Ти описуєш почуття іншої людини, щоб у неї склалося враження, ніби ти її розумієш. Мама на мені постійно практикується.
— Я не розчарована, — відказала місіс Шпігельман. — З мене досить.
— Так, — підтвердив містер Шпігельман, — по обіді прийде майстер. Ми міняємо замки. Їй уже вісімнадцять. Ну, тобто детектив сказав, що ми нічого не можемо вдіяти…
— Ну, — перебив його детектив Ворен, — я не зовсім так висловився. Я сказав, що вона вже не дитина, яка зникла безвісти, у неї є право піти з дому.
Батько Марго звернувся до моєї мами.
— Ми навчання в коледжі з радістю оплатимо, але з цією… цієї дурістю ми миритися не можемо. Конні, їй уже вісімнадцять років! А вона й досі така егоцентрична! Їй час би навчитися оцінювати наслідки своїх учинків.
Мама зняла руки з плечей пані Шпігельман.
— Я наполягаю, що ваші дії повинні бути продиктовані любов'ю.
— Конні, це не твоя дочка. Вона не об тебе останні десять років ноги витирала, як об килимок. Нам треба і про другу дитину подбати.
— Та й про себе теж, — додав її чоловік. Потім він подивився на мене. — Квентине, мені дуже прикро, що вона і тебе в свої маленькі ігри втягнути намагалася. Уявляєш, як… як нам ніяково. Ти чудовий хлопець, а вона… ну…
Я відштовхнувся від стіни і випростався. Я трохи знав батьків Марго, але досі вони так ницо не поводилися. Охоче вірю, що в середу вони її дістали. Я подивився на детектива. Він перегортав папери в течці.
— Раніше вона завжди залишала слід із хлібних крихт, правда ж?
— Підказки, — підводячись, сказав пан Шпігельман.
Детектив поклав течку на стіл, і батько Марго схилився над нею разом з ним.
— Підказки були завжди, — повторив він. — Перш ніж утекти в Міссісіпі, вона їла суп з вермішеллю у вигляді літер і залишила в тарілці чотири літери: М, І, С, П. Зрозумівши, що ми її повідомлення не розгадали, Марго дуже розчарувалася, хоча, коли вона врешті повернулася, я їй сказав: "І як ми тебе могли знайти за єдиним словом "Міссісіпі"? Це великий штат, Марго!"
Детектив відкашлявся:
— А коли вона вночі пішла у "Світ Диснея", то залишила на своєму ліжку Мінні-Маус?
— Так, — погодилася її мати. — Підказки були. Дурнуваті. Їх неможливо розгадати і використати, повірте мені.
Детектив звів очі.
— Ми, звісно, зробимо все, що нам до снаги, але ми не в змозі змусити її повернутися додому. Гадаю, вам не слід очікувати, що ваша дочка з'явиться в найближчому майбутньому.
— Я вже й не хочу бачити її у себе вдома, — пані Шпігельман притулила до очей хусточку, хоча тремтливим від сліз її голос назвати було важко. — Знаю, що це звучить жахливо, але це правда.
— Деббі,— мовила мама своїм психоаналітичним голосом.
Пані Шпігельман хитнула головою — ледве помітно.
— Що ми можемо вдіяти? Ми повідомили детектива. Написали заяву. Вона вже доросла, Конні.
— Але вона — член родини, хоч і доросла, — спокійно сказала мама.
— Та облиш, Конні. Ти вважаєш ненормальною мою радість з приводу того, що вона ушилася? Звісно, це ненормально. А звідки взялася ця ненормальність, як не від неї! Як шукати людину, яка заявляє, що ви мене не знайдете, але водночас залишає підказки, які ні про що нам не говорять, і постійно тікає?
Мої батьки перезирнулися, а потім до мене звернувся детектив:
— Синку, ми можемо поговорити наодинці?
Я кивнув. Ми пішли в спальню батьків, він сів у крісло, а я — на краєчок їхнього ліжка.
— Хлопче, — почав він, умостившись у кріслі,— дозволь мені дати тобі пораду: ніколи не працюй на уряд. Тому що робота на уряд передбачає роботу на людей. А працюючи на людей, хоч-не-хоч доводиться з ними спілкуватися, навіть з такими, як Шпігельмани.
Я стримано засміявся.
— Хлопче, я говоритиму відверто. Вони здатні виховувати дитину не більше, ніж я здатний сісти на дієту. Я з ними вже стикався, і ці люди мені неприємні. То їм ти можеш не говорити, де вона, а мені краще скажи.
— Я не знаю, — відказав я. — Чесно.
— Хлопче, я от міркував про цю дівчину. Про те, що вона робить: у "Світ Диснея", наприклад, прокралася вночі, так? У Міссісіпі поїхала, залишивши букви з локшини на тарілці. Ця її кампанія з обклеювання туалетним папером будинків…
— А це ви звідки знаєте?
Два роки тому під проводом Марго за ніч було обклеєно туалетним папером двісті будинків. Чи варто казати, що тоді мене з собою не взяли?
— Кажу ж, я вже з нею стикався. Так от, хлопче, мені потрібна твоя допомога: хто все це планує? Хто автор усіх цих божевільних ідей? Марго — рупор, одного ненормального вистачає, щоб усе це запустити. Але вигадує хто? Хто малює в нотатниках креслення, обчислюючи, скільки туалетного паперу піде на таку купу будинків?
— Я думаю, що все робить вона.
— У неї може бути партнер, хтось, хто допомагає їй розробляти всі ці грандіозні та кмітливі схеми, може, цей таємний помічник навіть не на очах у всіх, тобто це не найкраща подружка і не її хлопець. Хтось, на кого відразу і не подумаєш, — мовив детектив. Він вдихнув, збираючись додати щось іще, але я його перебив.
— Я не знаю, де вона, — сказав я. — Богом присягаюся.
— Я просто перевіряю, хлопче. Але щось ти все-таки знаєш, так? З цього й почнімо.
І я розповів йому все. Він викликав у мене довіру. Детектив кілька разів під час моєї розповіді робив якісь позначки, але нічого не уточнював. І чомусь — адже я все йому розповів, а він мене вислухав, записуючи щось у блокнот, адже батьки Марго так ганебно відреагували на її зникнення, — чомусь мене вперше охопив страх, що її не буде ще довго. Коли я дійшов до кінця розповіді, у мене від хвилювання аж дух забило. Детектив якусь хвилю мовчав. Нахилившись уперед, він дивився кудись мені за спину, а тоді, мов побачив те, що очікував, заговорив.
— Слухай, хлопче. Буває так: хтось — як правило, дівчисько — настільки волелюбний, що не надто ладнає з батьками. Такі діти — мов наповнені гелієм кульки, прив'язані за ниточку. І ниточка ця постійно напнута. А потім щось стається, і вона рветься, і вони летять геть. Може, ти цієї кульки більше ніколи не побачиш. Приземлиться десь у Канаді, влаштується офіціанткою в ресторані — і моргнути не встигне, як виявиться, що вона подає каву одним і тим самим покидькам ось уже тридцять років поспіль. А може, років за три-чотири, або днів за три-чотири, вітер принесе кульку назад: гроші треба будуть, чи просто отямиться, чи за братиком скучить. Але, хлопче, ниточка ця обов'язково уривається.
— Так, але…
— Стривай, хлопче, я ще не скінчив. Проблема з цими кульками в тому, що їх забагато. У небі від них уже тісно, вони літають, труться одна об одну, і врешті так чи інак опиняються на моєму столі, а тобі це починає набридати. Скрізь ці кулі, й у кожної є мама або тато, чи, не дай Боже, обоє, а ти згодом уже в цій масі окремі кульки і не розрізняєш. Дивишся на небо і бачиш безліч, а кожну окремо розгледіти не можеш, — він знову зробив паузу, потім важко зітхнув, наче збагнув щось. — Але іноді зустрічаєш якогось підлітка з великими очима і величезною кучмою волосся, і не хочеться казати йому правди, бо він здається доброю людиною. Ти йому співчуваєш, тому що бачить він блакитне безхмарне небо всього з однією кулькою, — а це ще гірше, ніж бачити цілу хмару таких кульок. Але запам'ятай: коли ниточку перерізують, назад її вже не прикріпити. Розумієш мене?
Я кивнув, хоч і не був певен, що зрозумів. Він підвівся.
— Я все ж таки думаю, що вона незабаром повернеться, хлопче. Якщо тобі від цього стане легше.
Мені сподобалося порівняння Марго з кулькою, але, по-моєму, детектив був схильний драматизувати: подумав, напевно, що я страшенно потерпаю за неї, а я тільки трохи хвилювався. Я знав, що вона повернеться. Трохи охляне і знову спуститься в Джеферсон-парк. Завжди так було.
Слідком за детективом я повернувся до їдальні, і він сказав, що знову хоче зайти до Шпігельманів, перевірити її кімнату. Пані Шпігельман обійняла мене і сказала:
— Ти завжди був таким чемним хлопчиком, вибач, що довелося вплутати тебе в цю комедію.
Пан Шпігельман потиснув мені руку, і вони пішли. Коли двері зачинилися, мій тато видихнув:
— Ого!
— Ого, — погодилася з ним мама.
Тато поклав мені руку на плечі.
— Кепський розвиток подій, еге, друже?
— Козли вони, — озвався я. Мої батьки завжди радіють, коли я лаюся в їхній присутності. По обличчях бачу. Адже це означає, що я їм довіряю, що я можу бути з ними самим собою. Але зараз вони все одно здавалися якимись сумними.
— Батьки Марго — нарциси, і коли вона ото щось таке утне, це їх страшенно вражає,— пояснив мені тато.
— І це заважає їм бути добрими батьками й успішно виховувати дітей, — додала мама.
— Козли, — повторив я.
— Як по правді,— відказав тато, — ти, найпевніше, маєш рацію. Марго, мабуть, потрібна увага. Я від неї теж не відмовився б, якби мені трапилися такі батьки.
— Коли Марго повернеться, — сказала мама, — вона, певно, засмутиться. Адже вони її кидають! Відмовляються від неї, коли їй просто-таки необхідно, щоб її хтось любив!
— Може, нехай вона у нас поживе, коли повернеться, — запропонував я і, мовивши це, усвідомив, наскільки шикарна ця ідея. У мами теж засяяли очі, але потім вона щось таке прочитала на татовому обличчі, тож відказала звичайним стриманим голосом:
— Ну, ми точно будемо їй раді, хоча це і викличе певні труднощі — адже її батьки мешкають по сусідству. Та коли вона повернеться до школи, скажи їй, що ми її запрошуємо, а якщо вона не захоче жити тут, у нас є й інші можливості, щоб їй допомогти, все можна обговорити.
Тут вийшов Бен — його чуприна кидала виклик усім висновкам фахівців щодо сили тяжіння.
— Пане і пані Джейкобсени, радий вас бачити, як завжди.
— Доброго ранку, Бене. Я навіть не знала, що ти у нас ночуєш.
— Та я й сам не знав… Щось сталося?
Я розповів йому про візит детектива і Шпігельманів, а також про те, що Марго тепер формально вважається дорослою, яка зникла безвісти. Коли я скінчив, Бен кивнув і відказав:
— Мабуть, варто обговорити цю справу за тарілочкою гаряченького "Воскресіння".
Я всміхнувся, і ми пішли в мою кімнату. Незабаром прийшов Радар, і мене вигнали з команди, тому що нам слід було виконати складну місію, а я хоч і був єдиним власником гри, особливого успіху в ній не досяг. Довелося спостерігати, як вони ходять заселеною опирями космічною станцією, і тут Бен сказав:
— Гоблін, Радаре.