Граф голосно засміявся, коли я йому сказав про це.
Незважаючи на трагічний кінець повстання у Варшаві, кожен розумів, що поразка Третього рейху невблаганно наближається. Гітлер "латав" численні дірки на фронтах або ж "відривався" від противника. Та це мало допомагало. Над Віслою стояла Червона Армія. Це спричинилося до того, що в нашому палаці знову з'явилися польські гості. Приїжджали близькі і далекі родич! графа, радились, що робити. Нічого було й думати, що все залишиться по-старому. Адже Сталінові не можна було присягнути на вірність, як колись у Відні присягали цісареві, заявляючи, що польська аристократія обів'ється навколо трону Габсбургів, як плющ. Та ось хтось з кревних панівного дому Англії висунув проект — проголосити Польщу монархією, посадивши на трон герцога Едуарда і, таким чином, заручитися підтримкою такої могутньої держави, як Великобританія. Однак ніхто не вірив в реальність цього проекту. Отож, аристократи гарячково сперечалися, не звертаючи уваги на присутність слуг — атмосфера була надто напружена. Граф, на якого звідусіль сипалися запитання, замість відповіді розводив руками, але водночас загадково посміхався. Знаючи його з дитинства, я здогадався, що він знайшов вихід із становища, та з якихось причин не хоче говорити про це.
Як тільки гості роз'їхалися, моя цікавість була задоволена. Залишилися тільки князь Р. з дружиною і графиня Б. з батьком. Моє передбачення було слушним: граф затримав їх для того, щоб відкрити свої наміри і пообіцяти допомогу. їхню долю, а особливо долю князя Р. ніяк не можна було назвати трагічною. Втікаючи з свого маєтку подалі від фронту і Червоної Армії, князь прихопив скриньку з родинними дорогоцінностями, яких, за словами графа, цілком вистачило б на утримання його сім'ї протягом століть. Трохи гірші перспективи на майбутнє були у графині Б. та її батька. Однак, знаючи її романтичний характер, я вважав, що вона знайде вихід з будь-якого становища на будь-якій географічній широті. Про майбутній від'їзд графа за кордон я довідався від адміністратора, який сказав, що має приїхати ад'ютант Герінга, наділений особливими повноваженнями: адже граф забирав з собою всю рухому власність, а окупаційні власті виділяли в його розпорядження спеціальний поїзд. Коли я запитав, чи граф має намір виїхати надовго, адміністратор глянув на мене, як на ідіота, і відповів, що назавжди. Я остовпів і довго не міг опам'ятатися. А вранці, коли подавав до ліжка сніданок, несміливо запитав графа, чи то правда, що він скоро від'їжджає. Граф підтвердив сказане адміністратором, додавши, що може взяти з собою одинадцять осіб, в тому числі й мене. Він зауважив, що якийсь час це слід тримати в таємниці, бо в лісах повно партизанів, які можуть перешкодити від'їздові. Але незабаром він чекає прибуття численного підрозділу німецьких військ, під охороною якого можна буде спакувати речі.
Приголомшений, я вийшов з графової спальні. Та моєму здивуванню не було меж, коли під вечір того ж дня перед нашим палацом зупинилася автомашина з трьома вищими гітлерівськими офіцерами. Проводжаючи гостей до апартаментів графа, я впізнав в одному з них ад'ютанта Герінга. Два його супутники, одягнені в парадні есесівські мундири, мали під комірами рицарські хрести. Обличчя одного з офіцерів видалося мені знайомим. А коли я звернувся до них по-німецьки і почув відповідь чистою польською мовою, я остаточно впізнав його. То був високий, щуплий і трохи сутулий польський полковник з головної квартири Ридз-Смігли. На початку війни я привіз його разом з графом до нашого палацу, звідки він зник на другий день. Потім я зустрічався з ним у княгині С. на Алеї Троянд у Варшаві. Мушу сказати, що моя присутність напевно втішила його, бо він простягнув мені руку, приязно посміхаючись. Однак я тактовно вдав, що не помітив його жесту, бо саме відчиняв двері і готувався доповісти про гостей графові. Тим часом парк довкола палацу заповнили німецькі солдати, що прибули на грузовиках.
Я зрозумів, що година від'їзду настала. Все ще приголомшений, я подавав вечерю. Незважаючи на те, що теми, які обговорювались за столом, були дуже цікаві й офіцери відверто розповідали графові про останні воєнні й політичні новини, яких навіть не передавали по радіо, я нічого не слухав, бо просто нездатний був щось зрозуміти. Якось я опанував себе, бо сам мусив обслуговувати кожного; покоївок не допустили з огляду на інтимний характер вечері. Моя ж особа ні в кого не викликала підозри, бо всі знали, що я довірена людина графа. Князь Р. і графиня Б. з батьком теж сиділи за столом, однак в розмові вони майже не брали участі. Графиня Б. вже давно перестала свердлити мене очима — загальна атмосфера аж ніяк не сприяла виникненню романтичного настрою.
Настала ніч, і в палаці .запанувала тиша. Я довго лежав у ліжку не в силі поворухнутися. Нараз, не думаючи, що роблю, я зірвався на ноги і в самій піжамі тихо зійшов униз. Ввімкнувши світло, я почав мандрувати від картини до картини, ніби бачив їх вперше.
Графські предки дивилися на мене мертвими очима. Вправні пензлі різних майстрів добре відтінили характер кожної постаті. З мережаних жабо, кармазинових кунтушів, фантастичних делій і фраків різних кольорів проглядала історія роду, а відтак історія Польщі. Ось один з предків графа в рицарському обладунку, з піднятим забралом, стиснувши сильною рукою ефес меча, ніби повторював знамениті слова Людовіка XIV: "L'Etat c'est moi" (*"Держава — це я" (франц.).) Для досягнення мети вони ладні були на все. Вони створили окрему етику і мораль, вони мали специфічне поняття про честь, а всілякі злочини і зраду своєї країни виправдували "інтере? сами держави". Інколи дорога до влади і слави вела через звичайне звідництво. Адже один предок станіславської епохи прославився тим, що підсунув свою дружину королю, який охоче користувався з таких послуг. А ще інший по черзі присягав на вірність чотирьом владикам, і так само по черзі зраджував їх. Портрет мого хазяїна, одягненого в бездоганний фрак, перепасований блакитною стрічкою Білого Орла, висів на почесному місці в портретній галереї. Я найдовше затримався біля нього, силкуючись пригадати, за що граф отримав найвищу відзнаку? Можливо, за те, що приймав у себе різних коронованих мужів? Може, це і не зовсім так, але я чомусь пригадав, що й знаменитий Бісмарк, "залізний" канцлер Німеччини, свого часу одержав з рук папи орден Божого Ягняти. А проте в історії культури не було більшого хама. Так само імператор Вільгельм II Гогенцоллерн, що мав ледве не всі відзнаки світу і був членом ордену Мальтійських кавалерів і ордену Тамплієрів. Все це не перешкодило йому розв'язати першу світову війну і підготувати грунт для гітлеризму. Взагалі, всі владики світу і представники аристократичних родів надзвичайно легко здобували нагороди, яких аж ніяк не заслуговували. Щоб заслужити таку відзнаку, простий смертний мусив зробити справді героїчний подвиг, а то й накласти при цьому головою. В такому випадку його нагороджували посмертно. А цих — майже в
колисці. Мабуть, за те, що зволили народитися.
Як тінь, я вийшов з галереї і зупинився на порозі банкетного залу, ввімкнувши всі лампи. Кришталеві люстри виблискували всіма барвами райдуги, а на темних полотнах майстрів середньовіччя грало життя. Оголені тужаві рубенсівські дівчата, відьомські обличчя Тіціана та Рембрандта, шляхетні образи Ель-Греко і Веласкеса, інтимні пейзажі Россі де Тіволі; у напівокруглих нішах стояли статуї і скульптури Торвальдсена, Родена і Лагуні. Над дверима у пишних позолочених рамах темніли картини Ван-Дейка, Гойї, Боттічеллі, Гольбейна і Дюрера. Мозаїчний паркет з гірського дубу і ясена блищав, як срібло. І нараз мені видалося, ніби з балкона, оздобленого плафонами, залунали перші такти "Імператорського вальса" Штрауса. Незримий смичковий оркестр грав чарівну мелодію, а порожній досі зал заповнили кружляючі пари. Ось граф, одягнений у фрак, танцює з герцогинею Кентською, яка безпорадно обводить очима натовп, щоб не дивитися на гидке обличчя мого хазяїна. Поряд з ними віртуозно кружляє знаменитий полковник Венява, притискаючи до себе княгиню Радзивілл. Полковник, як завжди, вже п'яний, але на ногах стоїть твердо, очі його переможно блищать. Можливо, він зумів позичити в когось грошей і вважає, що підкорив увесь світ. Я ніколи не міг йому відмовити, і він завинив мені чимало грошей.
Я погасив світло і вийшов на терасу. Мимоволі окинув оком простір, залитий місячним сяєвом. Земля, ліси... Але їх не можна запакувати в скрині і вивезти. Якщо навіть вирубати ліс, то на місці старих дерев виросте молодняк. І знову шумітиме ліс. На превелике здивування, я відчув радість. Я від'їжджав з графом, який забирав свою власність, і все ж почував себе злодієм. Мене не приваблювала дорога, яка відкривалася переді мною. Це був шлях Ридз-Смігли. Це був шлях Мосціцького, який став громадянином Швейцарії і власником будинку в Лозанні. Невже ж і я подібний до них?
Повернувшись до себе в мансарду, я довго не міг заснути. Тільки на ранок мене здолав сон. Та спав я недовго — мене розбудив стукіт молотків і вищання пилок. Я зійшов униз. Кілька десятків робітників, знятих з тартаків і винокурні, разом з усіма слугами палацу пакували картини, килими, гобелени і скульптури. Вони вносили в кімнати величезні скрині з тирсою і клоччям, стоси пакувального паперу і мотки мотуззя. Люди працювали мовчки, з якоюсь суворою зосередженістю. Подекуди в натовпі робітників зеленів німецький мундир, з-під сталевого шолома дивилися скляні очі.
Адміністратор, оточений офіцерами, глухим голосом віддавав розпорядження. Він байдуже глянув на мене і одвернувся. Граф і гості залишалися в своїх апартаментах. Як завжди, я обслуговував їх. Тільки сьогодні вони мовчали. Вони були якісь зосереджені. Навіть німецькі офіцери зустрічали мене похмурим поглядом. Цьому не доводилось дивуватись — Третій рейх розвалювався, "фюрер" лютував від безсилля. Хребет потвори був переламаний. Тільки ад'ютант Герінга, який вже раз гостював у палаці перед війною, білявий молодик з обличчям ефеба, улесливо посміхаючись, зауважив, що німці, як і належить, рятують культуру інших народів.