Почувала себе там чужою...
— У вас вже нічого не болить?
— Абсолютно...
Вони сіли одне навпроти одного, і Альбер зняв їй пов'язку з руки.
— Чудово! Майже загоїлось... Тепер можна без пов'язки. Покладу на рану трохи марлі та лейкопластир...
— А в мене є новина...
— Яка ж?
— Починаю самостійне життя...
— Ви знайшли роботу? У Парижі?
— І навіть ту, яку хотіла: у приймальні лікаря. Дякуючи, правда, моїй забинтованій руці. Коли обідала у вагоні-рестора-ні, за моїм столиком сидів якийсь чоловік середніх літ. Досить симпатичний. Поцікавився, чи рана в мене серйозна. Він, виявилось, лікар. Відчувала до нього якусь довіру. Він не з тих, хто почав би залицятися. Відповіла, що ненароком розрізала руку і що рана вже загоюється. Поцікавився, чи я парижанка. Зізналась, що лиш збираюсь влаштуватися у Парижі. "І чим думаєте займатися?" — "Хотіла б знайти місце секретарки у якомусь бюро, у приймальні лікаря". Мій супутник поміркував трохи, а потім дав візитну картку: "Ось моя адреса. У другій половині дня я завжди у себе. Приходьте. Може, візьму вас на роботу. Моя секретарка недавно вийшла заміж, тепер чекає дитину..."
Альбер уважно слухав.
— Ви залишитесь у цьому готелі чи підшукаєте кімнату ближче до вашої майбутньої роботи?
— Залишусь тут...
Альбер не запитав чому.
— Вам краще з цією пов'язкою?
— Значно краще. Спасибі, лікарю...
...Взяла у руки гітару, почала добирати акорди. їй раптом стало трохи лячно. Від того, що все владналося аж надто добре... Може, це погана прикмета? Відклала гітару, відкрила свою валізу, дістала невеликий згорток. Там був батьків револьвер, про який, забувши, так і не сказала йому. Постукала до Альбе-ра. Він сидів за столом, перед ним лежала кипа розгорнутих зошитів. Неабияк здивувався, побачивши Оділію з револьвером у руках.
— Чи не візьмете цю штуку на зберігання?
— Візьму, звичайно. Ви ще трохи боїтеся сама себе?
— Не думаю... Це, скоріше, як символ... Ви розумієте?.. Ну, я залишаю вас, працюйте...
Він провів її довгим поглядом, поки йшла до дверей.