Коли прибував наш катер, вона метушилась, як горобець у бурю. Тому я чимшвидше вибіг, приніс тридцять гарячих булочок, а тоді гайнув на берег, щоб устигнути до причалу, поки прибуде катер.
Катер, що крім мотора мав іще й вітрила, з попутним вітром уже о п'ятій годині пополудні ввійшов у гавань. Коли він із приглушеним мотором запливав у проміжок між двома причалами, я, стоячи на кінці західного причалу, широко розкинув руки й закричав:
— З прибуттям вас! Гарячі булочки чекають!
Мої дядьки Гаррі та Яспер, що стояли на палубі, засміялись. Горішній дідусь, що в товстій зеленій куртці стояв за стерном, тільки кивнув головою. Дядько Гаррі тримав у руках якусь чотирикутну скляну посудину. Тільки як катер підплив зовсім близько, я розгледів, що то маленький акваріум, у якому плавали чотири золоті рибки.
— Це для твоїх сестричок! — гукнув Гаррі. Але, на жаль, у ту ж мить ступив крок уперед, не дивлячись під ноги, перечепився через линву, похитнувся і впустив акваріума. Він гупнув на палубу, забряжчало скло. Акваріум розлетівся на тисячу скалок, і на слизьких планках палуби застрибали чотири золоті рибки.
— Рятуйте! — закричав я на всю горлянку. — Лови рибок, Гаррі! А то попадають у море!
Дядько Гаррі почав хапати руками рибок, урізався об скляну скалку, крикнув: "Ой!" — але досить швидко половив усіх рибок і поклав у кишеню. Коли катер підплив до самого причалу, він перестрибнув із поруччя на причальний трап, видерся до мене нагору, гукнув: "Біжімо!" — і помчав на своїх лелечих ногах до шинку "Джерело", що стояв недалеко від причалу. Я схвильовано хекав услід за ним. У шинку Гаррі гукнув:
— Пуншеву вазу! Швидше! Швидше! Налийте води! Ну, живо, живо, хлопці! У мене в кишені чотири золоті рибки!
Піт Джерело, шинкар, зрозумів, чого хоче дядько Гаррі. За хвильку він виніс велику кулясту скляну вазу, в якій звичайно робив пунш, але тепер наповнив її дощовою водою. Поставив вазу на стіл, і дядько Гаррі видобув по одній із кишені всіх чотирьох рибок і повкидав їх — плюсь, плюсь, плюсь, плюсь — у вазу. Слава богу — рибки були ще живісінькі! Вони спершу заметались у воді туди й сюди, та хутко заспокоїлись і почали плавати колами та хапати хлібні крихти, що їх кришив у воду Піт Джерело.
— Урятували! — зітхнув дядько Гаррі й замовив міцного грогу для себе та лимонаду для мене, а тоді розказав людям, що зацікавлено позводилися з-за столиків, про свою пригоду з акваріумом.
Усі засміялись.
Те нове прізвисько — "Гаррі Золота Рибка" — надзвичайно сподобалося всім. Ще того ж вечора і прізвисько, і всю пригоду з рибками вже знали в багатьох оселях нашого острова. Коли я з горішнім дідусем та обома дядьками прийшов на Трафальгарську вулицю в горішньому селищі, сусіди вже почули про все, і горішня бабуся, що зустріла нас на дверях, почала нарікати:
— Ой лишенько, я вже чула від Поя Сливки, що сталося! Ти поранився, Гаррі? Як можна бути таким необережним?
Але враз вона побачила пуншеву вазу із золотими рибками, що її ніс дядько Яспер, і вигукнула:
— Таж акваріум цілий! Що ті люди плещуть?!
— Люба моя Маргарето, — зауважив прадідусь, що саме з'явився в сінях за її спиною, — це ж не акваріум, а пуншева ваза! Мабуть, у Піта Джерела позичили хлопці.
Горішній дідусь і обидва дядьки кивнули головами і повз бабусю, що не переставала нарікати, ввійшли в будинок.
Вечеря того дня була така ситна, що нею могли б наїстися сімдесят семеро голодних домовиків. Дядько Яспер з'їв яєчню з шістьох яєць із салом, а горішній дідусь висьорбав повну миску молочної юшки. Ми з прадідусем їли всього потрошку, бо коли катер прибував із материка, на столі бувало багато всяких лагомин. А насамкінець ми з'їли всі тридцять гарячих булочок, і обидва дядьки пили чорний китайський чай із великих глибоких блюдець, що їх підносили до рота обома руками. Потім вони розповіли про гамбурзький ярмарок і повиймали з матроських торб плюшевих ведмедиків та надувних гумових звіряток, що їх виграли в тирі та киданням кільця. Я одержав гумового слона, прадідусь — ведмедика завбільшки з половину мене, а горішня бабуся — рожевий вовняний шарф, що звисав їй із шиї аж до п'ят.
— Ой лишенько, скільки ж на це знову грошей пішло! — сказала вона. Та дядько Гаррі відповів:
— Які там гроші, мамо, це все вигране!
Прадідусь тільки єхидно кахикнув: він знав, скільки грошей мусить програти моряк, щоб виграти півторби таких витребеньок. Але він розважливо змовчав, аби не хвилювати горішньої бабусі. Бо вона й так уже сиділа схилена над рахунками, хитала головою й раз у раз ойкала: "Ой лишенько!"
Привезли й новий "Моряцький щорічник". Його я зразу захопив у свої руки, щоб узяти з собою в ліжко, й раненько подався з ним нагору до спальні, в якій мав тепер спати вдвох Із дядьком Гаррі. Я сподівався, що він скоро прийде й розкаже мені про якісь пригоди в морі. Але, на жаль, він Іще пішов провідати свою дівчину, Президентову Хельгу, а коли прийшов пізно вночі додому, я вже давно спав.
ДЕНЬ П'ЯТИЙ,
у який я радо познайомлю вас із Президентовою Хельгою. В цей день показано лихі наслідки недоладно початих оповідок. І те, як треба лестити жінкам. Докладно змальовано пре-чу-дову комірчину на горищі і з подивом з'ясовано, що мій долішній дід також віршує. А закінчується день приємним почуттям, що я — багата людина.
Наступний день знову був вітряний, навіть дуже вітряний. Тому вугілля нашого катера можна було вивантажувати лише на третій день, і моя горішня бабуся та дядьки Яспер і Гаррі використали вільний день, щоб полагодити маленьку шлюпку з катера, бо вона почала протікати. На жаль, для цього їм доводилось цілі години товктись у рибальській коморі, а це зовсім не подобалось мені й прадідусеві. Бо хіба можна розказувати оповідки й складати вірші, коли тобі заважають стук молотків, диркання пилки та шурхіт рашпилів.
— А знаєш що? — сказав прадідусь. — Ходім у долішнє селище, будемо розказувати оповідки на горищі в твоєї долішньої бабусі. Там спокійніше!
— Але ж долішня бабуся не любить віршування!
— А нащо казати їй, що ми хочемо віршувати? Ходімо!
Ми обмотали шиї шарфами, наділи свої сині шапки й потупали проти вітру вниз, у долішнє селище. Про всяк випадок ми взяли з собою два теслярські олівці. Долішня бабуся, як завжди, сиділа в Пташиній кімнаті над кросенцями й дуже здивувалася раннім гостям.
— Чому завдячую таку честь, панове? — спитала вона.
— Ми втекли від вітру, Анно, — сказав прадідусь. — Сьогодні дме, як скажений. Що це за прегарний взірець ти гаптуєш?
— Квіти, Хлопчак! — відповіла вона.
(Мого прадідуся теж, як і мене, прозивають Хлопчаком. Тільки він Великий Хлопчак, а я — Малий Хлопчак, або Хлопчачок.)
— І ти сама їх придумала, Анно?
— Аякже! Я вишиваю тільки за власними взірцями.
— Так це ж пре-чу-дово, Анно! Ти справжня художниця!
— Ет, є про що говорити, — відказала долішня бабуся задоволено. — Зробити вам лимонної шипучки?
Я, звичайно, хотів уже сказати "так", але прадідусь усміхнувся, нишком моргнув мені й заявив, що ми тільки-но пили за сніданком какао.
Потім він знову заговорив про пре-чу-дові гаптовані квіти.
— Коли ти сидиш отак у своїй Пташиній кімнаті й вишиваєш, — сказав він, — я щоразу згадую Геную, Анно! Там я бачив у одній п'єсі славнозвісну артистку, і в тій п'єсі також була кімната з опудалами пташок. Достоту як оце в тебе!
— Ну, ти ж і лестун, Хлопчак! — сказала долішня бабуся.
Прадідусь приклав руку до серця й мовив:
— Анно, я присягаюся, що не жартую. У тебе що не глянь, усе люксове. Правда ж, Хлопчачок?
— Атож, — підтвердив я, — у вас усе люксове, бабусю. А які гарні книжки! От наприклад, "Альбом з історії Німеччини".
— А що це за альбом? — удавано зацікавився прадідусь.
— Він зроблений зі справжніх сигаретних рекламок, — пояснила долішня бабуся. — Якоб сам їх понаклеював.
— Та невже, Анно! Я мушу подивитись!
— Тоді збігай принеси, — сказала мені долішня бабуся.
— Та нащо, Анно! — вигукнув прадідусь. — Такі старовинні речі треба розглядати на горищі. Саме це в твоєму домі здається мені пре-чу-довим! У Пташиній кімнаті гаптують квіти, а на горищі розглядають старовинні речі. Оце я називаю "люкс"! Ходімо, Хлопчак, веди мене нагору!
Долішня бабуся більше не посміла перечити, а тільки з найприязнішим обличчям назвала нас "шибениками" й відпустила.
Перед дверима до горища простягся й спав сенбернар Уракс. Дуже дивно, але він не почув, як ми ввійшли. Та це, мабуть, тому, що тут, нагорі, дуже гучно свистів вітер, стукотіли віконниці й деренчала черешня. Уракс довго позіхав та потягався, поки нарешті пропустив нас у двері. А потім почав стрибати на нас, лизати нам обличчя й руки і взагалі нізащо не хотів відчепитись. Тоді ми взяли його з собою на горище, наказали "ляж" і самі сіли під круглим віконцем на старому матраці. "Альбом з історії Німеччини" ми поклали на дошки з розібраного ліжка.
— Все вийшло якнайкраще, прадідусю! — сказав я.
— Так, Хлопчак, коли хочеш чогось домогтись від жінки, треба їй лестити. Але я скажу щиро: в твоєї долішньої бабусі справді є смак. Оця комірчина на горищі схожа на цілий роман. Чого лишень тут не висить, не стоїть і не лежить! Навіть мармурова голова англійської королеви Вікторії!
— Влітку вона завжди стоїть серед квітів! її взяли з англійського судна, викинутого на берег. Портрет турецького султана, що висить у вітальні, теж звідти.
— Добре, що ти згадав про султана, Хлопчак, мені це нагадало про ту оповідку, що я хотів розказати тобі сьогодні.
Прадідусь уже випнув нижню губу й примружив очі, аж раптом Уракс, сенбернар, що лежав у нього біля ніг, занепокоївся й повільно звівся на всі чотири.
— Тихо, Ураксе! Ляж! — наказав я. — В прадідуся з'явилась думка!
Але це не справило на собаку ніякого враження. Уракс щосили завиляв хвостом, уривчасто гавкнув і почав дряпати лапою двері. В ту ж мить ми почули на сходах голоси.
— Це долішня бабуся! — гукнув я, швиденько вхопив "Альбом із історії Німеччини", що лежав на дошках розібраного ліжка, і поклав собі на коліна.
В ту хвилину ввійшла долішня бабуся зі срібною тацею в руках, на якій стояли дві склянки з шипучкою й тарілка з накраяним медовим кексом.
Прадідусь, крекчучи, підвівся й сказав:
— Який чарівний другий сніданок, Анно! Постав тацю на санчата! Дозволь тебе запросити сісти на оцю пре-чу-дову матроську скриню й хвилинку побути в нашому товаристві.