Тремтячи, припали ми до землі, а вогонь розходився і оточував нас далі й далі. Погляд Клаповухів став жалісний, як завше, коли він чогось не розумів. Знаю, що й у мене в очах був такий самий вираз. Ми сиділи, скулившись і обнявши один одного, а вогонь уже мало не сягав до нас; у ніздрях лоскотало від їдкого смороду смаленого волосся. Нараз ми опритомніли, кинулись геть і помчали лісом на захід сонця, озираючись назад та регочучи.
Опівдні ми вийшли на перешийок, що його утворювала річка, звиваючись і обводячи тут мало не повне коло, як ми довідалися пізніше. Почерез перешийок тяглася стяга низьких пагорбів, почасти зарослих лісом. Ми зійшли нагору і оглянулися на ліс позаду. Там уже вирувало ціле море вогню. Навальний вітер, знявшися, гнав його на схід. Ми пішли берегом далі на захід, і в голову не кладучи, що опинилися в осідку Огневиків.
Зі стратегічного погляду місцевість була така, що годі й уявити кращу. То був півострів, захищений із трьох боків річкою. Продертися до нього суходолом можна було тільки по вузькому перешийку, але й там пагорби становили природну перепону. Огневики, відокремлені геть від решти світу, могли не тільки спокійно жити там, а й гараздувати довший час. Мені спливає на думку, що те їхнє гараздування, змусивши їх розселятись, і спричинило таке лихо нашому Плем'ю. їхня кількість безупинно зростала, аж поки їм стало тісно на батьківщині. Розсуваючи свої межі та шукаючи нових місць, вони й прогнали наше Плем'я, забрали наші печери й оселилися на нашому терені.
Але про щось таке нам і в голові не мріло тоді, коли ми з Клаповухом опинилися в твердині Огневиків. У нас було одне бажання, одна думка — якнайскоріше втекти звідти. Проте як могли ми не піддатись невгамовній нашій цікавості й не поглянути на їхнє сельбище? Отоді вперше побачили ми їхніх жінок і дітей. На жінках були шкури з диких звірів, а дітлахи бігали здебільшого голі.
Огневики, як і ми, жили в печерах. Галява, що була перед цими печерами, спускалася до річки. На ній подекуди горіли невеличкі багаттячка. Не знаю, чи варили на них Огневики собі їсти, чи ні. Ми з Клаповухом того не бачили. Проте, на мою думку, вони мусили вже знати примітивне куховарство. Воду вони приносили з річки так само, як і ми, — в висохлих гарбузах. У сельбищі був великий рух. Чоловіки ходили, котрі туди, котрі сюди, жінки та діти галасували. Ті діти вовтузилися, гралися, витівали всячину, як і в нашому сельбищі; і взагалі, як ми помітили, діти Огневиків і нашого Плем'я більше були між собою подібні, аніж дорослі.
Ми там барилися недовго. Побачивши, що хлопці-підлітки почали стріляти зі своїх луків, ми скралися назад у гущавину лісу й попрямували до річки. Там надибали ми на катамаран, справжній катамаран, що його, очевидячки, змайстрував якийсь Огневик: дві рівні, невеликі колоди, з'єднані дерев'яними поперечками й зв'язані цупким корінням.
Цього разу мені й Клаповухові та сама думка шибнула в голову водночас. Нам треба будь-що-будь утекти з терену Огневиків. Чого ж краще — перепливти річку тими колодами? Ми залізли на них і відіпхнулися від берега. Бистра вода підхопила була нас, але щось немов шарпнуло катамарана й сильно шпурнуло назад, до берега. Ми мало не попадали в воду. Виявилося, що його тримала ужва, сплетена з коренів і прив'язана до пня. Миттю ми відв'язали її й знову відштовхнулися від берега.
Незабаром катамаран потрапив у саму бистрінь і поплив за водою повз увесь берег, заселений Огневиками. Ми завзято гребли, не зводячи очей із другого берега, й нічого не завважували, коли враз до нас долинув якийсь дикий крик. Ми озирнулися. На березі юрмились Огневики, цілий натовп. Вони дивились на нас, показуючи руками, а з печер вилазили все нові та нові. Ми посідали й стежили за ними, навіть гребти забувши. На березі зчинився страшенний гвалт. Дехто поміж Огневиків почав стріляти по нас із луків. Декілька стріл упало поблизу, але жодна не влучила в нас — відстань була задалека.
То був великий день для нас із Клаповухом. На сході пожежа, що сталася через нашу вину, оповила мало не півнеба густим димом, а ми, цілком безпечні серед річки, що обтікала твердиню Огневиків, сиділи на своєму катамарані й глузували з них. А бистра вода несла нас щораз далі на південь, тоді на південний схід, потім просто на схід, далі на північний схід, знову на схід, на південний схід, на південь і потім ураз повернула нас на захід. Таким чином зробили ми мало не повне коло в тому місці, де річка ніби зав'язувалась у вузол.
Ми пливли на захід, оселище Огневиків лишилося далеко позаду, й перед нашими очима виникали знайомі краєвиди. Ось великий водопій. Ми були тут раз чи двічі й підглядали, як звірі приходять і п'ють воду. Трохи далі була морквяна галявина, а поза нею — печери, де жило наше Плем'я. Ми погреблися до берега, що швидко біг повз нас, і незчулись, як опинилися на тому місці, де брало воду наше Плем'я. Там було багацько жінок і дітей, водоносів, що набирали води в гарбузи. Побачивши нас, усі кинулися, немов шалені, тікати, гублячи свої гарбузи по стежках.
Ми висіли на берег, а катамарана прив'язати нам, звичайно, на думку не спало, і він поплив собі за водою. Ми обережно побралися стежкою вгору. Люди поховалися по печерах і тільки де-не-де визирали з дір. Червоноока й знаку ніде не було.
Отак ми опинилися знову вдома. Ту ніч ми вже ночували на кручі, у нашій старій печерці, звідки довелось потурити двійко забіякуватих підлітків, що вже присвоїли її собі.
РОЗДІЛ XIV
Минав місяць по місяці. Драма й трагедія майбутнього ще тільки мали вийти на кін. А тим часом ми жили й спокійно збирали собі горіхи. Як я пригадую, те поліття було на них дуже гарне. Ми набирали повні, гарбузи й несли їх до скелі. Там, поклавши горіхи в яку-небудь заглибнику, каменюкою трощили їх, а тоді їли.
Коли ми повернулися додому після наших довгих, багатих на пригоди мандрів, рік уже доходив краю. Незабаром настала й зима, цей раз дуже лагідна. Я часто пробирався до старого матернього кубла на дереві й обнишпорював усю місцевість поміж чорничним болотом та гирлом саги, де ми з Клаповухом навчилися плавати на стовбурах. Але ніде не було й признаки Прудкої. Вона зникла. А я так жадав її! Мене нудив ніби якийсь голод. Я вже казав, що то був майже фізичний голод, тільки я відчував його й тоді, коли мій шлунок був повнісінький. Але всі мої розшуки виявилися марні.
Щоб життя наше в печерах було завжди одноманітне, не можна сказати. Червоноок добре давався взнаки. Нам з Клаповухом і просвітку ніде не було, як тільки в нашій печерці. Хоч ми й добре поширили війстя, воно все ж лишалося зовсім вузьке, і нам самим нелегко було пропихатися крізь нього. Від часу до часу ми поширювали його ще, та однак воно було замале для дебеленного тулуба Червоноока. Він, щоправда, й не пробував більше здобути нашу печеру штурмом, добре затямивши собі науку: гуля, що набігла йому на шиї, там, де я гепнув його каменюкою, так і залишилась навік, така велика, що й здалеку було видно. Я часто вельми тішився, бачачи те діло своїх рук, і коли почувався в безпеці, то реготав від щирого серця, дивлячись на ту шию.
Хоч із нашого Плем'я ніхто не став би нас визволяти, нехай би навіть Червоноок роздирав нас із Клаповухом на шматки у всіх перед очима, але всі нам співчували. А втім, може, то було й не співчуття, а тільки вияв ненависті до Червоноока. Так чи сяк, а нас завжди сповіщали, коли він був поблизу. Що в лісі, що на водопої, що на луговині перед печерами — всі однаково спішили попередити нас. Отже, в нашій ворожнечі з Червонооком ми мали певну перевагу: за ним стежило багато очей.
Проте одного разу він мало не спопав мене. Сталося те рано-вранці, коли Плем'я ще спало, і цілком несподівано. Він раптом перетяв мені шлях до моєї печери. Не стямившись, я кинувся до подвійної печери, куди Клаповух колись, перед багатьма роками, заманив мене і де Гострозуб зазнав поразки, погнавшися за двома нашими.
Я вихопився з вузького пролазу, що був між цими печерами. Червоноок не поліз слідом за мишо, але ту ж мить кинувся до мене знадвору. Я знову шмигнув у пролаз. Він оббіг кругом і напав на мене знов. Я назад у пролаз.
Так ми крутилися мало не півдня, поки він не подався геть. Потім, коли Червоноок з'являвся на кону і ми були певні, що зможемо дістатися до подвійної печери, ми більше не тікали до нашої, що на кручі. Треба було тільки добре пильнувати, щоб він не перетяв нам відступу.
Тої зими Червоноок своєю брутальністю та повсякчасним боєм загнав на той світ останню свою жінку. Я визначив його як "атавізм", але з цього погляду він був іще гірший. Самці в нижчих тварин не мордують і не вбивають своїх самиць. Мені здається, що Червоноок усупереч своїй жахливій атавістичності був ніби прообразом потомного чоловіка, бо вбивають своїх самиць тільки самці людської породи.
Як і треба було сподіватися, Червоноок, позбувшись однієї жінки, зараз же заходився добувати собі другу. Цей раз він уподобав собі Співучу. То була Маслакова внука, дочка Безволосого, зовсім молоденьке дівча, що смерком завше виспівувало біля своєї печерки. Вона недавно спарувалася з Кривим — лагідним, плохим чолов'яжкою, що ніколи нікого не кривдив і ні з ким не заводився. Перебійник із нього був ніякий. Маленький, худорлявий, він буї! далеко не такий моторний, як ми всі.
Мерзотнішого вчинку Червоноок, здається, ще ніколи не вдіяв. День тихо дотлівав; перше як лізти до печер, Плем'я помалу сходилося на луговині. Несподівано стежкою від водопою примчалася, скільки духу, Співуча. За нею гнався Червоноок. Вона кинулась до чоловіка. Бідолашний недоросток Кривий страшенно перелякався, проте явив себе героєм. Він знав, що то була смерть, але йому й на думку не спало тікати. Він випростався, заджерготів, наїжився й вищирив зуби.
Червоноок заревів з люті. Така образа! Хтось насмілився стати йому поперек дороги! Миттю його рука простяглася й учепилась Кривому в карк. Той уївся в неї зубами, але за якусь хвилину вже борсався й корчився на землі зі скрученими в'язами. Співуча заголосила й забелькотіла. Червоноок схопив її за волосся й поволік до себе, брутально витяг на скелю і ввіпхнув у свою печеру.
Ми закипіли гнівом, шаленим гнівом.