Ти сама вживала це словр.
— Бо вона так грубо і часто проявляється, що варто побути її жертвою протягом якихось кількох сторінок, аби здогадатися, якою вона є завжди.
— Але яким чином гарем може бути зіпсутим?
— А ти спробуй пожити в ньому. Замість того, щоб бути його власником. Він мовчки дивиться на неї.
— У твого рота я не вкладав жодного з цих слів.
— Нізащо б не хотілося бути частиною твого діалогу. З власної волі, якби вона в мене була.
— Якщо тобі цікава моя думка, то ти розмовляєш саме так, як сама хочеш. Тобто, як збоченська маленька сучка, яка така ж прямолінійна, як прямий кут, і така ж цнотлива, як стриптизерка.
— Дякую.
— Ти мені й на мить голови не задуриш. Це саме така ситуація, які ти полюбляєш. Спочатку наче заманюєш, а потім з першого ж слова навмисно робиш усе наперекір. І що гірше, ти сама це усвідомлюєш, хіба ні?
— Якщо ти так кажеш. Тобто, якщо ти кажеш, ніби хочеш, аби я відповіла "якщо ти так кажеш". А так воно, очевидно, і є.
— Я вимагаю справжньої відповіді.
— Нарешті він заговорив природно.
— Я маю право на справжню відповідь.
— От і придумай її.
— Оце вже точно не мої слова. Вона знизує плечима:
— Спробуй ще раз. Ти ж майстер.
Він розлючено розглядає її профіль. Обоє мовчать. Затим він озивається:
— Я щойно спіймав тебе. —Як?
— Просив тебе щось зробити, а ти ослухалася.
— Я не вмію читати думок. Я просто твоя надувна лялька.
— Дуже гарно. Я хочу, щоб надувна лялька сказала, що вона кохає мене. Пристрасно. Негайно.
— Я кохаю тебе. Пристрасно.
— Не так. З почуттям.
— Не знаю, чи зможу.
— Ну, ну, ну!
Вона зневажливо дивиться на нього:
— Не моя в тому провина, що водночас я лишаюся запрограмованою рабинею тієї дурацької тональності, яку ти вимислив. Того нездарного набору вигаданих начебто жіночих емоцій, які ти вклав у мене. Не кажучи про тебе самого як персонажа. Як я помітила, ані словом не згадувалося про його особливо сумнівний статус. Мені цікаво, хто смикає за його мотузки?
— Я. Бо я — це я. Не сміши мене. Вона саркастично посміхається:
— Боже, який же ти наївний.
— Це ти наївна. Не міг же я примусити себе як персонажа переконувати, що я це не зовсім я.
— То чому ж завжди про нього говориться "він"? Що ти намагаєшся приховати?
Він якусь хвилю мовчить.
— Послухай, я не збираюсь обговорювати це геть недоречне зауваження. Ти просто намагаєшся ухилитись від пояснення, чому не робитимеш того, про що я попрошу.
— Можливо, я б могла вдавати. Почала б совати стегнами, стогнати. Так було б добре?
— Ні.
— То нехай твій персонаж спробує. Зроби так, щоб він говорив мені, начебто пристрасно любить мене.— Лежачи на подушці, вона знову повертає до нього профіль:— Я чекаю.
— Я розумію, в чому твоя біда. Ти — класичний випадок людини, яка псує задоволення іншим. Ти почуваєшся винною, тільки-но починаєш отримувати насолоду. І збиваєшся на оту нісенітницю про реальність і нереальність.
— Бувши тобою, я б не стала такого говорити.
— Тобто?
— О Боже, тільки-но згадаю, який зараз день і вік... Мені стає бридко. Світ повниться особливо доречними прикладами стосунків між чоловіками й жінками, а їх вивчення у художній літературі виконує життєву соціологічну функцію,— а що ти можеш сказати усім? О музи... я хотіла сказати, о Боже. Я така збентежена. Та невже ж знайдеться сучасна жінка, справді жива жінка, яка так приречено та стримано говоритиме про пастухів та флейти і ...
— Жінки, котрі говорять про літературне дослідження, що виконує життєву соціологічну функцію, аж ніяк не кращі.
— О, я розумію. Це так аморально з нашого боку. Показувати, що ми теж уміємо мислити. Який наступний закид?
— Ти злісно і по-садистськи порушуєш усі правила, її розпашіле від гніву обличчя повертається до нього:
— Твої правила!
— Гаразд. Мої правила. Вона знову відвертає обличчя:
— Вони мені вже в'їлися. Мене аж нудить від того, що я повинна вдавати, ніби існую саме так, як насправді не було б, якби я дійсно існувала.
— Хоч би там як, але, хай йому чорт, для мене ти існуєш. Така, як ти є.
— Гайль Гітлер.
— Нехай. Тоді ось тобі аргумент: Гітлер наказує тобі існувати. Такою, як ти є.
— Не може він. Бо існування потребує певних елементарних свобод.
— Якби тут був ще хтось, він би подумав, що ти вже й так доволі реальна. А на вигляд — то ще й яка реальна.
— А щоб ти знав, то я гадаю: ти абсолютно позбавлений смаку, найнепри-ємніший і найнечесніший з усіх, з ким мені будь-коли доводилось опинятися в ліжку.
— Це прекрасний приклад ослячої жіночої логіки! Спочатку ти начебто не існуєш. А затим, виявляється, тебе безконечно трахкають чоловіки. Ну ж бо, зважся нарешті і скажи, ради Бога, що з цього — правда?
— Я цілком здатна придумати таке порівняння, яке б я й придумала, якщо б існувала, а я таки існую. Якщо б я була здатною.
— Ти не можеш одночасно не існувати й існувати. Ці вислови взаємно суперечливі.
— Розумію. Отож тепер мені відмовляють навіть у можливості мати уяву.
— О Боже. Я здаюся.
— Мені навіть не можна подумати про те, ким би я могла стати, якби мені не трапилося нещастя бути створеною тобою. Не можна навіть подумати про всіх симпатичних, розумних, витончених митців, які могли б першими придумати мене. Натомість я змушена вибирати оце гниле яблуко, оцього вродженого невдаху, незграбу, який і за мільйон років не буде здатний достойно оцінити мою делікатність і витонченість.
— Невдячна... без мене ти була б ніким!
— О Боже, краще вже ніким. Бо з тобою я гірше, ніж ніхто.— Вона з презирством дивиться на нього.— А гола і проста істина полягає в тому, що ти не пробуєш зрозуміти мій потенціал.— Вона відвертає голову.— Гадаю, то справді не твоя провина. Беручи до уваги твою технічну невправність, то навіть сумніваюся, що тобі це взагалі по силі.
— Про що ти? Яка невправність?
— Очевидно, ти не помітив,— однак цього аж ніяк не могла б не помітити якась третя особа, що ми з тобою досі залишаємося в безглуздо недоладній сексуальній позі.
— Це легко виправити.
Він рвучко відсувається від неї і підводиться з ліжка. Повертається до стільця, сідає на нього і згортає руки на грудях, закладає ногу на ногу. Він вдавано уважно розглядає протилежну стіну. Вона потай кидає на нього погляд, піднімається на лікоть і повертається до нього спиною. Обоє мовчать. Нарешті вона тихо і повільно говорить:
— Якщо це не надто велике прохання, мені цікаво, чи ти не проти хоча б раз придумати щось корисне. Скажімо, якусь одежину для мене. Тоді я вдягнуся й піду собі. Це може бути все що завгодно. Навіть простий халатик.
— Спершу я повинен дещо сказати тобі.
— Уже все сказано. Ad nauseam1.
— О, ні, не все.— Оголена молода жінка мовчки зітхає, кладе ліву руку стиснуту в кулак на стегно ліктем догори, демонструючи цим жестом вимушену впо-кореність.
Він дивиться їй у спину й уже тихіше говорить:
— Визнаю, що зробив одну поважну помилку. Не щодо тебе, а щодо неї. Гаразд, можливо, вона не існує в історичному чи науковому сенсі. Та коли в тебе такий витончений розум, то, я впевнений, ти погодишся, що вона отримала свого роду апострофічне й персоніфіковане реальне життя.
— Годі вже про це. Ну, чому ти не припиниш розмовляти, як словник? Він глибоко вдихає повітря:
— Але оскільки вона не існує, а ми з тобою погоджуємося, що ти — не вона, то я можу говорити відверто. Моєю помилкою стало втілення — якщо вона існує — такої абсолютно аморальної і впертої старої повії у таку принаймні зовні цілком привабливу дівчину, як ти. Тобто, ким би вона вже стала до цього часу — якби існувала? Вона ніч у ніч полювала за кожним Томом, Діком і Гаррі, які водять ручкою, впродовж чотирьох тисяч років із завжди широко розставленими ногами. Мені слід було зробити її п'яненькою старою відьмою-сифілітич-кою. Принаймні це було б ближче до істини. Ти погоджуєшся?
— У тебе — все?
— Тим більше, їй слід би — якщо вона існує — провести невеличке дослідження ринку щодо своєї особи. Спробувати постукати до кількох дверей. "Привіт. Мене звати Ерато. Я надихаю людей. Чи не зацікавить вас невелика ода? Можна показати вам новий зразок нашої угоди, записаної строфою Алкея?" Та вони б реготали їй в обличчя. Якщо б не вважали, що вона втекла з найближчого дурдому.— Він розглядає її спину.— Як би там не було, зараз вони спроможні робити усе те, що колись робила вона, з допомогою комп'ютера і програми-редак-тора, причому в сто разів краще. Мені навіть дещо шкода її, бідної старої корови з усохлим вим'ям. Якщо вона існує.
Тепер уже дівчина на ліжку глибоко зітхає. Однак вона і далі мовчить, не відводячи погляду від кутка кімнати.
— Варто тільки поглянути на тебе, коли ти лежиш у цій позі Венери пензля Рокебі, щоб зрозуміти, як смішно це було з мого боку. Очевидно, дотепер вона б уже перетворилася на стару клячу в пошарпаному пальті, яка нишпорить у сміттєвих баках і щось собі під ніс бубонить... якщо б вона справді існувала.
Це дещо несподіване закінчення викликане попереднім порухом фігури на ліжку. При згадці про Венеру Рокебі, вона повернулася й сіла. Тепер, згорнувши руки, міцно стиснувши губи, розглядає чоловіка на стільці очима, які потемніли, наче обсидіанові.
— Тепер ти вже закінчив?
— Так.
— Готова закластися, вона шкодує, що не перетворилася на стару шкапину. Бо принаймні могла б одійти від справ і зникнути. Туди, де не існує мужчин.
— Але це заледве чи має значення, правда? Оскільки вона теж не існує.
— Я кажу це, виходячи тільки з твого власного припущення.
— Хоч воно до смішного гіпотетичне.
— І що характерно, в ньому — зневага до жінок.
Він схиляє голову й розглядає великі пальці на ногах:
— Мені дивно, що ти так кажеш.
— Дивно, чому я стаю на бік власної статі?
— Тільки те, що коли б вона існувала, але тут її б не було, то це б означало, що всю брудну роботу вона лишає для тебе. Саме твоє тіло повинно зазнати огидного сексуального приниження, оскільки воно вимушене задовольнити моє тіло. Що робить її не більше ніж звідницею. Хіба не так?
— Я звернула увагу, що ти — і це характерно — лишаєш поза увагою усе її історичне підґрунтя.
— Я не впевнений, що мені до вподоби цей суто теоретичний елемент, який ти вводиш у нашу розмову.
— На відміну від тебе, я маю здатність співчувати. Просто ставлю себе на її екзистенціальне місце.
— Якщо б вона існувала.— Дівчина зводить очі до стелі.— Ми не повинні забувати, що ведемо цілком абстрактну і нереальну дискусію.