До наступної зустрічі, це Перверс Барсет, секс-аудитор, і нагадую: "Варто мені подзвонить, якщо в тебе не стоїть".
Керол Фіні зайшлася верескливим сміхом:
— Це перфектно! Перфектно! Мій парубок каже, що не вірить, ніби ти просто сам отак говориш різними голосами, він каже, що там у тебе мусить бути якийсь голосовий фільтр-пристрій чи щось на кшталт того…
— Просто талант, любонько моя, — сказав Річ. Перверс Барсет пропав. Натомість з'явився В. С. Філдс — циліндр, червоний ніс, штани-гольф і все таке інше. — Я такий переповнений талантом, що мушу закупорювати всі мої тілесні отвори, щоби він просто не витік, як… ну, щоб не кінчити.
Вона знову вибухнула верескливим реготом, а Річ заплющив очі. Він відчував зачатки головного болю.
— Будь така ласкава, любонько, подивися, що ти можеш зробити? — попрохав він, усе ще залишаючись В. С. Філдсом, і поклав слухавку посеред її сміху.
Тепер йому треба було перетворитися знову на самого себе, а це було важко — з кожним роком робити це ставало дедалі важче. Легше бути хоробрим, коли ти — не ти.
Він почав вибирати собі зручне взуття і вже майже взявся за кросівки, коли знову задзвонив телефон. Це виявилася знову Керол Фіні — повернулася в рекордний термін. Він відчув моментальну спонуку прибрати Голосу Бафорда Слинь-Поцілуя, та відкинув це бажання. Їй удалося дістати місце в першому класі на нічний безпересадковий рейс "Амерікен Ерлайнз" з міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса в Бостон. З Лос-Анджелеса він вилетить о 21:03 і близько п'ятої ранку прилетить у Логан.[75] Вранці ж о 7: ЗО вилетить "Дельтою" з Бостона і вже о 8:20 буде в Бенгорі, штат Мейн. Керол зарезервувала для нього в "Ейвісі"[76] повнорозмірний седан, а від стійки "Ейвіса" в Бенгорському міжнародному аеропорту до міської межі Деррі всього лише двадцять шість миль[77].
"Всього лише двадцять шість миль? — подумав Річ. — Тільки й того, Керол? Авжеж, мабуть, так — принаймні рахуючи в милях. Але ти не маєш жодного уявлення, як насправді далеко до Деррі, і я також. Але, Господи, Господи милостивий, я готовий це з'ясувати".
— Я не шукала готелю, бо ти не сказав мені, скільки збираєшся там перебувати, — додала вона. — Якщо ти…
— Ні, — заперечив він, — залиш мені самому цим зайнятися. — І тут вигулькнув Бафорд Слинь-Поцілуй: — Ти сущий персик, люубонько моя. Джоурдійський персик[78], саамо собоу.
Він обірвав її, акуратно поклавши слухавку — завжди залишай їх, коли сміються, — і набрав 207-555-1212, номер довідкової служби штату Мейн. Йому потрібен був номер "Таун Хаусу" в Деррі. Господи, назва така з минулого. Він не згадував про деррійський "Таун Хаус"… скільки?… десять років? двадцять? Чи навіть років двадцять п'ять? Яким це не здається божевільним, але він гадає, що таки щонайменше двадцять п'ять, а якби не подзвонив Майк, він, мабуть, не згадав би про нього знову більше ніколи в житті. А були ж часи в його житті, коли він проходив повз те величне одоробало з червоної цегли щодня — а часто й пробігав повз неї, коли Генрі Баверз й Ригайло Хаґґінс і той інший, великий хлопець, Віктор Як-Там-Його, мчали навздогін, волаючи всі разом маленькі люб'язності на кшталт: "Ми те піймаємо, сракопикий! Ми те піймаємо, куцане хитросракий! Ми те піймаємо, підаре чотириокий!" Та хоч раз вони його впіймали?
Перш ніж Річ устиг пригадати, телефоністка вже питалася в нього назву міста.
— Деррі, будь ласка…
Деррі! Господи! Навіть саме це слово вчувалося чужинним, забутим на його губах; вимовити його було, немов поцілувати якусь древність.
— …у вас є номер "Таун Хаусу" в Деррі?
— Одну хвилиночку, сер.
"Безнадійно. Його вже нема. Знесли за якоюсь програмою оновлення міста. Перетворили на якийсь "Лосиний Хол",[79] або на "Боулінг-Дром", або на центр ігрових автоматів "Фантастикон". А може, він згорів, коли скінчилися шанси для якогось торговця взуттям, що полюбляв курити в ліжку. Все пощезло, Річі, — так само, як ті окуляри, що ними так завжди полюбляв тебе діставати Генрі Баверз. Як там співається у тій пісні Спрінгстіна? Славні дні… проминули, мов дівчисько юне зморгнуло.[80] Яке юне дівчисько? Авжеж, Бев. Звісно ж, Бев…"
"Таун Хаус" міг і перемінитися, але аж ніяк не пощез, тому що в слухавці з'явився безбарвний голос робота і промовив: "Ваш… номер… 9… 4… 1… 8… 2… 8… 2. Повторюю… ваш… номер…"
Але Річ запам'ятав його з першого разу. То дійсно було задоволення, покласти слухавку посеред цього монотонного мурмотіння — легко було собі уявити захованого глибоко в землі глобального монстра довідкової служби Мамуні Белл[81]: весь у пітливих заклепках, з тисячами телефонних слухавок у тисячах членистих хромованих мацаків — така собі версія Доктора Восьминога, заклятого ворога Павука.[82] 3 кожним роком світ, у якому жив Річ, дедалі дужче вчувався якимсь наповненим електронними примарами велетенським будинком, де цифрові привиди й перелякані людські істоти жили в непростому співіснуванні.
"Усе ще стоїть. Парафразовуючи Пола Саймона, все ще стоїть після стількох років".[83]
Він набрав готель, який востаннє бачив крізь окуляри в роговій оправі свого дитинства. Набирання номера 1-207-941-8282 виявилося фатально легким. Тримаючи слухавку біля вуха, він дивився на краєвид за широким вікном свого кабінету. Серферів уже не було; натомість пляжем тепер рука в руку, не поспішаючи, йшла якась пара. Ця пара могла б слугувати плакатом на стіні тієї туристичної агенції, в якій працювала Керол Фіні, такий ідеальний вона мала вигляд. Тобто якби не той факт, що обоє були в окулярах.
"Ми те піймаємо, сракопикий! Ми тобі розіб'ємо окуляри!"
"Кріс, — раптом скинулося в голові. — Прізвище в того було Кріс. Віктор Кріс".
О боже, це не було тим, що йому хотілося б пам'ятати, та ще таке прадавнє, але, здавалося, це не мало щонайменшого значення. Щось відбувалося глибоко в сховищах, там, углибині, де Річард Тозіер зберігав свою приватну колекцію Старих Золотих Хітів. Там відчинялися двері.
"От тільки там не диски, хіба ні? Там, углибині, ти не Річ Диски Тозіер, віртуозний диджей радіостанції "КЛАД" і Людина Тисячі Голосів, хіба не так? А те, що там відкривається… то не зовсім двері, хіба ні?"
Він спробував витрусити геть ці думки.
"Що варто пам'ятати, то це те, що я в порядку. Я в порядку, ти в порядку. Річ Тозіер у порядку. Не завадило б викурити сигарету, та й годі".
Він кинув чотири роки тому, але зараз варто було б покурити, атож.
"Там не диски, а мертвяки. Ти був глибоко їх поховав, але саме зараз там відбувається якогось роду землетрус і земля випльовує їх угору, на поверхню. Там, углибині, ти не Річард Диски Тозіер; там, углибині, ти просто Річі Чотириокий Тозіер, і ти зі своїми друзями, і ти такий переляканий, що відчуваєш, ніби твої яйця перетворюються на виноградне желе "Велч".[84] І там не двері, й вони не відчиняються. Там розколюються домовини і вампіри, про яких ти думав, що вони мертві, знову вилітають на волю".
Сигаретку, лише одну. Навіть "Карлтон"[85] згодилася б, заради Христа солодкого.
"Ми те піймаємо, чотириокий! Ми тобі ЗГОДУЄМО твій йобаний ранець!"
— "Таун Хаус", — озвався чоловічий голос з характерною для янкі вимовою; голос той пробіг через усю Нову Англію, Середній Захід і попід казино Лас-Вегаса, щоб досягти його вуха.
Річ запитав у голосу, чи може той зарезервувати для нього номер у "Таун Хаусі", починаючи з завтрашнього ранку. Голос відповів, що може, а потім запитав, на який термін.
— Не можу сказати. У мене… — Річ затнувся на якусь хвильку.
А що саме було в нього? Мисленими очима він побачив школярика з картатим ранцем, який втікає від грубих мугирів; він побачив хлопчика в окулярах, худенького хлопчика з блідим обличчям, яке немовби кричало: "Вдар мене! Нумо, давай, вдар мене!" кожному зустрічному хулігану. "Ось мої губи! Розтовчи їх мені об зуби! Ось мій ніс! Розкривав його добряче і зламай, якщо зумієш! Вгати по вуху, щоб воно розпухло, як цвітна капуста. Розсічи брову! Ось моє підборіддя, так і просить удару й нокауту! Ось мої очі, такі сині й такі величезні за цими ненависними, ненависними окулярами, за цими окулярами в роговій оправі, одна дужка яких тримається за допомогою клейкої стрічки. Розбий ці окуляри! Вжени скалку скла мені в око і замкни його тим навіки! Чорти забирай!"
Він заплющив очі й промовив:
— Розумієте, у мене бізнесова справа в Деррі. Я не знаю, скільки часу забере трансакція. Як щодо трьох днів, з опцією поновлення?
— З опцією поновлення? — перепитав із сумнівом готельний реєстратор, і Річ терпляче чекав, поки той переварить це в своїй голові. — О, я вас зрозумів! Це вельми добре!
— Дякую, і ще я… e… сподіваюся, ви зможете проголосувати за нас у листо'аді (заговорив Джон Фіцджералд Кеннеді). Джекі хоче… е… перео'ла'нати… е… Овальний кабінет, і я вже підготував ро'оту цілком гідну мого… е… брафа Боббі[86].
— Містере Тозіере?
— Слухаю.
— Гаразд… хтось інший втрапив на нашу лінію на кілька секунд.
"Всього лиш один старий політик з ПДП, — подумав Річ. — З Партії Давно Померлих, якщо вам раптом стане цікаво. Хай вас це не хвилює".
Його пробрав дрож, але він знову собі відчайдушно нагадав: "Ти в порядку, Річе".
— Я теж почув, — сказав Річ. — Мабуть, лінії перемкнулися. То як там щодо того номера?
— О, з цим жодних проблем, — сказав клерк. — Бізнес у нас тут, у Деррі, ворушиться, хоча й не процвітає по-справжньому.
— Справді?
— О, ейа, — підтвердив клерк, і Річ знову здригнувся. І це він також був забув — це просте, характерне для півночі Нової Англії. "О, ейа", замість "так".
"Ми те піймаємо, гаденя!" — крикнув примарний голос Генрі Баверза, і Річ відчув, як усередині нього затріщали, відкриваючись, ще домовини; той сморід, що він вловив, був смородом не розкладених тіл, а розкладених спогадів, і в якомусь сенсі це було навіть гірше.
Він повідомив клерку в "Таун Хаусі" номер своєї картки "Америкен Експрес" і поклав слухавку. Потім він зателефонував програмному директору "КЛАД" Стіву Ковелу.
— Що трапилось, Річе? — спитав Стів. Останні рейтинги "Арбітрона"[87] показували "КЛАД" на верхівці людожерського лос-анджелеського ринку ФМ-радіостанцій, тож відтак Стів перебував у пречудовому настрої — дякувати Богу за маленькі радощі.
— Ну, ти, можливо, пошкодуєш, що спитав, — сказав він Стіву. — Я вшиваюся.
— Вшива… — він дочув нахмуреність у голосі Стіва. — Здається мені, я тебе не вловлюю, Річе.
— Я мушу взути свої бугі-черевички[88].