінкою? – невимушено запитав Блеккі.
Танг Вей підчепив паличками велику креветку і поклав її в рот.
– Установлено, що під якимось приводом американець зумів переконати приятеля позичити йому машину. Дивно, навіщо йому знадобився цей автомобіль. Його власна машина була знайдена і оглянута. Вона виявилася в повному порядку, а він сказав своєму приятелю, що машина зламалась. В цій справі багато загадкового.
В цю мить задзеленчав телефон і, коли Блеккі відповів, схвильований голос запитав, чи в нього знаходиться Танг Вей.
Блеккі передав йому слухавку і стежив за виразом обличчя репортера, коли він слухав у трубці схвильовану мову.
– Зараз приїду, – мовив Танг Вей. – Нова подія, – повідомив він Блеккі. – Наречена слуги прийшла в управління для допиту. Коли виходила, вона була збита машиною і померла.
Очі Блеккі стали сумними.
– А водій машини?
– Не зупинився. Поліція розшукує його. Я маю повернутися в редакцію.
Коли він вийшов, Блеккі запалив сигарету і задумливо втупився в простір. Він сидів нерухомо, коли зайшов офіціант, щоб прибрати брудний посуд. Блеккі нетерплячим рухом велів йому віддалитися.
Його думки були надто важливі, щоб їх переривали.
2
Юний в'єтнамець стояв, прихилившись до дерева, і розглядав потік машин, що рухалися по вулиці, яка вела до Палацу Док Леп. На ньому був чорний піджак у смужку, котрий він замовив собі зі світлини, взятої з американської газети. Це була карикатурна переробка зображеного на світлині фасону: величезні накладні плечі, звужуючі донизу, досягаючі колін борти. Він також носив чорні штани трубочкою, брудну білу сорочку, вузеньку краватку, на голові мав мексиканського солом'яного капелюха.
Юнак був відомий по прізвиську Ю-Ю.