Хіба ж це не щасливий збіг обставин?
Отож він схопив однією рукою котлетку, а другою картоплину, і з'їв їх з чудовим апетитом, на моє велике задоволення. Потім він узяв другу котлетку та другу картоплину; а після цього – ще одну котлетку і ще одну картоплину! Коли ми з цим покінчили, він приніс мені пудинг і поставив його переді мною. Деякий час лакей задумливо стояв, ніби пережовуючи жуйку.
– Як подобається вам пиріг? – сказав він, ніби опам'ятавшись.
– Це пудинг, – відповів я.
– Пудинг? – вигукнув він. – Та й справді, боже мій, це таки пудинг! Що? – вів він далі. – Ви ж не збираєтеся сказати, що це пудинг із листкового тіста?
– Так, це він і є.
– Та слухайте, пудинг з листкового тіста, – крикнув він, беручись до столової ложки, – це мій улюблений пудинг. Хіба ж це не щасливий збіг обставин? Ану, малий, побачимо, хто швидше впорається.
Звичайно, що лакей упорався швидше. Іноді мені здавалося, що я випереджаю його. Але що значила моя чайна ложка перед його столовою ложкою, моя швидкість – перед його швидкістю, мій апетит – перед його апетитом! Після першого шматка я переконався, що не маю жодного шансу випередити його. Ніколи не бачив, щоб хтось так насолоджувався пудингом, як він. Коли нічого вже не лишилося, він ще весело реготав, мов продовжував насолоджуватися.
Побачивши, що він такий добрий приятель і товариш, я наважився попросити перо, чорнила й папір, щоб написати листа до Пеготті. Він не тільки негайно приніс це, але ласкаво дивився мені через плече, поки я писав листа. Коли я закінчив, він спитав мене, до якої школи я їду. Я відповів:
– Біля Лондона, – більше я нічого не знав.
– Ой лишенько, – зажурився він, – який жаль!
– Чому? – спитав я.
– О боже, – сказав він похитуючи головою, – саме в тій школі поламали хлопцеві ребро... два ребра… то був маленький хлопчик. Було йому… стривайте… скільки вам приблизно років?
Я відповів, що мені нема дев'яти.
– От саме стільки ж і йому було, – сказав він. – Йому було вісім років і шість місяців, коли йому зламали перше ребро; вісім років і вісім місяців, коли зламали друге і покінчили з ним.
Я не міг приховати від себе і від лакея, що то був неприємний збіг обставин, і спитав, як це зробили. Відповідь його не дуже підбадьорила мене, бо складалася вона з одного зловісного слова:
– Били!
Ріг кондуктора поштової карети проревів саме вчасно. Я підвівся і рішуче спитав, витягши гаманця з кишені, чи маю я щось сплатити.
– Аркуш паперу для листа, – відповів він. – Чи ви колись купували аркуш паперу для листа?
Я щось не пригадував.
– Це дорога річ, – сказав він, – бо податки великі – три пенси. Ось як обкладають нас податками в цій країні. Більш нічого, крім чайових. Про чорнило не будемо говорити, на ньому вже я втрачаю.
– Скільки ви... скільки я... скільки слід мені було... скільки треба було б заплатити на чай, насмілюся спитати? – пробелькотів я, зашарівшись.
– Коли б я не мав дітей, яким прищепили віспу, – сказав лакей, – я не взяв би й шести пенсів. Коли б я не підтримував стареньку матір та ще й улюблену сестру, – тут лакей почав дуже хвилюватися, – я не взяв би й фартінга. Коли б я служив на доброму місці та зі мною тут добре поводились, я б сам просив вас прийняти подарунок, але не брав би з вас. Та я живу в розбитій халупі... сплю на вугіллі, – тут лакей залився сльозами.
Мене дуже зворушило його нещастя, і я відчув, що кожен подарунок, менший за дев'ять пенсів, був би ознакою жорстокості та безжальності. Тоді я дав йому один з моїх блискучих шилінгів. Він узяв гроші з превеликою поштивістю та відразу підкинув монету, аби переконатися, що вона не фальшива.
Я був трохи розчарований, коли дізнався, що мав би з'їсти обід самостійно, без будь-чиєї допомоги. Це я зрозумів, почувши, як та жінка з вікна сказала кондукторові, коли той допомагав мені всістися до карети:
– Обережніше з цим хлопчиком, Джордже, бо він може луснути!
Ще й служниці вискочили з дверей і, сміючись, дивилися на мене, як на маленьке диво. Мій бідолашний друг лакей, забувши про своє лихо, здається, аж ніяк не був стурбований цим. Навпаки, він без усякого сорому приєднався до загального сміху – напевно, саме в цей момент я почав сумніватися в ньому. Але я був по-дитячому простодушний і звик вірити дорослим (дитячі риси, які, на жаль, мають передчасно замінитися життєвою мудрістю), тому навіть і тоді не насмілився хоч якось серйозно підозрювати його.
Мушу визнати, що дуже неприємно було мені так незаслужено стати об'єктом жартів кур'єра і кондуктора. Вони сказали, що карета посувається важко, бо я в ній сиджу, і що краще було відіслати мене вантажною фурою. Оповідання про мій уявний апетит миттю облетіло всіх пасажирів і дуже звеселило їх. Вони запитували, чи платитимуть за мене в школі як за двох братів, чи як за трьох. Усю дорогу розважалися вони подібними приємними жартами. Найгіршим було розуміти, що я маю соромитись їсти, якби з'явилася така можливість, і що після легенького обіду я мав лишатися голодним усю ніч (поспішаючи, я забув свої пироги в готелі). Мої побоювання виправдалися. Коли ми зупинилися повечеряти, я не наважився нічого замовити собі, хоч мені й дуже хотілося. Сівши біля каміна, я сказав, що нічого не хочу. Та й це не врятувало мене від жартів. Хрипкоголосий джентльмен з грубим обличчям, який жував бутерброди майже всю дорогу, крім того часу, коли смоктав пиво з пляшки, сказав, що я схожий на плямистого удава, який за один раз наїдається на довгий час. По цій мові він моментально почав уминати варену яловичину...
Ми вирушили з Ярмута о третій годині дня та мали прибути до Лондона щось о восьмій годині наступного ранку. Був погожий літній вечір. Ми проїжджали через село, і я уявляв собі, якими виглядають хати всередині, що роблять мешканці. Хлопчаки бігли за нами й чіплялися за ресори, а я розмірковував, чи живі їхні батьки, чи щасливі вони вдома. Багато про що думав я, але весь час мої думки поверталися до того місця, куди я їхав. Жахливі то були роздуми. Іноді я повертався в уяві своїй додому і до Пеготті. Я намагався пригадати, яким добрим хлопчиком я був до того, як укусив містера Мердстона. Здавалося мені, що відтоді минула вже ціла вічність.
Ніч була не такою приємною, як вечір, бо похолоднішало. Я сидів, затиснений між двома джентльменами – хрипкоголосим та іншим. Засинаючи, вони мало не розчавили мене. Іноді вони так боляче стискали мене, що я не міг утриматися від крику:
– О, будь ласка!
Вони незадоволено прокидалися. Навпроти мене сиділа літня леді, яка, загорнута у велике хутряне манто, скидалась у темряві більше на копицю сіна, ніж на леді. Ця леді везла з собою кошик і не знала, куди його подіти. Нарешті їй спало на думку, що ноги в мене короткі, а тому кошика можна поставити під мене. Дуже мучив мене цей кошик, я почувався зовсім нещасним. Та варто було мені хоч трохи ворухнутися, як посуд у кошику починав бряжчати, а леді люто штовхала мене ногою, говорячи:
– Слухайте, ви, не метушіться! Ваші кістки певно ще досить молоді!
Нарешті, зійшло сонце, і сон моїх супутників став легший. Не можна і змалювати труднощів, які переборювали вони уві сні, жахливо зітхаючи й хропучи. Що вище підіймалося сонце, то легше ставало їм спати, і помалу вони один по одному прокинулися. Мене дуже здивувало, пригадую, що кожен з них намагався вдати, ніби він зовсім не спав. Ще й тепер дивує це мене, бо я часто бачив, що з усіх слабкостей людина найменше схильна визнавати, що заснула в поштовій кареті. Так я й досі не можу зрозуміти цього.
Зайве й казати, яким чудовим місцем здався мені Лондон здалеку, як уявляв я собі пригоди своїх улюблених героїв там, як вирішив я, що в Лондоні більше див і лиха, ніж у всіх містах світу. Помалу наближалися ми до нього і вчасно прибули до заїжджого двору у Вайтчепелі. Забув, чи то був "Синій бик" чи "Синій ведмідь". Та пригадую, що то було "Синє Щось", і зображення його намальоване було на задку нашого диліжанса.
Кондуктор глянув на мене, сходячи на землю, і проказав у двері контори:
– Хто чекає тут на хлопчика, записаного в книгу під ім'ям Мердстон з Блендерстона, графство Суффолк, до запитання?
Ніхто не відповідав.
– Спитайте про Копперфілда, будь ласка, сер, – сказав я, безнадійно поглядаючи вниз.
– Може, хто чекає на хлопчика, який записаний під ім'ям Мердстона з Блендерстона, графство Суффолк? Цей юнак також носить ім'я Копперфілда і має чекати, коли за ним прийдуть, – сказав кондуктор. – Гей! Чи тут чекає хтось на такого?
Ніхто не чекав на мене. Я збентежено озирнувся навкруги, але запитання кондуктора не справило ніякого враження на всіх присутніх, крім одноокого чоловіка в гетрах, який порадив начепити мені нашийника та прив'язати в стайні.
Принесли східці, і я зійшов слідом за тією леді, що скидалася на копицю сіна; я не насмілювався й ворухнутися, поки не забрали її кошика. Тим часом усі пасажири залишили карету, незабаром винесли багаж, коней відвели ще раніше, і ось кілька слуг відкотили карету вбік. Та все ще ніхто не з'являвся за вкритим пилюгою хлопчиком з Блендерстона, графство Суффолк.
Я був самотніший за Робінзона Крузо, бо самотності Робінзона Крузо ніхто не міг бачити. Я завітав до контори і на запрошення клерка сів на ваги, що на них важили багаж. Поки я сидів, дивлячись на згортки, пакунки та книжки, вдихаючи запах стайні (назавжди відтоді пов'язаний для мене з тим ранком), вервечка найжахливіших думок марширувала через мій мозок. А що, коли ніхто не прийде за мною, то чи довго згодяться вони тримати мене тут? Чи вистачить мені сім шилінгів на цей час? Чи муситиму я спати вночі в одному з дерев'яних ящиків серед багажу і митися біля помпи надворі вранці, чи може мене виганятимуть кожної ночі та дозволятимуть приходити чекати на посланця, тільки коли вранці відчинятимуть контору? А що, коли нема ніякої помилки, і містер Мердстон вирішив просто таким чином позбутися мене – що тоді мені робити? Якщо вони й дозволять мені лишатися тут, доки я не витрачу своїх семи шилінгів, то я не можу сподіватися на дозвіл лишитися, коли почну вмирати з голоду. Це було б явно незручно і неприємно для відвідувачів, та ще й хазяї "Синього Чогось" ризикували би витратами на похорон.