Та раптом прийшло натхнення.
– Що на світі найбільше паскудство?
Запала тиша – ніхто нічого не розумів, у відповідь Джек кинув різке непристойне слово. Полегкість прийшла як судомна мить блаженства. Малюки, що вилізли на колоду-гойдалку, знову попадали, ще й з великою радістю. Мисливці верещали від захоплення.
Усі намагання Саймона пішли намарне; сміх боляче його вдарив, він беззахисно скулився і сів.
Нарешті збори знову втихомирились. Не взявши слова, хтось гукнув:
– Може, він хотів сказати, що це якийсь дух?
Ральф підніс ріг і вдивлявся в морок. Найсвітлішою плямою залишався блідий берег. Напевне, малюки підсунулися ближче? Так, нема сумніву, щільною купкою зблизилися вони в траві посередині. Від подиху вітру загомоніли пальми, тепер, у темряві й тиші, вони шуміли надто голосно. Два сірі стовбури терлися один об одного зі зловісним скрипом, якого вдень ніхто не зауважував. Роха взяв у Ральфа ріг. Він кипів від обурення.
– Не повірю я в жодних духів… Ніколи!
Джек і собі підвівся, безпричинно лютий.
– Кого обходить, у що ти віриш, Жирний!
– У мене ріг!
Далі почулися звуки короткої тусанини, ріг переходив з рук до рук.
– Ану, поклади ріг назад!
Ральф пропхався всередину і дістав кулаком у груди. Видер у когось ріг і сів, засапаний.
– Забагато цих балачок про духів. Краще залишимо їх на ранок.
Тут втрутився чийсь тихий голос:
– Може, цей звір і є дух.
Збори здригнулися, наче від вітру.
– Сл?ва не беруть, а говорять, – сказав Ральф, – у нас не буде справжніх зборів, якщо не пильнувати правил.
Він знову зупинився. Старанно обміркований план цих зборів провалився.
– Ну що я можу ще сказати? Я помилився, скликаючи ці збори так пізно. Давайте проголосуємо про них, про духів тобто, та й по куренях, бо всі потомилися. Стривай – це ти, Джеку? – зажди хвилинку. Скажу вам зараз твердо – яв духів не вірю. Або думаю, що не вірю. Згадувати мені про них неприємно. А ще тепер, у темряві. Але ми збиралися вирішити, що до чого.
На мить він підняв угору ріг.
– Ну добре. Так от, є духи чи ні…
На мить замислився, формулюючи запитання:
– Хто вважає, що духи бувають?
Довгий час панувала тиша, жодного руху.
Тоді Ральф уп'явся очима в морок і розрізнив піднесені руки. Сказав тупо:
– Все ясно.
Світ, зрозумілий і впорядкований світ, тікав з-під ніг. Раніше все було на своїх місцях, а тепер… ба, і корабель проплив.
Хтось вихопив у нього ріг, і голос Рохи пронизливо заверещав:
– Я за жодних духів не голосував!
Він крутнувся і став лицем до зборів.
– Затямте це всі!
Чути було, як він тупнув ногою.
– Хто ми такі? Люди? Чи тварини? Чи дикуни? Що про нас подумають дорослі? Розбігаємося на всі боки, полюємо на свиней, кидаємо вогонь, а тепер ще це!
На нього насунулася грізна тінь.
– Ану, заткни пельку, ти, жирний слимак!
Вони якусь хвилину боролися, блискучий ріг стрибав то вгору, то вниз. Ральф зірвався на ноги.
– Джеку! Джеку! Ти не брав слова! Дай йому сказати!
До нього підпливло лице Джека.
– І ти заткни пельку! Ти взагалі хто такий? Сидиш тут, навчаєш усіх, що робити. А сам не вмієш ні полювати, ні співати…
– Я головний. Мене обрали.
– Ну то й що, як обрали? Тільки віддаєш дурні накази…
– Роха має ріг.
– Ну й цілуй свого Роху…
– Джеку!
Джек люто передражнив його:
– Джеку! Джеку!
– Правила! – вигукнув Ральф. – Ти порушуєш правила!
– Ну й що?
Ральф розсердився.
– А те, що, крім правил, ми нічого не маємо!
Але Джек уже кричав у відповідь:
– Чхав я на твої правила! Ми сильні! Ми полюємо! Якщо звір є, ми його вб'ємо! Ми його оточимо і будемо бити, бити, бити…
Він гукнув диким голосом, сплигнув на блідий пісок. Враз плита наповнилася веселим гамом, штовханиною, криками та сміхом.
Збори кинулися врозтіч, розсипалися, розбіглися від пальм до самої води і далі вздовж пляжу, у морок. Ральф відчув, як ріг торкнувся його щоки, і взяв його від Рохи.
– Що скажуть дорослі? – знову вигукнув Роха. – Ти тільки глянь на них!
На пляжі гралися в полювання, звідти було чути істеричний регіт і крики, повні невдаваного жаху.
– Подми в ріг, Ральфе.
Роха стояв так близько, що Ральф побачив, як мерехтить єдине скельце його окулярів.
– Це ж про вогонь. Невже до них не дійшло?
– Тепер ти маєш бути твердим. Примусити їх робити те, що ти хочеш.
Ральф відказав розважливо, як людина, що доводить теорему:
– Якщо я подму в ріг, а вони не повернуться, тоді кінець. Ми не зможемо підтримувати вогню. Ми будемо як звірі. Нас ніколи не врятують.
– Якщо ти не подмеш, ми й так скоро будемо, як звірі, я не бачу, що вони там роблять, але я все чую.
Розпорошені по пляжу постаті тепер зійшлися докупи, збилися в густу чорну масу, яка кружляла на місці. Вони щось співали, а малюки, яким було вже досить, голосили й, очманілі, відповзали назад. Ральф підвіс ріг до рота, тоді знов опустив.
– Річ у тім, Рохо… Є вони, ці духи? Чи звірі?
– Звичайно, нема.
– Чому?
– Бо все тоді нінащо. Будинки, і вулиці, і телевізори… не було б нічого.
Танці й співи даленіли, доки не залишився самий ритм, без слів.
– А може, таки є? Ну тут, на острові? Може, вони підстерігають нас, стежать за нами?
Ральфа аж затіпало, він підсунувся до Рохи, і вони зіткнулися налякано.
– Перестань таке говорити! І так багато клопотів, Ральфе, я сам уже більше не витримаю. Якщо є духи…
– Не буду я більше ватажком. Ти тільки послухай їх.
– О, боронь Боже!
Роха схопив Ральфа за руку.
– Якщо Джек стане ватагом, буде тільки полювання і жодного вогню. Ми будемо тут, доки не вмремо.
Голос його перейшов майже у скімлення.
– Хто тут сидить?
– Це я. Саймон.
– Ну й компанія, – скривився Ральф. – Три сліпі миші. Ні, я відмовляюся.
– Якщо ти відмовишся, – прошепотів Роха перелякано, – що буде зі мною?
– Нічого.
– Він мене ненавидить. Не знаю, за що. Якби він міг зробити те, що йому хочеться… Тобі добре, тебе він поважає. Крім того… ти його й побити можеш.
– Ти й сам щойно добре з ним бився.
– У мене був ріг, – просто пояснив Роха. – Я мав право говорити.
У темряві ворухнувся Саймои.
– Будь і далі ватажком.
– А ти мовчи, Саймоне! Ти не міг сказати, що звіра нема?
– Я Джека боюся, – провадив Роха, – а тому я його вивчив. Коли ти когось боїшся, ти його ненавидиш, але весь час про нього тільки й Думаєш. Ти себе дуриш, що він цілком нормальний, а потім, коли знов його бачиш, це мов ядуха, ти задихаєшся. Я тобі дещо скажу. Він тебе так само ненавидить, Ральфе…
– Мене? Чому?
– Не знаю. Ти накричав на нього через вогонь, потім – ти ватажок, а він ні.
– Але він, він – сам Джек Мерідью!
– Я довго хворів і багато думав. Я знаю про людей. Я знаю про себе. І про нього знаю. Тобі він не може нічого зробити, та коли ти зійдеш з дороги, він зжене оскому на тому, хто буде другий. А це – я.
– Роха має рацію, Ральфе. Або ти, або Джек. Залишайся ватажком.
– Ми сидимо без діла, все йде шкереберть. Удома завжди були дорослі. Будь ласка, сер, будь ласка, міс, і на все є відповідь. Ах, якби!..
– Якби тут була моя тітонька!
– Якби мій тато… Ну, та що з того?
– Треба, щоб горів вогонь.
Танець закінчився, і мисливці верталися до куренів.
– Дорослі все знають, – сказав Роха. – Вони не бояться темряви. Вони б зібралися, випили чаю, все обговорили. І все стало б добре…
– Вони б не запалили цілий острів. Не погубили…
– Змайстрували б корабель…
Троє хлопців стояли в темряві, марно намагаючись описати велич дорослого життя.
– Вони б не сварилися…
– І не розбили б мені окулярів…
– І не балакали б про звіра…
– Якби вони надіслали нам хоч яку-небудь звістку, – в розпуці вигукнув Ральф. – Якби вони передали нам щось доросле… якийсь знак, чи що…
З темряви почулося протягле виття, вони похололи й притулилися один до одного. Далеке, нелюдське виття наростало, тоді обернулось у невиразне белькотіння. Персіваль Вімз Медісон з будинку священика в Гаркорті, Сент-Ентоні, лежав у високій траві й знову переживав події, від яких його неспроможна була врятувати навіть магія визудженої адреси.
Розділ шостий
ЗВІР З НЕБА
Уже зовсім стемніло, тільки зірки світили. Коли вони збагнули, звідки йшов той страхітливий крик, а Персіваль знову затих, Ральф і Саймон незграбно підняли його і понесли до куреня. Незважаючи на всі свої сміливі слова, Роха плентався тут-таки, і всі троє старших хлопців залізли в сусідній курінь. Довго не могли заснути, переверталися з боку на бік, шаруділи сухим листям, розглядали клапоть зоряного неба, що відбивався в отворі куреня, повернутого чолом до лаґуни. Часом з інших куренів долітав крик якогось малюка, а раз навіть хтось із старших заговорив у темряві. Потім і вони заснули.
Серп молодика зійшов над обрієм, такий вузький, що, навіть зависнувши над самою водою, не відкидав блискучої стежки; однак на небі з'явилися інші вогні, вони швидко пересувалися, блимали й згасали, та від битви, яка точилася на десятимильній висоті, до землі не доходив навіть найслабший тріск. Світ дорослих посилав їм свій знак, але всі діти саме спали, і його нікому було прочитати. Раптом щось вибухнуло яскравим спалахом – і вогненний серпанок спіраллю перекреслив небо; і знову темрява та зорі. Над островом з'явилася цятка – фігурка швидко падала під парашутом, падала, безладно обвиснувши всім тілом. На різних висотах мінливі вітри штовхали фігурку в усі боки. Потім на висоті трьох миль вітер вирівнявся, дугою поніс її по всьому небу, навскоси перетяг понад рифом та лаґуною до самої гори. Фігурка впала, скулилася в голубих квітах гірського схилу, але й на цій висоті повіяв легкий вітерець, парашут надувся, залопотів, потяг уперед. І фігурка, човгаючи ногами, майнула вгору, по схилу. Ярд за ярдом, порив за поривом вітер тяг фігурку по голубих квітах, по кругляках та червоному камінню, – доки не кинув безладною купою між гострими скелями на вершині. Тут поривами вітру сплутало й позачіплювало стропи парашута, й фігурка, підтримувана сплетом шнурів, сіла, схиливши голову в шоломі на коліна. Коли дув вітер, стропи туго напиналися, від цього груди випростовувалися, голова підводилась, і вдавалося, ніби людина заглядає за прискалок. Потім, коли вітер завмирав, стропи слабшали, тіло знову нахилялось уперед, опускало голову на коліна. Отак, поки зірки рухалися по небу, на вершині гори сиділа фігурка, кланялась, розгиналась і знову кланялась.
У досвітніх сутінках коло скелі трохи нижче від вершини почулися голоси.