Це чиста екзальтована душа, але зовсім непрактична. З такими людьми я безсилий. Мені незмога примусити його повернутись на землю, і в тому прекраснодушному надхмар'ї він простує до своєї Голгофи. Його розіпнуть. Такі високі душі створено для хреста.
— І тебе теж? — спитала я, ховаючи за усмішкою болісну тривогу кохання.
— О ні,— засміявся вій на відповідь. — Мене можуть стратити або вбити ножем у спину, але ніколи не розіпнуть. Я надто міцно й твердо стою ногами на землі.
— Навіщо ж було доводити епіскопа до розп'яття? — запитала я, — Ти ж не заперечуватимеш, що ти — причина цьому.
— А навіщо мені залишати одну блаженну душу в спокої, коли мільйони мучаться в тяжкій праці і злиднях? — і собі запитав він.
— Чому ж ти радиш татові взяти відпустку?
— Тому що я не чиста і не екзальтована душа, — відповів він. — Я егоїст і цілком земна людина. Я кохаю тебе, і, як у біблійної Руфі, твої кревні — мої кревні. Що ж до епіскопа, то в нього немає дочки. Крім того, хоч би яка незначна була від нього користь для революції, не можна нехтувати навіть такою дрібницею, як його безсилий стогін.
Я не могла погодитися з Ернестом. Я добре знала шляхетну вдачу епіскопа Моргауза і не могла уявити, що його голос, піднесений за справедливість, — це не більш ніж безсилий стогін. Але я ще не знала жорстокості життя так, як Ернест. Він ясно бачив марність героїчних єпіскопових зусиль, а незабаром те побачила і я.
Невдовзі опісля Ернест розповів мені як анекдот, що йому запропоновано посаду уповноваженого з питань праці при уряді Сполучених Штатів. Я дуже зраділа. Ернест одержував би досить велику платню, і ми мали б за що жити після одруження. І це, напевне, була б якраз відповідна робота для нього; а ще дужче я, горда своїм Ернестом, зраділа цій пропозиції, бо ж то було визнання його видатних здібностей.
Але тут я помітила іскринки в його очах. Він сміявся з мене.
— Чи не думаєш ти… відмовитись? — тремтячим голосом спитала я.
— Це ж підкуп, — сказав він. — За цим криється спритна рука Віксона, а за Віксоном — руки людей, іще сильніших за нього. Це давній воєнний викрут, такий же давній, як і сама класова боротьба — викрадати полководців у робітничої армії. Бідне, зраджуване робітництво! Якби ти знала, скількох робітничих лідерів підкуплено в минулому таким способом! Дешевше, куди дешевше купити генерала, ніж воювати проти нього та його армії. Ось, скажімо… та краще не називати їхніх імен. І так прикро. Люба моя, я один з провідників робітничої армії. Я не можу продатися. Попри все інше, сама лише згадка про мого сердешного батька, замученого роботою, не дозволила б мені цього.
На його очах, очах мого незламного героя, заблищали сльози. Він не міг забути: покаліченого життя свого батька, що мусив бруднити себе брехнею та дрібними крадіжками, аби нагодувати дітей.
— Мій батько був добрий чоловік, — сказав мені якось Ернест. — Душа в нього була добра, але знівечена, розтоптана, приголомшена жорстоким життям. Він не мав людської гідності, бо життя його було нелюдське, бо хазяї його були нелюди. Він би й досі був живий, як твій батько, бо здоров'я мав міцне, але його затягла машина і замучила в роботі задля чужих прибутків. Подумай лишень! Віддати життя заради чужих бенкетів, коштовних дрібничок, пустих утіх багатих паразитів, нелюдів, звірів у людській подобі!
Розділ VII
ЄПІСКОПОВІ ВИДІННЯ
"Єпіскоп стратив здоровий глузд, — писав мені Ернест. — Зовсім відірвавсь від землі. Сьогодні ввечері він збирається навертати на путь істини наш грішний світ. Він хоче виконати свою місію. Так він сказав мені, і я не можу умовити його не робити цього. Увечері він головує на з'їзді ІПГ{48} і хоче викласти ту свою місію у вступній промові.
Чи не хочеш піти послухати його разом зі мною? Єпіскопа, звичайно, чекає жорстока поразка. Вона тяжко вразить тебе, як і його самого, але тобі це буде чудова наука. Люба моя, ти знаєш, як я пишаюся твоїм коханням. І саме бажаючи, щоб ти знала все, що є в мені доброго, я хочу розвіяти найменші твої сумніви щодо мене. Гордість моя вимагає, щоб ти переконалась, наскільки мої погляди справедливі. Ти знаєш, які вони в мене суворі, але марність зусиль навіть такої шляхетної людини, як епіскоп, переконає тебе, що ця суворість конечна. Отже, приходь увечері. Хоч побачиш ти й почуєш невеселі речі, але я знаю, що вони ще тісніше з'єднають нас".
Того вечора збори ІПГ відбувалися в Сан-Франціско{49}. На порядку денному стояло питання про занепад моральності в суспільстві та про засоби боротьби з цим. Головував епіскоп Моргауз. Він дуже хвилювався, сидячи в президії, і легко було помітити, які напружені його нерви. Обіруч нього сиділи епіскоп Дікінсон; Г. Г. Джонс, керівник кафедри етичних наук Каліфорнійського університету: місіс В. В. Герд, видатна діячка доброчинних організацій; Філій Ворд, теж відомий філантроп, — та ще кілька менших знаменитостей у царині моралі та доброчинності. Єпіскоп Моргауз підвівся й несподівано почав:
— Їхав якось я своєю коляскою по місту. Стояла ніч. Вряди-годи я виглядав із вікна коляски; і раптом очі мої розкрились, і я побачив дійсність такою, яка вона насправді. Вражений жахливим видовищем, я несамохіть закрив очі руками, щоб не бачити, але в темряві прийшло питання: що ж робити? Що робити? А за хвилю питання те змінилося на інше: що зробив би на моєму місці Христос? І в ту саму мить немов яскраве світло залило все довкола, і в цьому світлі, як Савлові на шляху до Дамаска, мені відкрилося, що я маю робити.
Я спинив екіпаж, вийшов і, звернувшись до двох вуличних жінок, умовив їх сісти в мою коляску. Якщо слова Христові правдиві, то виходить, що ці дві нещасні мої сестри, і єдиний засіб очистити їх від гріха — любов і ласкавість.
Я живу в одній з найкращих частин Сан-Франціско. Будинок, який я займаю, коштує сто тисяч доларів, і ще стільки коштують меблі, книжки, мистецькі твори. Це панська садиба, ні, справжній палац із численними слугами. Раніш я не знав, навіщо потрібні такі палаци. Я гадав — на те, щоб жити в них. Але тепер я знаю. Я взяв двох жінок з вулиці до свого будинку, там вони й житимуть. Я сподіваюся заселити всі його кімнати такими ж моїми сестрами, як і вони.
Слухачі щодалі дужче совгалися на стільцях та шепотілись; обличчя тих, що сиділи в президії, виказували чимраз більший жах і замішання. Єпіскоп Дікінсон підвівся, бридливо скривившись, зійшов з помосту й вийшов із зали. Але епіскоп Моргауз, забувши про все на світі, бачачи перед собою тільки свої видіння, говорив далі:
— О сестри і брати! У цьому своєму вчинку знайшов я єдину раду на всі труднощі. Я не знав, навіщо існують коляски, але тепер я знаю. Вони на те, щоб возити безсилих, хворих і старих, вони на те, щоб віддавати шану людям, у яких згасло навіть почуття сорому.
Я не знав, нащо збудовані палаци, але тепер я знаю, як їх використати. Палаци, що належать пастирям церкви, повинні стати лікарнями та притулками для тих, хто знесилений упав при дорозі й гине.
Єпіскоп мовчав довгу хвилю, мабуть, не можучи опанувати своїх схвильованих думок і гарячково шукаючи, як їх висловити.
— Дорогі братове мої, не мені говорити вам про моральність. Я занадто довго жив у соромі й лицемірстві, щоб мати право повчати інших, але те, що я зробив з ними жінками, сестрами своїми, підказує мені, що раду знайти не важко. Для тих, хто вірить у Христа та в його святе євангеліє, не може бути інших взаємин між людьми, крім любові. Сама лише любов сильніша від гріха, сильніша за смерть. Тому я кажу всім багатим серед вас: їхній обов'язок — робити те, що зробив і роблю я. Нехай кожен з вас, хто живе в достатку, візьме до себе злодія й поводиться з ним, як з братом, або нехай візьме якусь нещасну і поводиться з нею, як із сестрою, тоді в Сан-Франціско стануть непотрібні суди й поліція, в'язниці будуть перетворені на лікарні, не стане злочинців та злочинів.
Ми повинні віддати самих себе, а не тільки наші гроші. Ми повинні робити, як робив Христос: у цьому обов'язок церкви в наші дні. Ми далеко відійшли від заповітів Учителя. Потураючи тілові, ми забули про душу. На місце Христа ми поставили Мамону. Ось тут у мене є вірш, де чудово сказано про це. Я хотів би прочитати його вам. Написав його великий грішник, який, проте, багато бачив і розумів{50}. Не треба думати, що тут він картає лише католицьку церкву, — ні, він картає всі церкви, бичує розкіш і пишність усіх церков, що зійшли зі стежки Вчителя і відгородилися від його овечок. Слухайте:
В соборі труби срібні загриміли,
І всі серця пройняв побожний жах.
Мов дивний скарб, понесли на плечах
Наступника апостольської сили.
Як жрець, він мав одіння сніжно-біле
Та багряницю, ніби вождь і цар,—
А над чолом, земної слави дар,
Корони три сіяли і горіли.
Я глянув — і згадався той мені,
Хто у сумній блукав самотині,
Шукаючи даремно, де спочити.
"Звір має пори, має гнізда птах,—
Я ж ноги б'ю по кам'яних стежках,
Від сліз гірке вино я мушу пити"
Присутні розхвилювались, але не тому, що їх зворушили епіскопові слова. Проте епіскоп Моргауз не помічав цього. Bin неухильно провадив далі:
— І я звертаюсь до багатих серед вас, до всіх багатих узагалі, і кажу, що жорстоко ви гнобите овечок господніх. Ваші серця зачерствіли. Ви закрили ваші вуха для стогону, що лунає по країні,— стогону горя й болю. Ви його не чуєте, але настане колись день, і той стогін буде почуто. І я кажу…
Але тут Джонс і Філіп Ворд, що вже підвелися з своїх крісел, підхопили епіскопа під руки і звели його з помосту; слухачі в залі сиділи, затамувавши віддих, глибоко скандалізовані.
Коли ми вийшли на вулицю, Ернест злісно засміявся. Сміх його обурив мене. Серце мені, здавалося, ось-ось розірветься від насилу стримуваних сліз.
— От він і виконав свою місію, — вигукнув Ернест, — Він розкрив їм своє мужнє й ніжне серце, а його християнське слухацтво, що так любило його, вирішило, що він збожеволів. Чи бачила ти, як дбайливо звели його з помосту? Мабуть, усе пекло реготалося з цього видовиська.
— Однаково, те, що епіскоп сьогодні сказав і зробив, справить велике враження, — сказала я.
— Ти так думаєш? — іронічно спитав Ернест.
— Побачиш, яка буде сенсація, — наполягала я, — Хіба ти не помітив репортерів, що наввипередки писали у своїх блокнотах, коли він говорив?
— Жодний рядок із їхньої писанини не потрапить до завтрашніх газет.
— Не вірю! — скрикнула я.
А ось побачиш, — відповів він. — Жодного рядка, жодної його думки.