До того ж у неї є дорослий син.
— Який нишпорить серед моїх паперів?
— Та що це з вами?
— Я його бачив!
У неї залишилася тільки одна відповідь:
— Хіба у вас на батьківщині прислуга ніколи не цікавиться справами своїх господарів?
Аділь-беєві спало на думку, що бліднути ще дужче Соні вже небезпечно. Минулого разу, після цілогодинних намагань дошкулити дівчині, він усе-таки попросив її прийти ввечері. Соня тоді пробурмотіла:
— Для вас це так важливо?
— Ні! — відказав він.
І ось від того дня минуло вже три тижні.
Свічка вже наполовину згоріла. Аділь-бей підвівся, перейшов до спальні й почав роздягатися. Він так і не розпорядився пошити й повісити фіранки. По шибках квапливо скочувалися тремтливі краплі. Посеред вулиці біг і шумів, наче лісовий струмок, справжній потік. Вікно навпроти було зачинене.
Аділь-бей ліг і дмухнув на свічку, як це робив щовечора. Лежачи з розплющеними очима, пригадав пана Панделлі; той був так пересичений радістю, що навіть зітхати забув. Італієць тішився тим, що завтра мав вирушити на борту "Авентіно" додому.
А поруч з обличчям Панделлі Аділь-беєві ввижався лютий образ чоловіка з Новоросійська. Сидячи поруч із дочкою, він ладен був захищати її від будь-яких зазіхань перехожих. Не забути б розповісти про цього чоловіка Соні. Та Аділь-бей знав: Соня й тут знайде що відповісти. Мовляв, а хіба в Туреччині немає голодних?
У такому разі він покаже їй знімки стамбульських базарів, де прилавки завалені фруктами та городиною. А чи бачила вона коли-небудь ціле ягня, засмажене на рожні просто серед вулиці? За кілька піастрів можна купити повну тарілку м'яса! Скільки разів на місяць вона їсть м'ясо? А Соня ж якраз у тому віці, коли жіноче тіло формується. Її маленькі груди вже починають обвисати, а тіло м'яке й бліде.
Чому вона ставиться до всього так категорично?
Чому вона мовби кидає йому виклик? Це ж так просто — стати добрими друзями, розмовляти відверто й щиро! І чому вона завжди дивиться на нього з такою холодною цікавістю? Іноді, коли Аділь-бей тримав її в обіймах, здавалося навіть, що Соня його жаліє. А коли його очі збуджено спалахували від думки, що вони самі, в обіймах одне одного, Соня часом холодно запитувала:
— Що з вами, Аділь-бею?
Тим гірше для неї. Так далі тривати не може! Але й Соня вже не така, яка була колись. На її повіки лягли темні смуги, а коли Аділь-бей несподівано опинявсь у неї за спиною, вона здригалася.
Взимку вона носила ту саму чорну сукню, що й улітку, і того самого капелюшка, а зверху — благеньке манто з козячого хутра, на якому видніли сліди минулих років. Двічі чи тричі він бачив, як вона плела на роботі рукавички.
Жінки з бару харчувалися краще. Але Джон сказав, що через два-три місяці їх відсилають до Москви, щоб вони не зав'язали ні з ким серйозних стосунків.
"Одну з них, — кинув якось Джон, — убили за те, що вона довірилася бельгійському морякові й щиро розповіла йому про своє життя". Аділь-бей забув розказати про це Соні. А втім, вона й сама має знати про такі речі. Дівчина знає все. І все ж йому хотілося, щоб вона почула це з його вуст.
Часом дощ припускав рясніший і обертався на справжню зливу. Тоді гучніше шумів і потік. Так тривало кілька хвилин, а по тому дощ знову трохи вщухав. У будинку навпроти горіло світло. Там була Соня. Джон розповідав йому і про неї. Та й про Нейлу теж. Чому всі заводять із ним розмову про його секретарку, так наче, крім цієї блідої дівчини, в місті більш нікого нема? А тим часом жінок тут сотні! Тепер він знає й про це.
Щодо Соні, то сили її вже вичерпуються, це ж ясно. Боротися з ним, Аділь-беєм, їй усе важче й важче.
Аділь-бей перевернувся на другий бік. Він засинав, і йому здавалося, що він котиться з крутого схилу. Але шум дощу й далі переслідував його, перетворюючись уві сні на потріскування друкарської машинки: секретарка із стомленими очима закінчила друкувати одне речення і обернулася, чекаючи наступного.
Не забути б розповісти їй про того чоловіка з Новоросійська!
8
Але другого дня Аділь-бей не сказав Соні нічого з того, що хотів сказати, навіть не обмовився про чоловіка з Новоросійська. Уночі він задихався, хоча й лежав майже не вкритий, — це траплялося з ним усе частіше. Аділь-бей намагався пригадати, чи не бувало з ним чогось такого раніше, але ранкових пробуджень у мокрій від поту білизні він не пам'ятав. Прокидаючись, він почував ще більшу втому, ніж звечора. Довго лежав, дивлячись просто в стелю, доки поверталися хоч якісь життєві сили. Вигляд у нього ставав жахливий. З'явилася гіркота в роті, якої досі він також не помічав.
Та цього ранку чоло було ще мокріше, ніж звичайно. Зусиллям волі він примусив себе встати й підійти до умивальника. Все ще шумів дощ. Повітря, що просочувалося крізь кватирку, було насичене вологою.
На фіранках у вікні навпроти вимальовувалася тінь Колінової дружини, що саме збиралася на роботу.
Аділь-бей зупинився біля дзеркала, чекаючи, поки натече вода в миску. В око йому впало, що борода в нього стає густішою, ніж була доти, і тут він згадав, що в мерців бороди ростуть швидше, ніж у живих! Він висякався і сплюнув на хусточку. І раптом усе довкола змінилося… Від несподіваного страху він обм'як, засіпало в шлунку, заболіло серце. Аділь-бей не наважувався ще раз глянути на хусточку, де виразно яскріли плями крові. Він боязко зиркнув у дзеркало, прислухаючись, як служниця чимось грюкає в кабінеті.
Невдовзі прийшла Соня, і жінки заговорили так швидко, що він нічого не міг зрозуміти. Він уявляв собі, як Соня ставить на камін сумочку, вішає капелюшка, скидає калоші…
Коли Аділь-бей у пом'ятій піжамі й капцях на босу ногу ступив до кабінету, Соня мало не підскочила на місці. Він помітив це й відчув задоволення принаймні від того, що викликає у неї страх.
— Негайно йдіть по лікаря.
— Ви хворі, Аділь-бею?
— Не знаю.
Він не став голитися, одягатись, навіть не втер спітнілого обличчя. Щоразу, проходячи повз дзеркало, він уважно себе оглядав. Якийсь час йому ще вдавалося зберігати спокій. Аділь-бей снував туди-сюди по кімнатах, тримаючи руки за спиною й похитуючи головою. Але тільки-но його погляд падав на хусточку, як знову поверталася паніка. Щелепи судомно, нетерпляче стискалися. Аділь-бей не зводив очей з дверей, ніби сподівався прискорити так появу лікаря.
— Але ж лікар буде російський! — розпачливо скрикував він. І, помовчавши, додавав: — Побачимо!
Він не помічав навіть, що розмовляє сам із собою.
— Треба, щоб лікар сам назвав мою хворобу.
Лікар прийшов разом із Сонею — вона привела його просто з лікарні. Аділь-бей впустив його до кімнати, потім зачинив двері на ключ і сказав:
— Огляньте мене!
Аділь-бей говорив, сардонічно всміхаючись, немовби кепкував зі свого співрозмовника.
— Вам погано?
— Дуже погано.
— Що вас турбує?
— Все!
— Покажіть язика… Скажіть "а!" Роздягніться…
Лікар приставив вухо до грудей Аділь-бея, і той подумав, що він, мабуть, знову зводитиме все до нервової перевтоми.
— Дихайте… Кашляніть… Дужче!..
Обличчя в лікаря було серйозне, хоч і не серйозніше, ніж звичайно.
— Ви певні, що не зловживаєте бромом?
Аділь-бей усміхнувся, однак не став признаватися, що жодного разу його не пив.
— Всі органи втомлені — так, неначе…
— Неначе що?
— Неначе ви вже довго чимось зловживаєте. Якимось снотворним чи спиртним… Ви не п'єте?
— Ніколи. А це не може бути щось інше?
— Не знаю. Ви не відчуваєте постійного болю в якомусь одному місці? Аділь-бей показав лікареві хусточку з плямами й кинув:
— Ось, будь ласка!
Всупереч його сподіванню, хусточка не викликала в лікаря особливого інтересу.
— Таке з вами трапилося вперше? Це досить цікаво, але зовсім не доводить, що у вас сухоти. Слухаючи вас, у легенях я нічого не почув. Але якщо ви все ж таки хочете перевіритись, то треба зайти до лікарні й зробити флюорографію.
Чому лікар раптом схопив склянку води, що стояла біля ліжка? Він довго розглядав її, крутив у руках, потім знизав плечима й повернувся до Аділь-бея.
— То що ви мені припишете?
— Передусім — не пити брому. Ви їсте тут? Ота жінка в кабінеті — ваша служниця? — Лікар якось невдоволено подивився ліворуч, потім праворуч.
Аділь-бей не зводив з нього очей. Він уже почав про дещо здогадуватись і чекав слів, однак вони так і не прозвучали.
— То ви гадаєте, що причина — в їжі?
— Я цього не сказав. Немає ніяких підстав припускати, що це — наслідки неякісної їжі.
— Тоді що ж?
— Приходьте до лікарні. Там я зможу оглянути вас ретельніше.
— Ви не хочете говорити того, що думаєте?
— Я ще нічого не думаю.
То була неправда. І доказ цьому — те, як квапливо лікар кинувся до виходу, як довго не міг знайти ручку дверей. І все ж таки в кабінеті він зупинився й глянув на Соню та служницю.
— До лікарні! — повторив він Аділь-беєві.
Відвідувачі чекали. Соня запитала:
— Ви сьогодні прийматимете?
— Так.
Це "так" Аділь-бей вимовив, як погрозу. І пішов одягатися. Кожен точний рух коштував йому великих зусиль. Востаннє глянувши на себе в дзеркало, він сів за стіл і запитав:
— Хто перший?
Таким категоричним він не був іще ніколи.
— Ви кажете, нібито у вас зникла дочка, і її, на вашу думку, викрав турок? На жаль, шановна пані, нічим не можу допомогти. Я тут не для того, щоб шукати дівчат, які дозволяють себе красти. Хто далі?
Водночас він прислухався до кожного шарудіння в спальні, де була служниця, й важким поглядом стежив за Сонею, намагаючись нічого не пропустити, жодного її руху. Аділь-бей здавався сам собі восьминогом із чутливими мацаками. Він почав розглядати шкіру в секретарки. Її шкіра була така сама бліда, як і в нього, але то була зовсім інша блідість! Сонина шкіра завжди лишалася сухою, а в Аділь-бея вона від найменшого поруху, навіть від невеликої спеки ставала геть мокрою.
Соня писала. Двічі чи тричі вона підводила на нього очі. Аділь-бей відчував неприродність цих рухів — було видно, що це коштувало дівчині зусиль. Як йому вдавалося міркувати, спостерігати, прислухатися, незважаючи на безперервні розповіді відвідувачів? Нерідко Аділь-бей обривав довгі пояснення:
— Двома словами, будь ласка!
Отож уже об одинадцятій кабінет спорожнів.
— Що ви робили вчора ввечері? — грубо запитав він у Соні.
Дівчина завагалася. Мабуть, вона була здивована і його тоном, і самим запитанням.
— Ходила до клубу.
— А потім?
— Що ви маєте на увазі?
— Де ви ночували? Вдома чи, як ви це називаєте, у товариша?
— У товариша.
Вона просто й відверто дивилася на нього з готовністю витримати його погляд.