А якби тобі пощастило зробити підніжку другові, якби тебе прихильно зустріли замість нього, панна д'Еста видалася б тобі бездоганною!"
"Отакої! — озвалася Справедливість.— Ви, люди розумні й талановиті, але з порожньою кишенею, нарікаєте, що багаті дівчата одружуються з чоловіками, яких би ви не взяли до себе в лакеї, ви обурюєтеся практицизмом нашого століття, що прагне поєднувати гроші з грішми і ніколи не поєднає вродливого й талановитого, але бідного юнака з вродливою, шляхетною і багатою дівчиною! І ось одна така дівчина повстає проти звичаїв своєї епохи, а поет відповідає їй ударом, спрямованим у саме серце!"
"Багата вона чи бідна, молода чи стара, вродлива чи негарна, а ця незнайомка має слушність і, мабуть, вона розумна, адже зловила поета на тому, що він загруз у болоті корисливих інтересів! — вигукнула Честь. — Хай там як, а вона заслуговує на щиру, шляхетну й правдиву відповідь, заслуговує, щоб ти висловив їй свої найзаповітніші думки. Подивись на себе, заглянь у своє серце й очисти його від усякої скверни. Що сказав би на твоєму місці Мольєрів Альцест74?"
Поринувши в роздуми, Лабрієр ішов так повільно, що за годину ледве добрався від Рибного бульвару до бульвару Капуцинів. Там він звернув на набережну й попрямував до палати державного контролю, яка тоді була біля церкви Сент-Шапель. Але сівши за стіл, він, замість зайнятися звірянням рахунків, ще глибше поринув у свої тривожні роздуми.
"У неї немає шести мільйонів, це очевидно,— міркував він.— Але річ не в цьому..."
Через шість днів Модеста отримала такого листа.
IV
"Мадмуазель О. д'Еста-М.
Вельмишановна панно!
Ви ніяка не д'Еста і просто ховаєтеся під цим прізвищем. Чи можна довіритися тому, хто не говорить правду про себе? Так от, на ваше запитання я теж відповідаю запитанням. Походите ви з вельможної аристократії, з дворянства чи з буржуазного середовища? Звичайно, мораль для всіх одна; але залежно від становища, яке ми посідаємо в суспільстві, наші обов'язки змінюються. Як ото сонце, по-різному освітлюючи схили гір, надає краєвидові чарівного розмаїття, так і мораль погоджує суспільний обов'язок з рангом і становищем людини. Дрібна помилка солдата стає злочином, коли її припуститься генерал, і навпаки. Правила поведінки неоднакові для жінок різного стану: для селянки, яка жне жито, вони зовсім інші, ніж для робітниці, що отримує п'ятнадцять су в день або для доньки дрібного крамаря, або для дівчини з буржуазної родини, або для дочки багатого торговця, або для спадкоємиці вельможі, або для дівчини з роду д'Еста. Королю не личить нахилятися, щоб підняти золоту монету, а орачеві доводиться повертатися назад, щоб знайти загублені десять су, хоча і той, і той повинні бути ощадливими. Якщо панна д'Еста має шість мільйонів, вона може надіти крислатого капелюха з перами, вдягти гаптовану золотом амазонку і, нещадно шмагаючи та приострожуючи свого арабського скакуна, примчати в супроводі лакея до поета і сказати йому: "Я люблю поезію і хочу спокутувати провину Елеонори перед Tacco!"75 Якби дочка негоціанта зважилась на такий вчинок, вона виставила б себе на посміх. То до якого ж суспільного прошарку ви належите? Дайте правдиву відповідь, і я так само правдиво відповім вам.
Хоч я не маю щастя бути з вами знайомим, але ми вже поєднані узами поетичного взаєморозуміння, і тому я не хотів би засвідчувати вам свою пошану в банальних виразах. Збентежити чоловіка, який пише книжки,— це вже неабияка перемога жіночого лукавства".
Лабрієр виявив досить спритності, проте не більше, ніж це дозволено людині честі. Відповідь не змусила себе довго чекати.
V
"Панові де Каналісу
Ви показуєте себе чимдалі розсудливішим, дорогий поете. Мій батько — граф. Найвидатнішим представником нашого роду був один кардинал ще за тих часів, коли кардиналів вважали рівнею королям. Я остання представниця нашого майже згаслого роду; але мої спадкові привілеї дають мені право з'являтися до всіх дворів і входити в усі капітули. Одне слово, ми не нижчого походження, ніж Каналіси. Ваше щастя, що я не надсилаю вам свого герба. Спробуйте відповісти мені так само щиро, як і я. Чекаю вашого листа, щоб знати, чи й надалі я зможу підписуватись
віддана вам О. д'Еста-М.".
— Ця мила особа зловживає вигодами свого становища! — вигукнув Лабрієр.— От і спробуй збагнути — щира вона у своїх листах чи ні?
Мабуть, неможливо прослужити чотири роки особистим секретарем міністра, жити в Парижі серед нескінченних інтриг — і залишитися самим собою; навіть найчистіша душа п'яніє у хмільній атмосфері цієї столиці світу. Радіючи, що він усього лише Лабрієр, а не Каналіс, молодий доповідач палати державного контролю замовив місце в поштовому диліжансі, що йшов на Гавр, але спершу віддав на пошту листа, в якому пообіцяв Модесті відповісти на її запитання такого-то дня, бо, мовляв, написати сповідь справа нелегка й серйозна, а міністр завантажив його роботою. Перед від'їздом він потурбувався взяти в директора головного поштового управління листа до начальника гаврського відділення, в якому тому пропонувалося зберігати мовчанку про приїжджого і всіляко йому сприяти. Тому Ернест дістав змогу побачити, як побувала на пошті Франсуаза Коше, і коли вона вийшла, він подався слідом за нею, вживаючи всіх заходів остороги, щоб не звернути на себе уваги. Йдучи за Франсуазою, Ернест піднявся на Інгувільський пагорб і помітив у вікні Шале Модесту Міньйон.
— Ну що, Франсуазо? — спитала Модеста.
— Принесла, панно,— відповіла на це дівчина.
Вражений небесною красою білявої незнайомки, Ернест відійшов і спитав у перехожого, хто господар отого чудового маєтку.
— Отого? — перепитав перехожий, показуючи на віллу.
— Авжеж, мій друже.
— То вілла пана Вількена, найбагатшого судновласника в Гаврі. Кажуть, він не знає ліку своїм грошам.
"Щось не пригадую я в нашій історії кардинала Вількена",— подумав Ернест, спускаючись до Гавра, щоб звідти негайно вирушити в Париж.
Звичайно, він розпитав начальника пошти про родину Вількенів і довідався, що вони володіють величезним багатством. Пан Вількен мав сина й двох дочок, одна з яких була за сином пана Альтора. Розважливість підказала Лабрієрові не показувати, що в нього якийсь особливий інтерес до Вількена, та й начальник пошти почав уже поглядати на нього насмішкувато.
— А хто-небудь тепер у нього гостює? — все ж таки запитав він.
— Атож, родина д'Ерувілів. Кажуть, ніби молодий герцог одружується з молодшою дочкою Вількена.
"В часи династії Валуа був знаменитий кардинал д'Ерувіль,— сказав собі Лабрієр,— а за Генріха Четвертого це прізвище носив один грізний маршал, ушанований титулом герцога".
Ернест поїхав. Він бачив Модесту протягом однієї миті, але цього було досить, щоб він став мріяти про біляву незнайомку. "Багата вона чи бідна, але якщо в неї чудова душа, я охоче запропонував би їй стати пані де Лабрієр",— подумав він і вирішив продовжити листування.
Спробуйте-но лишитися невпізнаними, ви, нещасливі дочки Франції, спробуйте завести найдріб'язковіший роман, коли цивілізація зазначає на ринках і площах годину від'їзду та прибуття фіакрів, перераховує і двічі штемпелює листи — при надходженні на пошту і перед тим, як розносити їх; коли вона нумерує будинки, заносить до реєстру оподаткування навіть окремі поверхи, спочатку порахувавши там усі входи й виходи; коли незабаром вона заволодіє всією територією, зображеною до найменших подробиць на величезних аркушах кадастру — цього грандіозного витвору, зробленого за наказом велета. Спробуйте-но, необачні дівчата, уникнути — ні, не всевидющого ока поліції! — а тих пліток, які в глухій провінції не вщухають ні на хвилину, де стежать за найдріб'язковішими вчинками людей, де рахують, скільки тарілок із десертом було подано на обіді в префекта і скільки динних огризків валяється під дверима місцевого крамаря; де дослухаються до передзвону монет, коли рука скнари опускає їх до скрині, в якій уже блищить купа золота; де щовечора біля кожного каміна оцінюють статки кантону, міста, департаменту. Тільки завдяки простому непорозумінню пощастило Модесті уникнути шпигунства, хоч воно й було досить невинним, і Ернест уже картав себе за нього. Але який парижанин захоче зловитися на гачок юної провінціалки? Не пошитись у дурні — це жахливе правило житейської мудрості вбиває у душі людини всі шляхетні почуття.
Легко вгадати, яка боротьба відбувалася в душі шляхетного юнака, коли він писав листа, де відбилися всі муки сумління, розтривоженого докорами Модести.
А через кілька днів, сидячи чудового літнього ранку біля свого вікна, Модеста читала такі рядки:
VI
"Мадмуазель О. д'Еста-М.
Вельмишановна панно!
Я відповім вам без найменшого лицемірства: так, якби я знав, що ви володієте величезним багатством, я вчинив би інакше. Чому? Я довго дошукувався причини — і ось вона.
Природа заклала в нас почуття,— а суспільство розвинуло його понад усяку міру,— що штовхає нас на пошуки щастя. Більшість людей плутають щастя із засобами його досягнення, і багатство в їхніх очах — його найважливіший елемент. Отож під впливом розвинутого суспільством почуття, яке в усі часи робило з багатства культ поклоніння, я, мабуть, спробував би вам сподобатися. Принаймні мені так здається. Не можна сподіватися від чоловіка ще молодого тієї мудрості, яка віддає перевагу тверезому розуму перед чисто інстинктивним поривом; а тваринний інстинкт, схований у душі людини, невтримно пориває її до здобичі. Отож замість проповіді ви отримали б від мене компліменти й лестощі. Чи став би я після цього шанувати себе? Сумніваюся. В подібному випадку, панно, виправданням служить успіх. А щастя?.. Це зовсім інша річ. Чи довіряв би я дружині, здобутій у такий спосіб? Звичайно, ні. Рано чи пізно ваш вчинок постав би переді мною у його справжньому світлі. Хоч би як ви звеличили свого чоловіка, коли-небудь він дорікнув би вам за власну ницість. Не виключено, що й самі ви стали б зневажати його. Чоловік пересічний розрубує гордіїв вузол шлюбу з розрахунку мечем тиранії. Сильний чоловік прощає. Поет нарікає і плаче. Ось вам, панно, відповідь, яку підказала мені моя совість.
А тепер вислухайте, що я скажу далі. Вам пощастило змусити мене глибоко замислитись і про вас, яку я знаю мало, і про себе, бо досі я себе знав не досить.