Але тоді дівчата були такими самими впертими, як і тепер, й такими вони будуть завжди. І Мейбл одружилася з ним.
Я дуже рідко бачилася з нею після її одруження. Раз або двічі вона приїздила до мене, і вони запрошували мене до себе кілька разів, але, щиро кажучи, я не дуже люблю бувати вдома в інших людей, і тому завжди знаходила якийсь привід, щоб не поїхати. Вони були одружені вже десять років, коли містер Денмен несподівано помер. Дітей у них не було, і він залишив усі свої гроші Мейбл. Я, звичайно, написала Мейбл і повідомила її, що приїду до неї, якщо вона захоче мене бачити; але вона відповіла мені дуже стриманим і розумним листом, із якого я зрозуміла, що вона аж ніяк не пригнічена глибоким горем. Я сприйняла це як щось цілком природне, бо знала, що вони останнім часом не дуже добре ладнали. Але десь за три місяці я одержала від Мейбл украй істеричного листа, у якому вона просила мене приїхати й повідомляла, що в неї все розвивається від поганого до найгіршого й вона вже не годна далі це терпіти.
— Тож я, звичайно, — провадила міс Марпл, — перевела Клару на мінімальну платню, віднесла в заставу пивний кухоль короля Карла й відразу ж поїхала до неї. Я застала Мейбл у вкрай нервовому стані. Будинок, що мав назву Долина Миртів, був досить великий і дуже затишно вмебльований. Там були кухарка, покоївка, а також сиділка, котра доглядала старого містера Денмена, батька чоловіка Мейбл, що був, як то кажуть, "не зовсім здоровий на голову". Він був чоловік тихий і поводився пристойно, але іноді його поведінка була вочевидь дивною. Як я вже сказала, у їхній родині траплялись випадки божевілля.
Я була вражена, побачивши, як змінилася Мейбл. Вона була клубком нервів, котрий то скручувався, то розкручувався. Проте мені було надзвичайно важко допитатися в неї, у чому її проблема. Я довідалася про це, як завжди довідуються про такі речі, непрямо. Почала розпитувати Мейбл про її друзів Ґалаґерів, яких вона завжди згадувала у своїх листах до мене. Я дуже здивувалася, коли вона сказала, що тепер з ними майже не зустрічається. Коли я спитала її про інших друзів, вона відповіла мені те саме. Тоді я заговорила про те, як це по-дурному замикатися в собі й поринати в трагічні роздуми, а надто відгороджуватися від своїх друзів. І тоді, схлипуючи, вона розповіла мені правду.
"Не я від них відгороджуюсь, а вони від мене. Немає жодної душі в цьому містечку, яка захотіла б тепер говорити зі мною. Коли я йду головною вулицею, вони всі переходять на протилежний бік, щоб не зустрітися зі мною й уникнути необхідності озиватись до мене. Я стала тут ніби прокаженою. Це жахливо, і я не здатна далі терпіти. Мені доведеться продати дім і виїхати за кордон. Але чому мене отак виганяють із мого дому? Я не вчинила нічого поганого".
Я була стривожена більше, ніж можу вам передати.
Я тоді плела теплий шарф для старої місіс Гей і через хвилювання пропустила дві петлі, та помітила це тільки геть пізніше.
"Моя люба Мейбл, — сказала я, — ти мене дивуєш.
У чому причина такого ставлення до тебе?"
Навіть у дитинстві говорити з Мейбл було дуже важко. Мені коштувало великих зусиль примусити її дати мені пряму відповідь на моє запитання. Тож і тепер вона відповіла мені досить ухильно, пославшись на злостиві плітки, на людей, котрі не можуть знайти для себе ліпшого діла, аніж перемивати кісточки своїм ближнім, а також на тих, які забивають голови іншим усілякою нісенітницею.
"Усе це для мене й так очевидно, — сказала я. — Немає сумніву, що про тебе розповідають якісь небилиці. Але що саме про тебе розповідають, ти маєш знати не гірше, аніж це знають інші. І ти повинна розповісти про все мені".
"Це так підло!" — простогнала Мейбл.
"Звичайно, підло, — погодилася я. — Але хоч би що ти розповіла мені про вдачу людей, це мене не здивує й не приголомшить. А тепер, Мейбл, чи скажеш ти мені нормальною англійською мовою, що розповідають про тебе люди?"
І тут нарешті я про все довідалася.
З'ясувалося, що смерть Джофрі Денмена, яка була раптовою й несподіваною, спричинилася до різних чуток. Одне слово, — якщо це висловити нормальною англійською мовою, звернутися до якої я її закликала, — люди стали подейкувати, ніби вона отруїла свого чоловіка..
А ви, сподіваюся, знаєте, що немає нічого жорстокішого, аніж людські балачки, і ні з чим іншим не буває так важко боротися. Коли люди говорять погано про тебе за твоєю спиною, ти просто не маєш змоги щось спростувати чи щось заперечити, а чутки поширюються й поширюються, і ніхто не може зупинити їх. Я була абсолютно переконана в одному: Мейбл не могла нікого отруїти. І я не розуміла, чому її життя має бути зруйноване, а її дім — стати для неї нестерпним лише тому, що вона, як я була переконана, вчинила якусь дурницю.
"Не буває диму без вогню, — сказала я. — І тепер, Мейбл, ти повинна мені сказати, що саме налаштувало людей на такі думки. Щось мало-таки статися".
Мейбл пробелькотіла щось невиразне й заявила, що нічого не сталось — нічого, крім того, звичайно, що смерть Джофрі була дуже несподіваною. Під час тієї вечері він почував себе пречудово, а потім йому стало дуже погано вночі. Послали по лікаря, але бідолаха помер через кілька хвилин після того, як той з'явився. Вважають, що він помер, отруївшись грибами.
"Немає нічого дивного в тому, — сказала я, — що така несподівана смерть примушує людей плескати язиками, а надто в тих випадках, коли мають місце ще й якісь додаткові факти. Мабуть, ви посварилися з Джофрі або щось таке?"
Вона визнала, що посварилася з ним того ж таки дня, уранці за сніданком.
"І слуги це чули, звичайно?" — запитала я.
"їх не було в кімнаті".
"Але в такому разі, моя люба, — сказала я, — вони, напевно, були дуже близько, наприклад, за дверима".
Я надто добре знала, на що здатний пронизливий істеричний голос Мейбл. Джофрі Денмен також міг заговорити дуже гучним голосом, коли був у гніві.
"А про що ви сперечалися?" — спитала я.
"О, про звичайні речі. У нас із ним завжди повторювалось одне й те саме, одне й те саме. Якась дрібниця заводила нас, а потім Джофрі ставав неможливим і обзивав мене всілякими словами, а я казала йому все, що про нього думаю".
"Тож ви сварилися дуже часто, чи не так?" — запитала я.
"Це була не моя провина…"
"Люба моя дитино, — сказала я, — байдуже, чия це була провина. Зараз ми говоримо зовсім про інше. У такому невеликому містечку приватні справи кожного завжди стають більш або менш громадським надбанням. Ти й твій чоловік завжди сварилися. Одного ранку між вами виникла особливо гостра сварка, а наступної ночі твій чоловік помер несподіваною й таємничою смертю. Це все чи є щось іще?"
"Я не знаю, що ви маєте на увазі під цим "щось іще"", — похмуро буркнула Мейбл.
"Я маю на увазі те, що кажу, моя люба. Якщо ти утнула якусь дурницю, заради Бога, не приховуй цього від мене. Я лише хочу зробити все, на що здатна, аби допомогти тобі".
"Ніщо й ніхто мені не допоможе, — сказала Мейбл, і в голосі її прозвучав розпач. — Окрім смерті".
"Тобі потрібно більше віри в Провидіння, моя люба, — сказала я. — Отже, Мейбл, тепер я абсолютно переконана в тому, що ти ще маєш щось, у чому не хочеш мені зізнатися".
Я завжди знала, навіть іще тоді, коли Мейбл була дитиною, сказала вона мені чи не сказала всієї правди. Мені довелося згаяти чимало часу, але зрештою я про все таки дізналася. Того ранку вона пішла до аптеки й купила трохи миш'яку. Звичайно ж, вона мусила розписатися за це в книзі. І, природно, аптекар не став мовчати.
"Хто твій лікар?" — запитала я.
"Доктор Ролінсон".
Мені доводилося його бачити. Якось Мейбл мені показала його. Якщо висловити це максимально простою мовою, то я б описала цього чоловіка як типового старого недоумка. Я мала надто великий життєвий досвід, щоб вірити в непомильність лікарів. Деякі з них люди розумні, а деякі — ні, але в половині випадків навіть найкращі з них не знають, що з вами таке. Тому я волію не мати жодних стосунків ані з лікарями, ані з їхніми ліками.
Я добре обміркувала ситуацію, а тоді надягла капелюшок і пішла до доктора Ролінсона. Він був достоту такий, яким я його собі й уявляла — приємним старим чоловіком, доброзичливим, неуважним і таким короткозорим, що мені стало його шкода, глухуватим, а до того ж неймовірно вразливим і дратівливим. Він відразу ж сів на свого коника, коли я згадала про смерть Джофрі Денмена, й довго розбалакував про гриби, їстівні та неїстівні.
Він допитав кухарку, і вона зізналася, що один або два серед тих грибів, які вона зготувала, мали трохи "дивний вигляд", та оскільки їх було доставлено з крамниці, то вона подумала, що з ними все має бути гаразд. Але чим більше вона думала про них потім, тим більше приходила до висновку, що вони мали не зовсім нормальний вигляд.
"У цьому немає нічого дивного, — сказала я. — Спочатку вони були для неї цілком нормальними грибами на вигляд, але в кінцевому підсумку стали оранжевими та вкритими червоними плямами. Немає нічого такого, чого люди з цього стану не можуть пригадати, якщо докладуть відповідних зусиль".
Я зрозуміла, що Денмен уже втратив дар мови, коли лікар прийшов до нього. Він був неспроможний ковтати й помер за кілька хвилин. Лікар, здавалося, був цілком упевнений у тому діагнозі, що його записав у свідоцтві про смерть. Але яка частина в тому діагнозі була від упертості, а яка від щирої віри, я не могла збагнути.
Я відразу повернулася додому й попросила Мейбл сказати мені щиру правду про те, навіщо вона купила миш'як.
"Ти, певно, мала щось на думці", — сказала я.
Мейбл залилася слізьми.
"Я хотіла заподіяти собі смерть, — заскиглила вона. — Я була надто нещасна. Хотіла з усім покінчити".
"Ти ще маєш миш'як?"
"Ні, викинула".
Я довго сиділа, обмірковуючи становище з усіх боків.
"Що сталося, коли він почув себе зле? Він тебе покликав?"
"Ні. — Вона похитала головою. — Він подзвонив — і дзвінок був дуже гучний. Певно, він дзвонив кілька разів. Нарешті Дороті, покоївка, почула дзвінок, розбудила кухарку, й удвох вони спустилися вниз. Коли Дороті побачила його, то перелякалася. Він марив і бурмотів щось незрозуміле. Вона залишила з ним кухарку й прибігла до мене. Я підхопилася з постелі й пішла до нього.