Тож бідне дитятко сиділо собі нищечком всюди, де я б не примудрилася його сховати.
— Он тут що за паскудство! — гаркнув Гіндлі й рвонув мене до себе, ухопивши ззаду за шию, мов собаку. — Пеклом чи раєм клянуся, ви, мабуть, дитину вбити здумали! Тим-то я й не бачу ніколи свого дитяти! Та з бісовою поміччю ти в мене проковтнеш оцей ніж, Неллі! Можеш не хихотіти! Я щойно сторч головою швиргонув Кеннета в болото Блек-Горс: одним більше, одним менше — то байдуже. Де один, там і другий — й когось із вас таки треба вбити! Не заспокоюся, поки не вб'ю.
— Цей ніж погано смакує, містер Гіндлі,— відповіла я, — ним різали копченого оселедця. Я волію бути застреленою, як на те ваша ласка. — Я б краще послав тебе до пекла! — кляв він.— І так я й зроблю. В Англії жоден закон не засудить чоловіка, який хоче навести лад у своєму домі; а в мене не дім, а паскудство. Розтуляй рота!
Затиснувши в кулаку ножа, він встромив його лезо між моїх зубів; та я ніколи особливо не боялася його вихваток.
Я сплюнула, підтвердила свої слова, що ніж таки огидний на смак, й сказала, що так просто це не пройде.
— Еге! — вигукнув він, відпустивши мене. — Я бачу, що цей малий негідник — ніякий не Гортон; вибач, Неллі. Якби це був він, я б його оббілував живцем за те, що він не підбіг привітатися, та ще й скиглить, ніби якого домовика побачив. Іди сюди, вилупку! Я тебе навчу, як обманювати доброго татка. Слухай, може, він хоч стрижений краще виглядатиме? Собака лютиться, як його остригти, а мені до смаку усе люте — подай-но мені ножиці,— люте й красиве! До речі, це просто бісівські підступи, диявольські витребеньки — отако дбати про свої вуха! Ми й без них немов віслюки. Цить, мій хлопчику, цить! Ось так, моє ж ти золотко! Не плач, дорогенький, годі! Поцілуй мене. Що, не хочеш? Поцілуй мене, Гортоне! Поцілуй, хай тобі чорт! Бог свідок, щоб я ростив оцю погань! Я точно колись скручу цьому миршавцю шию.
Бідний Гортон верещав та щосили пручався у батькових руках — і подвоїв свої зусилля, коли Гіндлі поніс його нагору й підняв над прірвою сходів. Я закричала, що він налякає малого до смерті, і кинулася рятувати дитину. Коли я добігла до них, Гіндлі перехилився через бильця, прислухаючись до шуму внизу: він майже забув, кого тримає в руках. "Хто там?" — спитав він, почувши, що хтось наближається до сходів. Я теж перехилилася через бильця, щоб дати знак ці Гіткліфові,— чиї кроки уже впізнала, — щоб він не йшов далі. І ледве я відвела погляд від Гортона, малий раптом шарпнувся, вислизнув із непевних рук Гіндлі — і впав. й Ми ще не встигли перелякатися, коли побачили, що маля врятоване. Гіткліф опинився внизу саме у потрібну мить; рвонувшись уперед, він упіймав малого та, поставивши його на ніжки, глянув угору, щоб дізнатися, хто винуватець події.
Скнара, що віддав виграшний лотерейний квиток за п'ять шилінгів, а назавтра дізнався, що він утратив на цій угоді п'ять тисяч фунтів, не зміг би виявити глибшої розпуки, ніж Гіткліф — побачивши містера Ерншо. Вираз його обличчя був красномовнішим од будь-яких слів і давав зрозуміти, як жорстоко він картає себе за те, що власноруч завадив жаданій помсті. Якби довкола було темно, то, смію гадати, він спробував би виправити цю помилку, розтрощивши Гортонові голову об сходи. Та ми були свідками спасіння малого, до того ж я вже була унизу, притискаючи до серця свій скарб. Гіндлі, знічений і наче аж протверезілий, спроквола спустився слідом.
— Це твоя вина, Неллі,— промовив він, — тобі треба було сховати хлопця, щоб він не втрапив мені на очі; треба було не підпускати його до мене! Він не забився?
— Забився? — гнівно скрикнула я. — Та він у вас як не вб'ється, то ідіотом виросте! Ох, як лишень його матінка не встане з могили — поглянути, як ви ставитеся до її дитяти! Та ви гірші від поганина, якщо так знущаєтеся з власної плоті та крові!
Він спробував пригорнути дитя, яке, щойно відчувши себе у безпеці, перестало ревіти. Та тільки-но батько торкнувся його, малий заверещав іще голосніше, ніж досі, і забився, мов у корчах.
— Не займайте його! Він вас ненавидить… Всі вони ненавидять вас, це правда! Щаслива у вас сімейка! Та й ви самі до чого докотилися, погляньте лишень на себе!
— Я ще й не до того дійду, Неллі,— засміявся цей пропащий чоловік, знову стаючи самим собою. — А зараз забирайтеся обоє. Чуєш, Гіткліфе! Геть із-перед очей! Щоб тобою й не пахло! Я б не хотів тебе вбивати сьогодні, хіба що дім підпалю — але то вже як мені заманеться.
Мовлячи отак, він потягся за півлітровою пляшкою бренді і хлюпнув собі трохи.
— Ні, годі вже вам! — втрутилась я. — Містер Гіндлі, уже Господь вас попередив! Хоч бідне дитя пожалійте, як себе не шкода!
— Та йому будь-хто дасть раду краще за мене, — була відповідь.
— Згляньтеся вже на власну душу! — просила я, намагаючись вихопити чарку в нього з рук.
— Оце вже не до мене! Навпаки, я бажаю її занапастити в покарання її Творцеві,— вигукнув богохульник.— І вчиню це з превеликим задоволенням! П'ю за її загибель!
Він вихилив чарку і нетерпляче наказав нам іти геть, супроводжуючи свої слова лайкою, надто гидкою, щоб її повторювати чи навіть згадувати.
— Шкода, що він не може впитися до смерті,— зауважив Гіткліф, луною повторивши всі озвучені прокляття, тільки-но зачинилися двері. — Хоч він і робить для цього все можливе, та занадто міцний. Містер Кеннет ставить на заклад свою кобилу, що Гіндлі переживе будь-кого у Гімертоні й ляже в могилу сивочолим грішником; хіба що станеться якесь диво, що звалить його з ніг.
Я пішла до кухні й сіла колисати своє ягнятко. Гіткліф, як я гадала, пішов на тік. Лише згодом виявилося, що він, пройшовши за високою скринею, розлігся на лаві біля стіни й тихенько лежав собі.
Я гойдала Гортона на колінах і тихенько наспівувала:
Ой дітвоньки плачуть о темній годині,
а мати їх слуха в нічній домовині…
Аж коли міс Катрина, що пересиділа всю чвару у своїй кімнаті, зазирнула у двері й прошепотіла:
— Ти сама, Неллі?
— Так, міс, — відповіла я.
Вона ввійшла і підступила до вогню. Я, гадаючи, що вона збирається щось сказати, звела на неї очі. її лице було сумне й стривожене, губи напіврозтулені, наче вона поривалася заговорити, — та натомість дівчина лише тяжко зітхнула. Я знов почала співати; я не забула її недавньої поведінки.
— Де Гіткліф? — спитала вона, перервавши мене.
— Працює,— відповіла я.
Він не вирішив за потрібне спростувати мої слова: мабуть, задрімав. Знов запала мовчанка, під час якої я помітила, як кілька краплинок скотилися зі щік дівчини на плити підлоги. "Соромиться хіба своєї ганебної поведінки? — спитала я себе. — Це щось нове; та хай сама викручується — я не піду на поступки!" Але її навряд чи щось бентежило, окрім власних неприємностей.
— О Боже! — врешті вигукнула вона. — Яка я нещасна!
— Це дуже прикро, — зауважила я. — Вам справді важко догодити: стільки друзів і так мало клопотів — а ви все незадоволені!
— Неллі, ти можеш заради мене тримати дещо в таємниці? — спитала вона, опускаючись біля мене навколішки, і втупила в мене той чарівний погляд, під якого мимохіть стає легше на серці — навіть якщо ви маєте повне право впиватися своєю образою.
— Та чи варте це дещо того, щоб його тримали в таємниці? — спитала я трохи лагідніше.
— Так! І вона мучить мене, і я маю комусь її довірити! Я хочу знати, як бути далі. Сьогодні Едгар Лінтон спитав мене, чи вийду я за нього заміж, і я дала йому відповідь, — поки що не скажу, яку саме; спершу кажи ти, що я мала йому відповісти?
— На Бога, міс Катрино, звідки мені те знати? — відказала я. — Звісно, судячи з тої вистави, що ви тут влаштували й в його присутності, розумніше було б йому відмовити; якщо він після такого просить вашої руки, він чи то несосвітенний А дурень, чи відчайдушний сміливець!
— Якщо ти й далі будеш так говорити, я більш нічого тобі не скажу, — ображено мовила вона, встаючи. — Я дала йому згоду, Неллі. Кажи скоріше — я вчинила неправильно?
— Ви згодилися! То нащо ж це обговорювати? Ви дали слово і вже не зможете забрати його назад!
— Та ти тільки скажи, чи мала я згодитися, — скажи! — роздратовано вигукнула спохмурніла дівчина, заламуючи руки.
— Тут є чимало різних чинників, які треба знати, перш ніж відповісти на твоє питання, — наставницьки мовила я. — Передусім, чи любите ви містера Едгара?
— А хіба може бути інакше? Звичайно, люблю, — відповіла вона.
Тоді я влаштувала їй справжній допит: у розмові з дівчиною двадцяти двох років для цього були всі підстави.
— Чому ви його любите, міс Кеті?
— Що за дурість! Я його люблю — і це головне.
— Авжеж. Та все-таки скажіть: чому?
— Ну, бо він гарний, і з ним приємно бути разом.
— Погано, — завважила я.
— І тому, що він молодий і веселий.
— Ще гірше.
— І тому, що він любить мене.
— Байдуже, не в тім річ.
— І він буде багатим, а я буду найшляхетнішою пані цих місць, і зможу пишатись, що маю такого чоловіка.
— А оце вже зовсім недобре! Тоді скажіть, як ви його любите?
— Як будь-хто любив би, — ти дурненька, Неллі!
— Аж ніяк. Кажіть!
— Я люблю землю під його ногами, і повітря над його головою, і все, до чого він торкається, і кожне слово, яке він каже. Люблю кожний його погляд, і кожен порух, і самого а його — повністю і всеохоплююче! Ось так!
— А чому?
— Ні, ти просто кепкуєш із мене! Це підло! Для мене це не жарти, — сердито відказала юна леді, відвертаючись до вогню.
— У мене й на думці не було жартувати, міс Катрино, — відповіла я. — Ви любите містера Едгара, бо він вродливий, і молодий, і веселий, і багатий — і любить вас. Оце останнє, щоправда, ваги не має: либонь, ви б його покохали і без цього; і не покохали б тільки через це, якби він не мав чотирьох перших чеснот.
— Звісно, не покохала б. Я б лише могла пожаліти його… певно, й зненавиділа б, якби він був потворний і неотесаний.
— Але ж є й інші вродливі, багаті юнаки на світі; може, й вродливіші, й багатші за нього. Що б завадило вам покохати їх?
— Якщо вони й є, я їх не зустрічала. Я не бачила жодного такого, як Едгар.
— То, може, побачите згодом; а він не завжди буде таким молодим і гарним — і, можливо, не завжди буде багатим.
— Та він такий зараз; а я живу лише цієї миті. Хоч би ти порадила щось доречніше!
— Ну, тоді нема про що й думати: якщо ви хочете жити лише цієї миті, то виходьте заміж за містера Едгара Лінтона.
— Мені не потрібний для цього твій дозвіл — я будь-що вийду за нього заміж.