Пляшка з зельтерською так і стояла не відкоркована. Чолов'яга з чорною сигарою вийшов, і він лишився в кав'ярні з пристаркуватою білявою господинею, в якої була жилава шия, і з угорським солдатом та його дівчиною. Він пив вино й намагався думати про щось інше. Думав про рідний дім — але він майже не бував удома. Відколи скінчив школу, він майже не бував удома; удома він завжди боявся — їхнє сільце, ніби втиснуте між залізницею й річкою, було бідне на рослинність: на його вулицях і навколишніх дорогах не росли дерева, голий асфальт, і влітку, коли стояла задуха, тільки в садках було трохи затінку. Навіть увечері не ставало прохолодно. Він здебільшого приїздив восени, бо йому було приємно помагати збирати врожай: великі садки в рясних плодах, навантажені грузовики, багато грузовиків із грушами, яблуками та сливами проїздили понад Рейном у великі міста; вдома восени бувало гарно, він завжди ладнав із матір'ю та батьком, а коли сестра вийшла заміж за якогось садівника, це його не засмутило — адже восени вдома бувало так гарно... А взимку життя в селі ніби завмирало: воно лежало затиснуте й покинуте між Рейном і залізницею, лежало в холоді, і важкий солодкавий запах із мармеладної фабрики низькими хмарами, забиваючи дух, плив понад рівниною. Ні, він був радий, що може виїхати кудись. Він будував житла й школи, фабрики, багатоквартирні будинки, бо працював у великій фірмі. Казарми теж...
Та марно було силувати себе думати про все це. Він мимоволі думав про те, що забув спитати в Ілони її адресу — про всяк випадок.
7*
195
Але ж він міг узнати ту адресу — від шкільного двірника або від директорки, тож існувала ще можливість розпитатися, розшукати її, поговорити з нею, може, й провідати її. Та все це належало до тих безглуздих речей, які треба було робити, щоб вгамувати власне сумління, неодмінно треба було робити, щоб дати вищій силі нагоду виправити непоправне. Проте коли хоча б на мить повіриш, що все це може бути не безглуздям, може бути виправлене,— ти пропав. Цілий вік робитимеш це знову й знову, шукатимеш і чекатимеш — житимеш надією. І надія ця найстрашніша за все! Він не знав, що роблять з угорськими євреями. Він чув, що через них був конфлікт між угорським і німецьким урядами, але хіба вгадаєш наперед, що зроблять німці? А він забув спитати в Ілони її адресу. Найважливіше, що треба робити під час війни,— обмінятись адресами,— вони забули, а для неї мати його адресу — ще важливіше... Та все це марне: вона не повернеться.
Краще вже думати про кімнату, де вони могли б бути разом...
Він побачив, що вже скоро дев'ята: година давно минула. Стрілка на годиннику рухалась дуже повільно, коли дивитись на неї, та коли відведеш очі хоч на хвилинку, вона немов стрибала. Ось уже дев'ята, і він чекає тут майже півтори години; чи й далі чекати, чи збігати до школи, спитати в двірника адресу й піти туди? Він замовив ще карафку вина й побачив, що господиня задоволена.
П'ять хвилин на десяту до кав'ярні зайшов патруль. Офіцер із обер-єфрейтором; спочатку вони тільки окинули кав'яреньку поглядом і хотіли вже вийти — він добре бачив їх, бо сидів, утупившись у двері. В тому, щоб дивитись на двері, було щось чудесне: в дверях таїлась надія; але він побачив тільки офіцера в касці та єфрейтора за його спиною, що тільки зазирнули й хотіли вже вийти, але офіцер раптом побачив його й повільно рушив до нього. Він знав, що всьому кінець* ці люди мають єдиний дійовий засіб, вони розпо ряджаються смертю, тож він скорився їм без жодного слова. Бо ж стати мертвим — це означає, що ти більше нічого не зробиш на цьому світі; а він ще збирався щось зробити на цьому світі—дочекатись Ілони, розшукати її. любити її хоча він і знав, що це марна справа, та не втрачав надії, бо існував невеличкий шанс на успіх. Ці чоловіки в касках тримали в руках смерть, вона чаїлась у їхніх маленьких пістолетах, їхніх поважних обличчях, і хай навіть самі вони навряд чи хотіли завдати собі таку пращо, та за ними стояли тисячі людей, що так само розпоряджаються смертю,— шибеницями чи автоматами, вони тільки й чекають, щоб дати їй роботу. Офіцер глянув на нього й нічого не сказав, тільки простяг руку. Він був утомлений, майже байдужий, робив усе машинально, мабуть, все це було йому не до вподоби, але він робив своє діло, робив послідовно й поважно. Файнгальс подав йому свою солдатську книжку й наказ про відрядження. Обер-єфрейтор кивнув Файнгальсові, щоб він устав. Файнгальс знизав плечима й підвівся. Він побачив, що господиня тремтить, а угорський солдат злякався. — Ідіть з нами,— неголосно сказав офіцер. Я ще маю заплатити,— відказав Файнгальс.
— Заплатите коло дверей.
Файнгальс застебнув ремінь, узяв ранець і між обома патрульними пішов до дверей. Господиня взяла гроші, а обер-єфрейтор ступив уперед і відчинив двері. Файнгальс вийшов; він знав, що присікатись вони не можуть, та однаково міг би боятись, але не боявся. Надворі було темно, в магазинах і кав'ярнях горіло світло, і все мало дуже гарний, літній вигляд. На вулиці перед кав'ярнею стояв великий червоний меблевий фургон; задні дверці були відчинені, й одна стулка, відкинута вниз, на брук із кругляків, правила за східці. На вулиці стояли злякані люди, перед дверима фургона — вартовий з автоматом.
— В машину! — наказав офіцер.
Файнгальс піднявся по відкинутих униз дверцях у фургон, побачив у півтемряві багато голів, зброю — але ніхто не озвався й словом. Тільки всередині він розгледів, що фургон повний.
VI
Червоний меблевий фургон повільно їхав містом; він був щільно зачинений, оббиті повстю двері на засуві; на обох його боках чорніли літери: "Брати Героші, Будапешт. Перевозимо різні вантажі". З люка в даху фургона вистромлялась голова солдата, що уважно розглядався довкола, а часом нахилявся і неначе щось гукав усередину. Солдат бачив освітлені кав'ярні, морозивні, по-літньому вбраних людей, але раптом його увагу прикував ще один меблевий фургон, зелений, що намагався випередити їх на широкому бульварі, але не міг проскочити. За кермом зеленого фургона сидів чоловік у солдатській формі, поруч нього — ще один, з автоматом на колінах, а отвір у даху був густо заснований колючим дротом.
Шофер зеленого фургона раз у раз сигналив, їдучи за червоним фургоном, що важко сунув містом. Аж як вони доїхали до перехрестя з великою вулицею, де було просторіше й вільніше, зелений фургон зміг випередити їх, прошмигнувши мимо, і солдат, що визирав з люка, помітив, як він звернув у широку вулицю, що вела на північ; а червоний звернув на південь — майже точно на південь. Обличчя солдата в люку ставало дедалі поважніше. Він був невисокий і щуплявий, з обличчя немолодий, і, коли червоний фургон проїхав ще трохи, він прокричав усередину фургона:
— Видно, ми вже виїздимо за місто, бо тут будинки стоять рідше!
Знизу відповів глухий гомін, і червоний фургон помчав швидше — аж несподівано швидко. Дорога була безлюдна й темна, в густому гіллі дерев зависла густа, солодка вогкість, і солдат у люку нахилився й гукнув:
— Будинків уже нема, путівець веде на південь! Унизу закричали ще гучніш, а фургон помчав ще швидше.
Солдат у люку був зморений, він уже давно їхав так, стоячи на плечах двох інших, а ті двоє були неоднакові на зріст, і від цього він стомився ще дужче, йому вже остобісіло так стояти, але він був найменший і найлегший, тож його й вибрали, щоб стежив за всім зовні. Довгий час нічого не було видно. Дуже довго, як здавалося йому,— і коли його смикали за ногу та питали, що там видно, він казав, що не видно нічого, тільки дерева над шляхом та поле в темряві. Потім він побачив на дорозі двох солдатів, що стояли коло мотоцикла й присвічували ліхтариком на топографічну карту. Коли великий фургон проїздив повз них, вони звели на мить очі. Далі солдат у люку знов якийсь час нічого не бачив, поки не трапилась колона танків, що стояла на дорозі. Один танк, мабуть, був несправний, бо під ним лежав танкіст, а другий світив йому карбідним ліхтарем. Повз фургон швидко пролітали назад сільські будинки, темні сільські будинки, потім вони об'їхали зліва колону вантажних машин, що їхала дуже швидко, в кузовах сиділи солдати. Вслід за ваговозами їхала маленька сіра машина з командирським прапорцем. Ця машина швидко випередила вантажні. Неподалік дороги коло стодоли сиділи навпочіпки солдати-піхотинці, видно, дуже потомлені; декотрі лежали на землі й курили. Потім проїхали через село, а трохи далі солдат у люку вперше почув постріли: праворуч дороги стояла батарея важких гармат, її товсті, задерті вгору стволи чорніли на тлі темно-синього неба. З них вихоплювалися криваво-червоні спалахи й кидали червонястий м'який відсвіт на стіни сусідньої клуні. Солдат у люку злякався: він ще ніколи не чув канонади, яке це страхіття! Він хворів на шлункову хворобу, дуже тяжку; звали його Фінк, він був у чині унтер-офіцера й служив бу4>етником у великому госпіталі поблизу міста Лінца на Дунаї, і йому стало страшно ще тоді, коли начальник послав його до Угорщини добути справжнього токаю — токаю, лікерів і якомога більше шампанського. Ніби шампанське можна добути тільки в Угорщині! Але унтер-офіцер Фінк був єдиний у госпіталі, від якого можна було сподіватися, що він відрізнить справжній токай від підробки; та й, кінець кінцем, де шукати справжнього токаю, як не в Токайській окрузі. Його начальник, полковник медичної служби Гінцлер, дуже любив справжній токай, але дбав, мабуть, насамперед про свого чаркового брата й партнера в скат, отого полковника Брессена, до якого мимохіть зверталися "пане фон Брессен" — таким аристократичним здавався він завдяки худому поважному обличчю й рідкісному ордену на шиї. Він, Фінк, удома сам тримав ресторанчик, знав людей і розумів, що це тільки через якісь хвастощі начальник послав його по півсотні пляшок справжнього токаю — програв, певне, заклад, на який підбив його полковник.
Фінк побував у Токайській окрузі й добув там п'ятдесят пляшок токаю — і то навіть справжнього, що дуже здивувало його — адже він був шинкар, шинкар у виноробському місті, й знався на винах. Він не дуже вірив у той токай, куплений у Токайській окрузі за справжній — повна валіза, ще й кошик.