Я лише почув звук і вловив аромат.
– Аромат. Гарних парфумів?
– Хороших, фруктових. Їх можна почути й за сотню ярдів. Але, – поспішно виправився він, – це могло бути й на початку вечора. Як ви й казали, я це помітив випадково, сам цього не розуміючи. Іноді того вечора я про себе промовляв: "Жіночі парфуми, тендітний аромат". Але коли це було, не можу бути певним, окрім як – так, це точно було після Вінковців.
– Чому?
– Тому що коли я вловив цей аромат, я якраз розмовляв про провал сталінської п'ятирічки. Цей аромат навів мене на думку про положення жінок у Росії. А про Росію ми говорили вже під кінець розмови.
– А точніше ви не могли б сказати?
– Не зовсім. Це було, напевне, десь у останні півгодини розмови.
– Після того, як потяг зупинився?
Той кивнув. "Так, думаю, що так".
– Добре. Давайте трохи відійдемо від цього. Ви бували колись в Америці?
– Ні, й не хочу.
– Ви чули про полковника Армстронга?
– Армстронг, Армстронг – мені відомі десь двоє чи троє Армстронгів. Був такий собі Томас Армстронг десь у 60-х роках – ви про нього кажете? Також Селбі Армстронг – убитий на Соммі.
– Я маю на увазі полковника Армстронга, який був одружений на американці, чия єдина донька була викрадена та вбита.
– А, я читав про це – шокуючий випадок. Не думаю, що коли-небудь його зустрічав, проте, безумовно, чув про нього. Тобі Армстронг, хороший товариш. Усі поважали його, кавалер хреста Вікторії.
– Людина, яка була вбила минулої ночі, була винною у вбивстві доньки полковника Армстронга.
Полковник Арбетнот скорчив гримасу. "Думаю, що цей мерзотник отримав своє. Хоч я волів би бачити його засудженим на електричному стільці."
– Тобто, полковнику Арбетнот, ви прихильник цивілізованого покарання, ніж особистої помсти?
– Не може бути й мови про якусь кровну помсту, як, наприклад, робить корсиканська мафія. – заявив полковник. – Ви можете казати що завгодно, але суд присяжних – найкраща система правосуддя.
Пуаро хвилину або дві задумливо споглядав на нього.
– Так. Я розумію, що ви хочете мені сказати, полковнику Арбетнот. Думаю, в мене до вас більше немає запитань. Ви нічого більше не можете пригадати з вчорашнього вечора, що могло закарбуватися у вашій пам'яті?
– Ні, на жаль, – почав вагатися він.
– А ви спробуйте, я впевнений, у вас вийде щось пригадати.
– Нічого, особливого, – повільно заговорив Арбетнот. – Хоча дещо...
– Нужбо, давайте.
– Нічого. Маленька деталь. Проте, коли я повертався до себе, то помітив, що двері останнього купе, знаєте...
– Номер 16?
– Саме так. Вони не були повністю зачинені і чоловік визирнув у коридор. Після цього він різко замкнув двері. Чесно, у цьому немає нічого дивного, але це мене здивувало. Часто люди відчиняють двері та визирають, щоб щось побачити, але мене це трохи здивувало.
– Та-ак, – із певним сумнівом заявив Пуаро.
– Я вам казав, що більше нічого особливого, – із певним вибаченням промовив Арбетнот. – Проте ви самі розумієте – ми з ранку на ногах – все довкола трішки зловісне. Як у детективній книзі. Дуже дивне відчуття.
Він підвівся. "Якщо більше ніяких запитань..."
– Дякую вам, полковнику Арбетнот, більше нічого.
Полковник на хвилинку завагався. Його початковий суворий вираз обличчя кудись зник.
– Про міс Дебенхем, – почав бурчати він. – Я вас запевняю, вона тут ні до чого. Вона справжня pukka sahib.
Відкланявшись, він вийшов з вагона.
– Що, – запитав лікар Константин, – означає це pukka sahib?
– Це означає, – дав йому відповідь Пуаро, – що батько та брати міс Дебенхем навчалися у тій школі, що й полковник.
– Отакої! – розгублено заявив лікар. – То ці його слова аж ніяк нам не допомогли.
– Саме так, – зауважив Пуаро.
Він сів на стілець, роздумуючи та вистукуючи пальцями по столі. Після цього підвів голову.
– Полковник Арбетнот курить трубку, – сказав він. – У купе Ретчетта знайшли йоржик для трубки. Ретчетт курив лише сигари.
– Ви думаєте, що...?
– Він єдиний, хто сказав, що курить трубку. І він знав полковника Армстронга – можливо не особисто, або не хотів зізнаватися.
– Ви думаєте, що можливо, що...?
Пуаро почав пристрасно хитати головою.
– Це, це, неможливо, абсолютно неможливо, що такий достойний, недалекий, прямолінійний англієць міг завдати дванадцять ран ножем? Друже, ви відчуваєте, що це неможливо?
– Така людська психологія, – відповів мсьє Бук.
– Це лише психологія. Цей злочин має свій почерк, і він абсолютно не властивий полковнику Арбетноту. Перейдімо до наступного допиту.
Цього разу мсьє Бук нічого не згадував за італійця. Але він про нього подумав.
9. Свідчення містера Хардмана
Останнім із пасажирів першого класу, кого залишилося допитати, був містер Хардман, кремезний квітчастий американець, що сидів за столом разом з італійцем та камердинером.
Він був одягнений у картатий костюм, рожеву сорочку та з блискучою шпилькою для краватки та чомусь крутив свого язика, коли увійшов у вагон-ресторан. Його велике, грубе, блискуче обличчя мало дуже позитивний вигляд.
– Доброго ранку, джентльмени, – промовив він. – Чим я можу вам допомогти?
– Ви вже чули про вбивство, містере Хардман?
– Авжеж. – Він продовжив жувати жуйку ще інтенсивніше.
– Нам необхідно опитати всіх пасажирів потяга.
– Все нормально. Гадаю, з цього потрібно й братися за таку справу.
Пуаро поглянув у його паспорт, що лежав перед ним.
– Ви Сайрус Бетхман Хардман, громадянин США, вам сорок один рік, продавець стрічок для друкарських машинок?
– Так, це я.
– Ви прямуєте зі Стамбула до Парижа?
– Саме так.
– Причина поїздки?
– Ділові справи.
– Ви завжди їздите першим класом?
– Так, сер. Моя компанія оплачує мені переїзди, – він підморгнув.
– А тепер, містере Хардман, перейдімо до подій минулої ночі.
Американець кивнув головою.
– Що ви можете нам розповісти по даній справі?
– Загалом нічого особливого.
– Дуже жаль. Можливо, містере Хардман, ви б нам розповіли про ваші дії після вечері?
Вперше за час розмови американець не був готовий до відповіді. Нарешті, він вимовив: "Вибачте, джентльмени, але хто ви такі? Просвітіть мене".
– Це мсьє Бук, директор цієї компанії пасажирських вагонів. Цей джентльмен – лікар, який оглядав тіло.
– А ви самі хто?
– Я – Еркюль Пуаро. Мене найняла компанія для розслідування цієї справи.
– Я чув про вас, – сказав Хардман, замислившись на декілька хвилин. – Гадаю, мені краще говорити вам правду.
– Було б якнайкраще, якби ви розповіли нам усе, що знаєте, – спокійно заявив Пуаро.
– Я б сказав вам бодай щось, якби знав. Але, як я вже казав – я нічого не знаю. Хоча я повинен був щось помітити. Це мене непокоїть. Я повинен був щось бачити.
– Поясніть, містере Хардман.
Хардман зітхнув, вийняв жуйку з рота, і засунув руку в кишеню. На обличчі були видні помітні зміни в його самоконтролі. Він почав помітно нервувати. У голосу було чутно помітне буботіння.
– Цей паспорт – обман, – сказав він. – Ось хто я насправді.
Пуаро уважно розглядав візитку, яку той йому простягнув. Позаду нього з-за плеча визирав мсьє Бук.
Пуаро чув цю назву як одне з найвідоміших приватних детективних агентств Нью-Йорка.
– А тепер, містере Хардман, – сказав він, – поясніть нам, що це все означає.
– Залюбки. До цього я й вів. Я потрапив до Європи, переслідуючи двох аферистів – проте безуспішно. Переслідування завершилося у Стамбулі. Я попередив шефа й отримав вказівку повертатися, проте під час мого від'їзду до Нью-Йорка я отримав ось це.
Він простягнув листа.
Готель "Токатліан"
Сер, я хочу вас найняти як детектива з агентства МакНейла. Будь ласка, прийдіть до мене о четвертій годині.
С. Е. Ретчетт
– І що?
– Я відповів одразу, і містер Ретчетт ввів мене в курс справи. Він показав мені декілька листів, які він отримав.
– Він був стривожений?
– Не надто сильно, хоча говорив він дуже швидко. Він запропонував мені роботу. Я мав їхати тим же потягом, що й він до Парижу й зробити так, щоб до нього ніхто не дістався. Отже, я їхав цим потягом, і, на превеликий жаль, до нього тут дісталися. Мені дуже незручно й це не кращим чином виразиться на моїй кар'єрі.
– Чи давав він вам якісь настанови?
– Авжеж. Він мені усе виклав. Спершу я мав їхати у купе поряд. Проте ця ідея відпала з самого початку. Єдине місце, яке я міг забронювати – це місце номер 16. Зазвичай, провідники резервують це купе для себе, проте не цього разу. Оглянувши ситуацію, я зрозумів, що місце 16 дає мені прекрасну можливість для огляду. Попереду був лише вагон-ресторан, поблизу – двері з вагона, які засувалися на ніч. Єдина можливість, якою злочинець міг потрапити – це задні двері на платформу або двері у наступний вагон, але тоді він обов'язково мав пройти повз моє купе.
– Я гадаю, що у вас немає думки про ймовірного вбивцю?
– Навпаки. Я знаю, як він виглядає. Містер Ретчетт описав його мені.
– Що?
Усі троє піднялися зі своїх місць.
Хардман продовжив розповідь.
– Маленький, темноволосий, із жіночим голосом. Так сказав той стариган. Також, за його словами, він гадав, що напад не буде скоєно в першу ніч подорожі. Більш за все, в другу чи третю.
– Він щось-таки знав, – зауважив мсьє Бук.
– Він точно знав більше, ніж сказав секретареві, – підправив його Пуаро. – Він вам говорив щось про своїх ворогів? Чи казав, чому його життя знаходиться у небезпеці?
– Ні, щодо цього він був надто стриманий. Лише казав, що цей чоловік давно намагався дістатися до нього.
– Маленький, темноволосий, із жіночим голосом. – задумливо повторив Пуаро. Потім, кинувши гострий погляд на Хардмана, запитав: "Ви знали, ким він був насправді?"
– Хто, містере?
– Ретчетт. Ви його впізнали?
– Я вас не розумію.
– Ретчетт – це Касетті, убивця маленької Дейзі Армстронг.
Хардман видав протяжний свист.
– Це справді сюрприз! – сказав він. – Ні, я його не впізнав. Я був далеко, коли гриміла ця справа. Гадаю, що я бачив його знімки в газетах, проте я й не розпізнав би власної матері, якби побачив її фото. Гадаю, що декілька людей мали зуб на цього Касетті.
– Чи знаєте ви когось, хто зв'язаний зі справою Армстронгів і підходить під цей опис – маленький, темноволосий, із жіночим голосом?
Хардман на хвильку замислився.