Зло для мами полягає в сласності, що її вона ніколи не спізнавала, вона називає її хіттю і відчуває до цього огиду. їй і в голову не спадає, що гріх може бути пов'язаний з гордотою володіння і влади. Чи вона читала коли-небудь, тобто я хочу сказати, чи задумувалася над деякими словами Господа, що кидають мене в дрож... Ні, неправда: я дрижу не більше, ніж вона.
Нараз ми обоє замовкли. Нарешті я прошепотів:
— Що сказала б мама, якби нас побачила?
— Тобі не холодно?
— Ні, з тобою тепло, мов у кубельці. Марі стиха озвалася:
— Перше "ти", що промовили любі уста К.. Я поправив:
— Перше "так"...
1 Рядки з віршів "Невермор" та "Бажання", що входять до збірки "Сатурнійські поеми" французького поета Поля Верлена (1844—1896).
Минув ще якийсь час, вона відкинула моє волосся з чола і припала до нього губами: тепер настала моя черга нагадати їй Верленові вірші:
— "...іноді вас в чоло цілують, як дитину".
Ми сиділи, не ворушачись. Нараз вона випросталася й оповила мою голову руками:
— Облиш її! Так, твою матір, кинь їй, віддай їй усе й живи сам.
Я сумно відповів:
— Ніхто не може зробити так, щоб усе перестало бути моїм.
— Ти — власність своєї власності. Ти будеш Вошчиним чоловіком!
Я пригорнувся до неї. По довгій мовчанці я сказав:
— Як мені кинути маму? Ціле життя вона була зі мною. Зрозумій, моя драма не в тому, що вона захопила мої землі, а в тому, що вона віддала перевагу їм, а не мені.
— В тому, що вона зраджує тебе з ними!
— Це так, і, може, з твоєю поміччю я зрештою втечу від неї.
— Чим я можу тобі допомогти, мій бідолашний хлопчику? Я можу відкрити тобі очі, тобто зробити ще нещаснішим, але не можу вдихнути в тебе силу волі, якої в тебе немає...
Я заперечив, що завдяки їй уже змінився, не міг би й уявити себе таким кілька тижнів тому; тепер я розумію, що вирватися від матері було б щастям, але не бачу, яким чином я зможу обійтися без неї, я ж бо зовсім нездатний керувати маєтком. Звісно, я дорожу ним, кажу це без сорому, над усе на світі. Мальтаверн — єдина моя любов. Зате землі Нума Серіса для мене ніщо. А Вошка викликає в мене жах. Ціле життя я тільки й чую материні вихваляння, що вона, мовляв, завжди домагається свого. Якщо вона накинула оком на ділянку лісу, то здатна чекати роки, але рано чи пізно прибере її до рук. За продаж будь-якого клаптя землі нотар заздалегідь попереджає її або Нума Серіса. Вони провадять гру вдвох, по черзі поступаючись одне перед одним. Я був головним козирем у їхній завершальній комбінації, а по Лорановій смерті моя мати з такою неприхованою й бурхливою пристрастю прагне володіти землею, що, здається, я не маю ніякої можливості вирватися з цього полону.
Марі запитала, скільки років Вошці, і заспокоїлася, дізнавшись, що їй усього дванадцять.
— Отже, бідний мій малий, ти маєш ще принаймні сім чи вісім років, щоб відбити цей удар, і передусім ти можеш одружитися. Про Вошку ти не став би думати, якби не був сином матері і своєї землі: вони-бо й тримають тебе, вони обидві.
— Так, але тепер зі мною ти.
Вона злегка відсунулася, проспівала: "Пора нам розлучитись, прийшла година сну",— і відчинила переді мною вхідні двері.
Я широко ступав посеред безлюдної бруківки.
Радість і сила буяли в мені, і їхньою жертвою стала моя мати. Тепер услід за вироком, що його я сам ухвалив їй, ніби прорвалися з запізненням усі накопичені в мені почуття. Отож, цей вечір усе поставив на свої місця: відразу, що її приховати не могла Марі, спізнавав тепер і я. Більше того, дослухаючись до своїх кроків по приступках наших старих парадних сходів, я відчував нестерпну злу образу за те, що мама кинула мене самого; це ж злочин — не віддати мені переваги перед усім... Але було й дещо гірше. Вона, ця стара регентка, не задумуючись, віддавала перевагу перед своїм сином щастю правити його королівством, а сина заздалегідь приносила в жертву, подумки вже принесла в жертву, поєднавши його з Вошкою, і нема їй виправдання, нема виправдання, навіть якщо вона ніколи не зазнала тілесного кохання. Адже вона бачила, як страждав мій батько. Мій батько! Батько! Ніжно люблений незнайомець! Пригадую, якось увечері, коли мені було десять чи дванадцять років, я вертався з колежу і мені раптом сяйнула думка, що ти не вмирав. Не знаю вже, яку я вигадав історію, але виходило так, що ти мав вернутися після довгої мандрівки і зараз я застану тебе вдома. Я кинувся бігти, як навіжений, штовхаючи перехожих. Я вилетів цими самими сходами, що ними зараз поволі сунув. Під китайським ліхтарем мама перевіряла в Лорана урок Закону Божого. Крісло бідного тата напроти неї стояло порожнє. Батьку, від тебе залишилася тільки почеплена над маминим ліжком фотографія, збільшена в Надара
"На дар, Фелікс (1820—1910) — французький фотограф, художник і письменник. 1854 року, відкривши фотоательє, він почав випускати під назвою "Пантеон Надара" серію портретів своїх славетних сучасників. У його майстерні відбулася перша виставка імпресіоністів.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Рівно о п'ятій я був уже в книгарні, і хоча Марі насупила брови, я з першого погляду зрозумів, що вона рада моєму непослухові. Але її ще облягали останні покупці. Вона веліла мені зайти по неї за півгодини. Падав дощ, я гуляв, ховаючи під парасолькою своє щастя, свою гордість. Я позирав на своє відображення у вітринах. Тепер я скидався не на ангела, а просто на хлопця, котрого кохає дівчина. І не перша-ліпша дівчина. Ні, кохання не засліплювало мене: Марі стояла незмірно вище за своє становище (ох, ці буржуазні уявлення про становище, чи ж дивина, що Марі на голову вища за всіх ідіоток з нашого середовища!). Вона була дуже начитана для жінки: в нашій родині дами звичайно читали тільки романи "Бібліотеки легкого читання". А надто вражали мене в неї вміння судити про все і спільне з моєю матір'ю намагання керувати і навіть верховодити. Прикажчик Балеж усе правив:
— Що б робив господар без неї...
Того дня, як ми зустрілися під колонадою Великого театру, де я чекав на неї, ховаючись від дощу, а потім подалися до кав'ярні на розі вулиці Еспрі-де-Луа, пересяк-лої ненависним мені запахом абсенту, вона сповістила мені з властивою їй ясною, майже різкою манерою те, що, на її думку, я мав би знати про неї:
— Я вже казала, я не будую ніяких таємних планів щодо тебе, це для мене неможливо, ніколи я не мріятиму про те, про що мріють усі дівчата, які кохають і самі кохані...
її батько, збирач податків із Медока (я пригадав цю історію), кинув свою дружину, почав грати, розтратив кілька мільйонів: його знайшли в якійсь коморі — повісився.
Що робити? Що сказати? Я незграбно взяв Марі за руку, вона її випручала. Потім твердо вела далі:
— Але я ще не скінчила (безбарвним голосом, ніби давала свідчення на суді про трагічний випадок).
Приятель батьків влаштував її до Барда.
— Цей приятель був одноліток моєму батькові, вони зналися з дитинства. Попервах він навіть був нам відданий. Але це виявилося сильніше за нього, і рано чи пізно я мала за все поплатитися. Він переслідував мене. Моя мати заплющила очі, а я... в ті дні мені все було байдуже. Я й гадки не мала, до чого це все приведе. Ти здивуєшся: я розумію твою матір — не її поклоніння землі, а її огиду до тілесного кохання. Я благословляю тебе, саме тебе, за те, що ти не подібний до тих тварюк, які мене переслідували. Навіть Балеж! Так, цей горбань. Він хвалиться своїми перемогами і не без підстав.
Вона належала старому дідові! Вона погодилася на це! Я не смів очей звести на Марі. Майже пошепки я запитав:
— Хто вас визволив від цього?
— Грудна жаба. Він боявся смерті.
Можливо, вона плакала, я не бачив її очей. Я відчував лише ніяковість, я був шокований. Я повторив через силу:
— Не плачте.
— Я плачу не за тим, що сталося тоді, а тому, що ви сказали мені "ви".
— О! Це ненароком. Послухай, Марі, тепер я розумію, чому ти обрала мене. Тебе, дівчинку, віддали в жертву тварюкам, ти вирвалась від них, але в душі назавжди збережеш страх перед ними.
Вона не відповіла, вона хотіла ще щось сказати, я це відчував. По довгенькій мовчанці вона зважилася:
— І ще мене турбує те, що ти християнин. Чи можу, я, Алене, відірвати тебе від того, з чим пов'язане твоє життя?
Я повторив:
— Мое життя?
Ці слова вразили мене. Але вразила мене не її делікатність, а щось зумисне, якийсь невловимий відтінок у голосі. Я зрозумів це не зразу; тільки за годину, коли я поволі брався сходами свого дому на вулиці Шеврюс, мене огорнула тривога, яку вона збудила в мені. Річ була не в труднощах релігійного порядку, що на них натякала Марі, а в тому, чому вона згадала про них, заговорила про них. І раптом, коли я зупинився звести дух, на сходовому помістку, де тхнуло газом, я вимовив голосно:
— Вона прикидалася!
Спалах інтуїції зненацька все осяяв.
Я не піддався. Цей дар, яким я так пишався, чи не вигадав його я сам? А може, мене переконав у цьому Донзак? Я шалів, боячись, що одурюю самого себе. Я спробував заспокоїтися. Крок за кроком поновив у пам'яті все, що розповіла мені в тій кав'ярні Марі, і приховані мотиви й причини раптом осяялися безжальним світлом: усе було заздалегідь продумано, це річ очевидна, я мав дізнатися з її власних уст про розтрату, вчинену її батьком, про цей страшний випадок і про все, чим він для неї обернувся. Ніякі плітки їй тепер не страшні. Вона оборонилася. Безперечно, вона чекала іншого відгуку від мене після завданого удару. Чому вона мовила ці несподівані слова: "Ти християнин"?...
"Ти християнин, ти християнин..." Сто чортів! Це означає, що поза шлюбом, якого вона, звичайно, зрікається, ще й більш од того, нібито не припускає й думки про нього, між нами ніщо не можливе. Ось у чому треба було мене переконати. Я відповів їй вельми легковажно, щоб вона не турбувалася за християнина, він залюбки погодиться стати грішником, з цим він уже якось там звикся.
— Ні, Марі, не турбуйся. Felix culpa!1 Якщо тільки гріх може принести щастя...
Одначе Марі не помилилась: я ніколи не поривав із релігією. Для мене нестерпна навіть сама думка про це. Аж дивно, як вона здогадалася. Звідки вона це знала? Важко повірити, щоб жінка її середовища, напевне, зовсім байдужа до питання віри, могла з небагатьох сказаних мною слів вивести, що причастя святих тайн мені куди потрібніше, ніж неосвячений хліб і вино.