Власне, купу дерев, іще не зрубаних пожадливими землевласниками, не можна було назвати парком. З півдня повівав м'який вітер, несучи пахоші ферм, розкиданих у широких улоговинах уздовж Мічігану.
Купив пляшку доброго вина. З труднощами спіймали вільне таксі і звеліли везти себе по автостраді на Расін.
У дорозі він перебирав пальці Дороті. Сміялись і говорили про те, що цей полуденний вітер пахне зовсім так, як духм'яніли покоси над озером, де були колись їх табори.
Нарешті побачили перед собою рій тремтливих вогників. Це був Івенстон. Зразу ж за Івенстоном, коли перед ними засяяли вогні Вільметте, Герберт торкнувся шоферового плеча.
— Праворуч і вниз.
— До води?
— Саме так.
Спинились на розгалуженні двох вузеньких шосе. Вийшли з машини. Герберт ніс сітку з пляшкою, коробку з пудінгом і паперову торбинку з тістечками.
Стежка, мов гірський струмок, збігала вниз, вужем вилась серед густих кущів з гострими голками.
Ліворуч простягся якийсь паркан з колючим дротом угорі. За рогом чомусь стовбичив ліхтар, і його брудне світло лилось на стежку, на кущі, заважало роздивитись колір неба.
Обоє швидко збігли вниз, і тоді побачили небесного кольору воду. Вона мала темно-салатний відтінок, по ній струменіла срібна смуга місячного сяйва.
Сіли на березі. Дороті підібгала під себе ноги і вкрила їх спідницею.
Герберт вибив з пляшки корок і розлив вино в паперові скляночки.
— Тримай.
Дороті покуштувала і, не поспішаючи, вихилила скляночку до дна. Герберт теж випив двічі. Тепер вони сиділи мовчки, слухали плюскіт води і вдивлялись у далечінь.
Про плин часу нагадував лише шум далекої електрички. Що кілька хвилин удалині пробігали ясно освітлені вагончики. Коли поїзд даленів, стукіт перетворювався на шум і це було схоже на те, ніби сильний вітер гнав вулицею осіннє листя.
Праворуч од них, на обрії, зависла молочно-рожева хмара: відблиск вогнів Чікаго. Вода Мічігану тільки коло берега мала золотавий відтінок — отам, де відбивався в ній місяць. Далі вона була вже чорна, як ніч.
— Герберте, мені починає наморочитись у голові.
— Але ж...
— Все йде обертом. Тримай мене.
Вона сперлася ліктем на його ноги. Герберт узяв її за плечі і притяг ближче — так, щоб вона могла спертись на його стегна головою.
— Значить, їдеш?
— Угу.
— Шкода.
— Чому?
-— А так.
-— В пляшці ще трохи лишилось. Хочеш?
— Ні. І так голова йде обертом. Мені дуже добре.
— І зараз?
Він схилився над нею і гарячими губами торкнувся щоки. Дороті не одверталась, не ховала уст. Герберт почав її цілувати й цілував так довго, що вологі губи ніби набрякли і заболів язик.
Раптом вона підвелась і нагадала, що час повертатись.
— Поїдемо до Уорценвілля?
— Що ти! Адже Керрол приїде на ніч.
— Ну, і що ж?
-— Не можу. Хто скупає дитину?
— Іди до мене.
— Ні, не тут.
Вона побігла, але Герберт легко наздогнав її. Стояли, всім тілом припавши одне до одного, аж доки не почули за плечима розмову.
На вечірній лов ішли двоє рибалок. Наблизившись, вони багатозначно побажали, їм доброго вечора.
— Якби не Керрол, чи якби все склалось інакше, я одружився б з тобою. Отак думаю, коли дивлюсь на тебе.
— Якраз вчасно згадав про це. їдьмо вже.
— Гаразд.
— Привезеш мені яку-небудь цеглину з Колізею.
— Там нема цегли. Саме каміння, і то його добре стережуть.
— Ну, то не привозь нічого. Коли будеш цілувати яку-небудь вродливу дівчину, подумай про мене. Якщо зможеш тоді думати...
— А ти привітай Керрола. Я хотів би сьогодні бути на його місці.
— O-о! Я уявляю. Спершу довго читав би фахові журнали, потім плескався б у ванні, і знову читав би перед тим, як лягти спати у своїм кабінеті.
— Поїдемо до Уорренвілля і побачиш.
— Не можна. Хто його знає, може, сьогодні Керрол і не захоче читати свої ієрогліфи.
Все це дурниці, чорнявко. Ви обоє славні люди, і я вас дуже люблю.
Потім, у вагоні, вони ні про що не говорили. Прислухались до того, як повільно згасає у жилах вогонь вина.
11
Минуло вже з півроку, відколи Герберт повернувся з подорожі до Європи.
Одразу ж із групою старших конструкторів він заходився коло важливого замовлення.
Фірма мала дивні уподобання. її завдання часом смішили конструкторів, а часом розважали, як розважають батьків перші листи дітей, надіслані з таборів.
Керівники фірми хотіли мати нову машину. В цьому іще не було нічого дивного. Але ж яку? Отут і починалось дивацтво...
Машина мусила бути дешева у виробництві, проста для обслуговування, і при тім, ви тільки послухайте, абсолютно надійна! Це означає, що в найскладніших умовах польоту вона мусить поводити себе точнісінько так, як уявлялось конструкторам за креслярськими дошками. Та й це іще не все. Машина мусить мати високу стелю і якнайбільший радіус дії. Кілька тисяч кілометрів, заправлення пальним у повітрі, з тим, щоб пролетіти іще кілька тисяч кілометрів і повернутись на базу. А понад усе — вантажопідйомність! Велика вантажопідйомність, далекий радіус дії і висока стеля. Три якості, що виключають одна одну!
Крім того, вона повинна бути надійна! Якщо машина не буде надійна, то вся робота піде нанівець. Вона ж бо возитиме надзвичайно коштовний вантаж, його справжню ціну воістину неможливо визначити. Ну, скажімо: вантаж не менш коштовний, ніж вартість промислового району радіусом на кілька десятків кілометрів, зі всіма підприємствами і населенням. Така буде, приблизно, вартість майбутнього вантажу.
Роботу над створенням такого літака вже провадили давно, не поспішаючи, і ніхто не стояв над душею у конструкторів. Але тепер ця робота набула нагального характеру. Чому? Чому фірма, що досі спокійно терпіла всілякі затримки, тепер раптом почала наполягати на прискоренні роботи і не шкодувала на це грошей?
Говорили, що уже з'явилися вантажі, які коштують стільки грошей, що потрібні тільки саме такі машини, щоб їх розвозити. Звідси, мовляв, і весь цей диявольський поспіх. Але конструктори не знали точних габаритів вантажу, і через це було дуже важко працювати. Тимчасом, вантаж десь накопичувався, і фірма не шкодувала грошей, щоб в конструкторських бюро майже ніколи не гасло світло.
Гарячкова робота примусила Герберта відмовитись од асистентури. Він кляв фірму, але розумів, що нічого не може зробити, бо підписав контракт. Правда, з ним розмовляли дуже чемно, бо знали, що, здобувши асистентуру, він, напевно, стане й доктором технічних наук, йому говорили: "Спершу машина. Для нас машина важливіша за вашу докторську дисертацію. А платимо ми набагато більше, ніж ви одержали за всі ваші винаходи під час навчання".
Герберт і далі мешкав у Пірсона, хоч і мав змогу купити собі віллу, чи найняти найкращу квартиру в першому-ліпшому кварталі міста. Він купив машину, бо щоденна їзда електричкою страшенно йому остогидла. Машину купив малолітражну, французьку. Великі блискучі американські "мули" викликали в нього огиду.
Пірсон вже вилікувався від свого радикуліту і ходив без палиці. Він ретельно підстригав траву на газонах і навіть заходився наново меблювати вітальню, дарма, що його ніхто не відвідував. Дуже рідко, правда, з'являлась Люсі, і за короткий час перетворювала будинок на такий циганський табір, що Пірсон витрачав після її від'їзду кілька днів, щоб повернути приміщенням пристойний вигляд.
Влітку Герберт увесь вільний час проводив на терасі. Він поставив на ній зручний шезлонг, і, лежачи в ньому, або читав, або вечорами при світлі місяця втішався пахощами квітів, що линули від газонів. Саме тоді він уперше подумав: чи не розірвати контракт з фірмою? Порадився з колегами і дуже швидко зрозумів: нема чого й думати про це. Фірма ніколи не погодиться на передчасне скасування угоди.
Одного дня частину конструкторів кудись перевели. Говорили, що вони потрапили у таке паскудне місце, де й мови не може бути про пристойне життя і нормальну роботу.
Приїздив Керрол і кожного разу питав, що чувати з новою машиною.
— Не знаю,— відповідав Герберт.
— Не знаєш?
— Не знаю.
Керрол довідався про її призначення.
— Справа така,— сказав він Гербертові,— ви зробите машину, яка матиме високу стелю, велику вантажопідйомність і далекий радіус дії. Більш за те: вона буде дешева і зручна для екіпажу. Але не все ви зможете запланувати. Цього не можна планувати, навіть маючи геніїв у конструкторських бюро. Вам відомо, що вантаж буде надзвичайно цінний, але чи зможете ви гарантувати, що машина, з усіма її блискучими даними, завжди виходитиме на задану ціль? Зможете?
— Такої гарантії ніхто ще не давав, відколи люди літають. Але до чого ти це ведеш?
— А от до чого. Вам платять гроші, щоб ви створили таку машину. А в інших місцях платять іншим людям,— хай винайдуть що-небудь таке, що перешкодило б вашій машині, при всій її досконалості, вийти на ціль. Адже ті б'ються над ракетами для перехоплювання літаків на будь-якій висоті.
— Звичайно.
— Ти це розумієш?
— Так, намагаюсь зрозуміти. Навіть можу продовжити твою думку: ракета певніше донесе до мети той цінний вантаж, для якого ми проектуємо нашу машину.
— Геній! Отже, навіть реактивні літаки не будуть потрібні, а заразом з ними й пілоти?..
— Що ти верзеш? — роздратовано перебив його Герберт.— Про які літаки ти говориш? Запам'ятай: люди іще довго літатимуть на машинах, котрі давно просяться на брухт.
— Дурні балачки про цивільну авіацію.
— Не такі-то й дурні. Я хотів би покинути фірму і перейти до цивільної авіації. Але ж контракт, розумієш?
— Так.
— А ти?
— Що говорити про мене? Я офіцер! Це мій фах — авіація дальньої дії. Коли налітаю своїх тисячу годин, перейду на інструктаж. І все ж таки, дальні польоти — це прекрасно! Не те, що втоптана доріжка з Брюсселя до Лондона: не встиг залишити вогні аеродрому, а вже бачиш ліхтарі лондонського передмістя.
— В тебе свій смак, у мене свій.
— Герберте!
— Угу?
— Здається, я поїду з Чікаго.
— Куди, до біса?
— На яку-небудь далеку базу. Хочеться політати серйозніше, ніж тут.
— Що ж, їдь. Шкода тільки, що забереш з собою Дороті. Мені добре з вами. Пий іще вино. Воно добре, справжнє італійське.
— Може, зіграємо партію в шахи?
— Охоче.
— Тільки без королівського гамбіту. Не люблю бійок на шахівниці.
— Гаразд, заграймо староіндійську.
Через місяць Портер дістав призначення. Вже було відомо, куди він поїде.