Я пробував битися з ними, але виходило так, що здебільшого били мене. Тоді я махнув рукою, а пізніше навіть звик. Тільки частіше мене називають просто Дятлом — так коротше. І знаєш, це мене аж ніскілечки не турбує.
Через півгодини, коли друзі вже сиділи біля вогнища, розпаленого з допомогою тертя, Ян сказав:
— Послухай, Дятле, я розкажу тобі цікаву історію.
Сем скорчив гримасу й настовбурчив руками вуха, ніби справді урочисто приготувався слухати.
— Колись, — почав розповідь Ян, — одна індійська скво потрапила в полон до ворожого північного племені. Жінку завезли миль за п’ятсот, але, вибравши темну ніч, вона зуміла втекти. І побігла скво не прямо додому, бо знала, ідо на цій дорозі її наздоженуть і вб’ють, а зовсім в інший бік. Тамтешнього краю вона не знала і скоро заблудилася. Єдиною зброєю скво був ніж, а єдиною стравою — ягоди. Вона йшла кілька днів без перепочинку, аж поки в дорозі її захопила гроза. Тільки тоді вона відчула себе в безпеці, бо знала, що вороги вже не зможуть її вислідити. Та наближалася зима, і скво до морозів не могла дістатися додому. І вона вирішила перезимувати в лісі. Вона поставила вігвам з березової кори і добула вогонь тертям, взявши для лука-дрелі зав'язку від свого мокасина. Вона зробила сільця на кроликів з лозової кори, ялинового коріння та сушняку. Спершу вона голодувала, їла березові бруньки та внутрішній шар кори, а потім натрапила на місце, де водилося багато кроликів. Коли їй пощастило спіймати кількох звіряток, вона використала все аж до останньої шерстинки. Вона сплела рибальську волосінь із жил, наробила гачків з кісток та зубів і з’єднала все це у вудку з допомогою жил та соснової живиці. Вона зробила собі одяг з кролячих шкурок, позшиваних голками з кролячих кісточок і нитками з кролячих сухожиль. І ще наробила вона посуду з березової кори, позшиваної тонким ялиновим корінням. Цілу зиму вона прожила сама-самісіиька, а навесні її випадково знайшов відомий мандрівник Семюель Хірн. Її чудесний ніж майже зовсім стерся, але вона була сита, здорова й саме готувалася в дорогу, до своїх.
— Ах, де страше-е-е-енно дікаво! — вигукнув Сем, уважно прослухавши розповідь Яна. — І мені б хотілося так пожити, тільки з рушницею й у такому місці, де водиться багато дичини.
— Вигадав! Теж мені геройство!
— Е, не кожен захотів би, а головне, що не кожен зміг би так жити. А я зміг би!
— Як? Обходитися тільки ножем? Хотів би я бачити, як би ти зробив тіпі! — розсміявся Ян, а потім додав серйозніше: — Сем, досі ми тільки балувалися в індійців, а тепер давай гратися по-справжньому. Будемо робити все тільки з того, що знайдемо в лісі.
— Боюсь, що для нього треба ще раз провідати сенгерську знахарку. Вона знає всі рослини.
— Ми будемо сенгерськими індійцями, й обидва можемо носити звання вождів, — додав Ян, не бажаючи ні себе висувати в вожді, ні Сема визнавати своїм начальником. — Я — Маленький Бобер. А ти хто?
— Вечірня Кривава Грозова Хмара.
— Ні, це погано. Візьми щось коротше й таке, що можна було б намалювати і зробити твій тотем.
— Який тут найхитріший звір?
— Здається… росомаха.
— Та ні! Хіба вона хитріша за лисицю?
— В книгах сказано, хитріша.
— Може вона побити бобра?
— Гадаю, що може.
— Значить, я Росомаха!
— Ні, не згоден! Я не хочу мати товариша, який збирається мене побити. Та й жодне ім’я не пасує тобі краще, ніж Дятел. Ти просто незамінимий, коли треба зіпсувати хороше дерево чи подірявити кору, — заперечив Ян, великодушно забуваючи, звідки взялося прізвисько Сема.
— Все ж таки це не так погано, як бобрувати, — відповів Сем.
Слово "бобрувати" мало в Сенгері свою історію. Сокира та ліс посідали в житті сенгерців найперше місце. Вміння володіти сокирою цінувалось, як особливе мистецтво. Перші поселенці робили все домашнє начиння з дерева, і єдиним інструментом у них була сокира. Говорили навіть, що вони "трохи підгострюють сокиру й голяться нею в неділю".
Коли батько пускав свого сина у світ, він давав йому лише добру сокиру. Сокира була першою необхідністю в житті та праці і вважалась першоосновою всякого господарства. Всі майстерно володіли сокирою. Кожен чоловік і навіть підліток був неабияким теслею. Проте вони і не підозрювали про свою майстерність, поки серед них не з'являвся якийсь "новачок".
Існували непорушні правила, як треба рубати дерево і як його валити в потрібному напрямку, витрачаючи при цьому як можна менше фізичної праці. І жителі Сенгера знали ці правила мало не з пелюшок. Кажуть, що бобер навмання підточує дерево з усіх боків, поки воно впаде. В Сенгері, якщо лісоруб хоч трохи відхилився від загальновизнаних правил і рубав не так, як слід, його працю називали "бобруванням". І в той час, як вислів "працювати, мов бобер", означав найбільшу похвалу, "бобрування" дерева вважалося останньою ганьбою. Ось чохму насмішка Сема була позначена особливою в’їдливістю, яку міг оцінити тільки житель Сенгера.
XI
ЯН ТА ЗНАХАРКА
Ян зібрався при першій нагоді знову побувати у знахарки.
— Краще йди без мене, — порадив Сем, коли дізнався про його намір. — Вона на тебе й не подивиться, якщо з тобою буду я. Адже в тебе вигляд здоров’яка!
Отож Ян пішов сам і був навіть радий цьому. Він любив Сема, як друга, але той своєю балакучістю та дотепністю міг привернути до себе всю увагу співбесідника, а Ян, мовчазний і принишклий, залишався при цьому в тіні. Та ще гіршим було те, що Сем завжди перебивав розмову в найцікавішому місці.
Коли Ян вийшов, Сем крикнув йому навздогін:
— Якщо хочеш, залишайся там на обід! Ми знатимемо, через що ти запізнився!
Після цього він заклав язик за щоку, примружив око й побрів у напрямку амбара з своїм звичайним загадково-сумовитим виразом на обличчі.
Ян прихопив з собою записну книжечку (останнім часом він звертався до неї усе частіше) та приладдя для малювання. По дорозі хлопчик нарвав цілий жмут різних квітів та трав. Бабуся зустріла Яна зовсім інакше, ніж першого разу.
— Заходь, заходь, любий? Як твоє здоров’ячко? Як поживають тато, мама? Сідай, сідай, будь ласка. Як собі мається отой розбишака, Сем Рафтен?
— Сем уже здоровий, — відповів Ян і зашарівся.
— Здоровий! Аякже! Я знала, що поставлю його на ноги, і він це знав, і мати його теж знала, коли посилала до мене. Вона щось переказувала?
— Ні, бабусю, не переказувала.
— Бач, негідниця! Я врятувала їм хлопця, не подивилась, що вони мене обікрали, а вона хоча б тобі подякувала, скотина! Ну, бог їй суддя, — додала старенька з погано прихованою ненавистю. — Що це в тебе? Еге, бачу. Слава богу, що хоч квіточок вони не можуть винищити. Дерева вирубують, а квіточки все ж таки розпукаються щовесни. Гарненькі мої! Любенькі мої крихітки!
Ян розклав перед нею букет. Бабуся вибрала кліщинець (arum) і почала розповідати:
— Оце покаянна трава, або індійська ріпа. Діти її називають "Джек-на-підставці". Ніколи не бери в рот її кореня, бо обпечеш язик. Палить, неначе вогнем! Хлоп’ята завжди підсовують новачку цей корінь. Зате вдруге його не піддуриш! Індійці виварюють з нього отруту й тоді їдять. Звісно, це краще, ніж помирати з голоду.
Потім вона розповіла про "золоту печатку" (Hydrastis canadensis), — рослину, якою минулого разу лікувала Сему коліно. Стара сказала, що ця трава позначена печаткою Мудрого Короля, і що її дивовижні корінці — "то найкраще золото, яке тільки може спородити земля".
— Як пізно в цьому році адамів корінь! Його називають ще майським яблуком, або царським коренем. Індійці їдять його від шлунку, а я сама не раз бачила, як він виліковував коней від болячок за вухами… А, синій когош! Тільки я називаю його спазмовим коренем. Нема нічого кращого від спазм, — його п’ють замість чаю. Бачиш, листочки як скулились? Немов людина в спазмах… Усе позначено для нас на грішній землі, тільки придивлятися треба уважніше…
…— А тепер лишень поглянь на оцю рослинку, — сказала знахарка, розворушивши букет і вибравши жовтий "венерин черевичок" (Cypripedium). — Для індійців вона — всього лиш мокасин. Прости їм господи їхню сліпоту, але вони нічого не знають і не хочуть вчитися… Оце істеричний корінь. Він чудово помагає від істерики. Придивись до нього. Бачиш обличчя жінки в істериці з розпатланим волоссям і відвислою щелепою? Пригадую, як дочка Ларрі, коли ще була малою, не хотіла йти "на місце" і впала в істерику. Вони покликали мене, а я принесла істеричний корінь. Перш за все я сказала "Зігрійте води". Потім заварила корінь, як чай, і дала їй напитись гарячим. І щоб мені язик одсох, коли брешу! — їй стало добре від першої ложки… Так, так, де справді божий дар, і треба лиш знати, як його взяти. Не можна взяти й викопати його, коли заманеться. Треба копати, коли ще немає квітки. А все тому, що сила не може бути одразу в двох місцях. Вона або у квітці, або ж у корені. Якщо є квітка, то корінь ні на що не придатний, як трухла солома. Його шукають або напровесні або ж глибокої осені, під сухим листям, коли сам чорт не знає, де він ховається… А це що? Еге, бачу. Тхоряча капуста. То ти йшов берегом? Тільки там вона й росте.
— Ви точно вгадали, бабусю, — відповів Ян. — Тільки почекайте, я хочу намалювати всі ці рослини й записати їх назви та все, то ви про них розказуєте.
— У тебе вийшла б велика книга, коли б я розказала все, що знаю, — з гордістю відказала старенька й, чиркнувши сірником об коліно, запалила люльку. — Та тобі ні до чого записувати, яка травиця на що годиться, бо це давно уже зроблено. Ну, дивись: оце когош від спазм, — хіба ти назвеш його інакше? Оце мокасин від істерики, — він теж сам про себе говорить. А тхорячий корінь від того й від того, і хіба ж він не схожий на те і друге разом?
Ян змушений був погодитись з нею, хоч не бачив аніякісінької схожості між цими трьома рослинами.
— А осьдечки — бачиш? — це індійський тютюн. Ти, мабуть, зірвав його біля річки. Ранувато він нині з’явився, навіть завчасно. Він викликає блювання. Поглянь, як він скрючився, ніби дурману наївся.
…Зверни увагу на пропасний кущ. Його пагони дають чудову настоянку від пропасниці, і взагалі, коли людину трусить. Ти не помічав, як цей кущик труситься від найлегшого вітерця?..
…Оце липка трава, — вела далі знахарка, показуючи Яну стебельце медівника.